Життєпис

Правильний вибір завжди винагороджується

Розповів Поль Кушнір

У 1897 році мої дідусь та бабуся перебралися з України до Канади і поселились поблизу Йорктона (провінція Саскачеван). Вони приїхали з чотирма дітьми — трьома синами і дочкою. У 1923 році їхня дочка, на ім’я Маринка, народила мене, свою сьому дитину. Тоді наше життя було простим, але спокійним. Ми мали хорошу їжу й теплий одяг і отримували основні соціальні послуги. Люб’язні сусіди радо допомагали одні одним по господарству. Якось узимку 1925 року до нас завітав один з Дослідників Біблії (тогочасна назва Свідків Єгови). Цей візит спонукав нас зробити вибір, за який я й досі дуже вдячний.

Біблійна правда в нашому домі

Мама взяла в цього Дослідника Біблії декілька брошурок і невдовзі пізнала правду. Вона зробила швидкий духовний поступ та охрестилася 1926 року. Коли мама сама стала Дослідником Біблії, наша сім’я повністю змінила погляд на життя. Батьківська домівка перетворилася на місце, в якому завжди було багато гостей. У нас часто зупинялися роз’їзні наглядачі, яких називали пілігримами, та інші Дослідники Біблії. В 1928 році роз’їзний наглядач показав нам «Драму Еврика», спрощену версію «Фото-драми сотворення». Він позичив у нас, дітей, іграшкову жабу, яка видавала звуки, подібні до квакання. Коли жаба при натисканні квакала, брат змінював слайд. Ми дуже пишалися, що зробили свій внесок!

Роз’їзний наглядач, Еміль Зарицький, часто відвідував нас на своєму трейлері. Іноді він приїжджав зі своїм дорослим сином, який заохочував нас подумати про те, щоб стати повночасними служителями, тобто піонерами. Також у нашому домі зупинялось чимало піонерів. Одного разу мама позичила піонеру сорочку на час, поки вона полагодить його власну. Коли він їхав, то ненавмисно взяв з собою позичену сорочку. Набагато пізніше цей піонер прислав її нам і вибачився за затримку. «Я не міг дістати десять центів, необхідних для пересилки»,— написав він. Нам було б приємно, якби він залишив сорочку собі. Я мріяв, що колись зможу наслідувати такий саможертовний дух піонерів. Вельми вдячний мамі за її гостинність, що збагатила наше життя і посилила нашу любов до братів (1 Петра 4:8, 9).

Тато не став Дослідником Біблії, але й не перешкоджав нам. У 1930 році він навіть дозволив, щоб у нашому великому сараї брати провели одноденний конгрес. І хоча мені було тільки сім років, радість і урочиста атмосфера, які панували на конгресі, приємно мене вразили. Батько помер 1933 року. Мама залишилися сама з вісьмома дітьми. Але вона анітрохи не відхилялась від свого рішення вести нас шляхом правдивого поклоніння. Мама дбала, щоб я ходив з нею на зібрання. Тоді вони видавалися мені нескінченними. Як же мені хотілося бути серед дітей, котрим дозволяли бавитися на вулиці! Проте з поваги до мами я сидів на зібранні. Коли мама готувала їсти, вона нерідко цитувала якийсь біблійний вірш, а тоді запитувала мене, де він записаний у Біблії. У 1933 році ми зібрали небувалий урожай, і на виручені гроші мама купила автомобіль. Деякі сусіди осуджували її за марнотратство, але вона надіялась, що машина послужить нам у теократичних справах. І мама мала рацію.

Мені допомогли зробити правильний вибір

У житті надходить час, коли молодій людині треба зробити вибір, який вплине на її майбутнє. Коли такий час настав для моїх старших сестер, Хелен і Кей, вони розпочали піонерське служіння. У нас якось зупинився піонер, хороший молодий чоловік, Джон Язевський. Мама попросила його залишитися на довше і допомогти нам на фермі. Згодом Джон одружився з Кей, і вони служили піонерами недалеко від нашого дому. Коли мені було 12, вони запропонували мені протягом літніх канікул ходити з ними в служіння. Це дало мені чудову нагоду пізнати, що таке життя піонера.

З часом я і мій брат Джон вже могли більш-менш доглядати за фермою. Це дозволило мамі служити в літні місяці допоміжним піонером. Вона їздила двоколісним возом, впрягаючи старого коня. Батько називав вперту конячину Савлом, але маму кінь слухався, і вона могла його поганяти. Джонові й мені подобалася ферма. А втім, коли мама поверталась додому після проповідування і розповідала нам цікаві випадки, нас дедалі більше приваблювала не ферма, а піонерське служіння. У 1938 році я збільшив свою участь у польовому служінні і 9 лютого 1940 року охрестився.

Згодом мене призначили слугою збору. Я займався документами збору і тішився найменшим ростом. У мене була власна територія для проповідування в місті приблизно за 16 кілометрів від дому. Взимку я ходив туди кожного тижня і ночував одну-дві ночі на горищі в будинку однієї сім’ї, яка цікавилась Біблією. Після дискусії з проповідником лютеранської церкви, під час якої я повівся не зовсім тактовно, він погрожував викликати поліцію, якщо я не залишу його отару в спокої. Це лише додало мені рішучості продовжувати служіння.

У 1942 році моя сестра, Кей, та її чоловік Джон збиралися відвідати конгрес у Клівленді, що в штаті Огайо (США). Я зрадів, коли вони запросили мене поїхати з ними. Той конгрес був однією з найкращих подій у моєму житті. Він окреслив мої плани на майбутнє. Брат Натан Норр, який у той час наглядав за всесвітньою працею, заохотив збільшити число піонерів до 10 000. Тоді я негайно вирішив бути одним із них!

У січні 1943 року Генрі, роз’їзний служитель, відвідав наш збір. Він виголосив хвилюючу промову, яка сповнила нас ентузіазмом. У день промови температура на вулиці знизилась до мінус 40 градусів, а через люті північно-західні вітри було ще холодніше. Зазвичай ми не виходили з дому в таку погоду, але Генрі сильно хотів піти в служіння. Разом з іншими братами він подався до села, що за 11 кілометрів. Вони поїхали саньми-кибитками, оснащеними пічкою, яку розпалювали дровами. По дорозі я зійшов, щоб провідати сім’ю, в якій було п’ять хлопчиків. Сім’я погодилася вивчати Біблію і з часом прийняла правду.

Проповідування під забороною

Упродовж Другої світової війни в Канаді заборонили працю Царства. Ми мусили ховати біблійну літературу, і на нашій фермі було багато місць-сховків. Поліція часто приходила шукати літературу, але ніколи нічого не знаходила. У проповідуванні ми користувалися лише Біблією. Ми зустрічалися невеликими групами. Мені і моєму брату, Джону, доручили таємно доставляти пошту.

Під час війни наш збір брав участь у міжнародному розповсюдженні брошурки «Кінець нацизму» (англ.). Ми виходили з дому вночі. Я дуже переживав, коли ми нишком підходили до кожної оселі і залишали брошурку на порозі дому. Це було найстрашніше, що мені доводилось коли-небудь робити. З яким же полегшенням ми залишали останній примірник брошурки! Потім ми поспішали до автомобіля, перевіряли, чи всі на місці, і зникали в темряві ночі.

Піонерська праця, ув’язнення і конгреси

Першого травня 1943 року я попрощався з мамою і поїхав з 20 доларами в кишені й невеличкою валізою у своє перше піонерське призначення. Брат Том Труп і його сердечна родина у Квілл Лейку, що в провінції Саскачеван, гостинно прийняли мене. Наступного року я поїхав на віддалену територію до Вейберна в тій же провінції. Під час проповідування на вулиці 24 грудня 1944 року мене арештували. Я провів деякий час у місцевій тюрмі, а потім мене забрали до трудової колонії в Джаспері (провінція Альберта). Я перебував там з іншими Свідками посеред величного творива Єгови, у Скелястих горах. На початку 1945 року адміністрація колонії дозволила нам відвідати зібрання в Едмонтоні, що в провінції Альберта. Брат Норр захопливо розповів про розширення всесвітньої праці. Ми з нетерпінням чекали того дня, коли закінчиться наш термін ув’язнення і ми знову в повній мірі зможемо брати участь у служінні.

Після звільнення я відновив піонерське служіння, і мене призначили в нову територію. Невдовзі оголосили, що в Лос-Анджелесі відбудеться конгрес під гаслом «Повсюди зріст». Місцевий брат прилаштував у своїй вантажівці лавки для 20 осіб. І ось 1 серпня 1947 року ми вирушили в незабутню подорож. Ми подолали 7200 кілометрів, мандруючи через прерії і пустелі та насолоджуючись мальовничими краєвидами, як-от в Єллоустонському і Йосемітському національних парках. Ціла подорож тривала 27 днів і була надзвичайною!

Сам конгрес став благословенням, яке ніколи не забудеш. Щоб зробити внесок у проведення конгресу, я служив обслуговуючим удень і чергував також уночі. Побувавши на зустрічі з тими, хто цікавиться місіонерським служінням, я заповнив відповідну заяву, але без великих сподівань. Тим часом 1948 року я відгукнувся на запрошення служити піонером в канадській провінції Квебек (Ісаї 6:8).

Школа «Ґілеад» і моє подальше життя

Я зрадів, коли 1949 року отримав запрошення навчатися в 14-му класі біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта». Це навчання зміцнило мою віру і наблизило мене до Єгови. На той час Джон і Кей вже закінчили 11-й клас і служили місіонерами в Північній Родезії (тепер Замбія). Мій брат Джон закінчив школу «Ґілеад» у 1956 році. Він з дружиною Фрідою 32 роки, аж до смерті, служив у Бразилії.

У день закінчення школи, в лютому 1950 року, я отримав дві підбадьорливі телеграми — одну від мами, а іншу від сім’ї Труп з Квілл Лейка. Друга телеграма мала заголовок «Порада випускнику», і в ній було написано у віршованій формі: «Цей день — один з найкращих днів твоїх, і день цей ти ніколи не забудеш. Нехай же ти усе життя своє щасливим, радісним й успішним будеш!»

Я отримав призначення служити в місті Квебеку, але на деякий час залишився на Фермі Царства в штаті Нью-Йорк, де тоді проходила школа «Ґілеад». Одного дня брат Норр запитав мене, чи не міг би я поїхати до Бельгії. Проте через пару днів він спитав, чи не погоджусь я на призначення в Нідерланди. Коли я отримав лист-призначення, в ньому зазначалось, що я «виконуватиму працю служителя філіалу». Я почувався пригніченим.

Двадцять четвертого серпня 1950 року я відправився кораблем в одинадцятиденну подорож до Нідерландів. За цей час прочитав нове видання «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу». У Роттердам я прибув 5 вересня 1950 року, і мене привітно зустріла родина Бетелю. Попри спустошення, яких завдала Друга світова війна, брати продовжували займатися християнською діяльністю. Слухаючи розповіді про те, як вони під час суворих переслідувань зберігали непорочність, я думав, що братам буде важко служити під наглядом молодого недосвідченого служителя філіалу. Проте скоро стало очевидним, що немає жодних підстав для такого погляду.

Звичайно, існували справи, які вимагали уваги. Я приїхав якраз перед конгресом і був вражений, як тисячі делегатів розселились у місці проведення конгресу. На наступний конгрес я запропонував розмістити братів у приватних будинках. Брати вважали, що це хороша ідея, але не для їхньої країни. Обдумавши справу, ми прийняли рішення — половину делегатів розселити в місці проведення конгресу, а іншу половину — в помешканнях, що не належали Свідкам. Я з гордістю розповів про це братові Норру, коли він приїхав на конгрес. Однак після того, як у «Вартовій башті» я прочитав звіт про наш конгрес, моє почуття задоволення відразу зникло. Там зазначалося: «Ми впевнені, що наступного разу брати виявлять віру і розселять делегатів конгресу у помешканнях, що не належать Свідкам, завдяки чому брати матимуть добру нагоду для свідчення». Саме так ми й зробили «наступного разу».

У липні 1961 року двох представників нашого філіалу запросили на зустріч з іншими братами в Лондоні. Брат Норр повідомив, що «Переклад нового світу Святого Письма» має бути доступний багатьма мовами, у тому числі голландською. Якою ж радісною була ця новина! Ми не мали уявлення про розмах цього проекту. Згодом через два роки, в 1963-му, я мав привілей брати участь у програмі конгресу в Нью-Йорку, на якому було оголошено випуск «Християнських Грецьких Писань. Перекладу нового світу» голландською мовою.

Рішення і нові призначення

У серпні 1961 року я одружився з Лайдою Вамелінк. Її сім’я пізнала правду 1942 року в період нацистського переслідування. Лайда служила піонером з 1950 року, а в Бетелі — з 1953-го. Знаючи про її працьовитість у Бетелі та в зборі, я зрозумів, що вона буде відданим партнером у служінні.

Більше ніж через рік після нашого одруження мене запросили на десятимісячне навчання в Бруклін. Тоді дружини не могли супроводжувати своїх чоловіків. Хоча Лайда мала проблеми зі здоров’ям, вона з любов’ю порадила мені прийняти запрошення. Пізніше її здоров’я погіршилося. Ми намагались і далі служити в Бетелі, але зрештою вирішили, що буде корисніше продовжити повночасне служіння поза Бетелем. Тож ми розпочали роз’їзну працю. Невдовзі після того моя дружина перенесла серйозну операцію. Ми витримали все лише завдяки сердечній підтримці наших друзів. А через рік ми навіть погодилися на обласне служіння.

Ми провели сім активних років у роз’їзній праці. Але нам знову довелося прийняти важливе рішення. Мене запросили в Бетель проводити Школу служіння Царству. Ми погодилися, хоча така переміна була нелегкою, оскільки нам подобалося роз’їзне служіння. Навчання в цій школі отримали 47 класів, і воно тривало по два тижні. Для мене це була чудова нагода ділитися духовними дарами зі старійшинами зборів.

У той час я запланував відвідати свою маму в 1978 році. Але несподівано 29 квітня 1977 року ми отримали телеграму про мамину смерть. Я дуже засмутився, що вже не зможу почути її ніжний голос і вкотре подякувати їй за все, що вона для мене зробила.

Під кінець Школи служіння Царству нам запропонували стати членами родини Бетелю. Згодом я десять років служив координатором комітету філіалу. Потім Керівний орган призначив нового координатора, який міг ліпше виконувати обов’язки, і я дуже вдячний за це.

Служимо, наскільки дозволяє вік

Лайді і мені тепер 83 роки. Більш як 60 років я служу повночасно, 45 — з моєю вірною дружиною. Вона підтримувала мене в усіх моїх призначеннях і вважала таку підтримку невід’ємною частиною свого служіння Єгові. Тепер ми служимо в Бетелі й у зборі, наскільки нам дозволяє вік (Ісаї 46:4).

Нам приємно пригадувати деякі події з нашого життя. І ми зовсім не жалкуємо про те, що робили в служінні Єгові всі ці роки. Натомість переконані, що на початку життя ми зробили найкращий вибір. Ми сповнені рішучості далі з усіх сил служити Єгові і прославляти його.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Зі старшим братом Біллом і нашим конем Савлом.

[Ілюстрація на сторінці 15]

У день нашого весілля, серпень 1961 року.

[Ілюстрація на сторінці 15]

З Лайдою сьогодні.