Жодної думки про компроміс!

РУКА Єгови була з ранніми послідовниками Ісуса Христа (Дії 11:21). З Божою допомогою вони безкомпромісно крокували шляхом праведності. Те, що вони також зазнавали ворожості і навіть сильного переслідування, є відомим історичним фактом.

Бездоганність перших вірних послідовників Христа стала легендарною. Навіть під загрозою втратити своє життя вони відмовлялися піти на компроміс зі своєю вірою. Але чому з ними так жорстоко поводились?

Зненавиджені без причини

Так само як Ісус, правдиві християни не поділяють прагнень і вірувань цього світу (1 Івана 4:4—6). Окрім того, поширення християнства «було настільки швидким, а його успіх таким чудовим, що неможливо було уникнути жахливого зіткнення [з імператорською владою Рима]», як зауважує історик Едмонд де Пресансей.

Одного разу, застосовуючи до себе слова із пророчого псалма, Ісус сказав: «Мене безпідставно зненавиділи!» (Івана 15:25; Псалом 69:5). Перед тим як сказати це своїм учням, він застеріг: «Раб не більший за пана свого». Як Мене переслідували,— то й вас переслідувати будуть» (Івана 15:20). Не легко йти його слідами. Перш за все тому, що єврейські релігійні провідники ставилися до Ісусових єврейських учнів як до відступників од іудаїзму. Проте коли перед Ісусовими послідовниками було поставлено вимогу не говорити більше про нього, вони не погодились на це і, таким чином, не пішли на компроміс зі своєю вірою (Дії 4:17—20; 5:27—32).

У показаннях, представлених єврейському синедріону невдовзі після П’ятидесятниці 33 року н. е., було обвинувачено учня Степана в тому, що «він богозневажні слова говорив на Мойсея та Бога». Отже через образливі обвинувачення його побили камінням до смерті. У результаті «утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви [збору, НС], і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарійських» (Дії 6:11, 13; 8:1). Багатьох було ув’язнено.

Євреї переслідували Ісусових послідовників, керуючись «непримиренною ненавистю», як говориться в книжці «Християнство і Римська імперія» (англ.). І навіть римський уряд часто повинен був захищати християн! Наприклад, римські солдати врятували апостола Павла від євреїв, що намагалися вбити його (Дії 21:26—36). Незважаючи на це, стосунки між християнами та римлянами залишалися нестабільними.

Рим прискорює темп

Десь через дев’ять років після смерті Степана римський правитель Ірод Агріппа I вбив апостола Якова для того, щоб підлеститись до євреїв (Дії 12:1—3). До того часу вірування в Христа вже поширилось до Рима (Дії 2:10). У 64 році н. е. більшу частину цього міста було знищено вогнем. Після того як Нерон накинув на християн відповідальність за катастрофу, намагаючись розвіяти чутки про те, що це він відповідальний за пожежу, почалося жахливе переслідування християн. Чи він підпалив місто для того, щоб виправдати відбудову цього міста в більш розкішних обрисах і змінити назву на Нерополь, у свою честь? А може то його імператриця Попае, єврейська прозелітка, що виявляла явну антипатію до християн, вплинула на його рішення звинуватити їх? Дослідники не впевнені щодо цього, але наслідки були жахливі.

Римський історик Таціт говорить: «Перед смертю [над християнами] глумилися; їх, одягнених у звірячі шкури, розривали на шматки пси; їх прибивали до хрестів; їх спалювали, так що, коли насувалася ніч, вони могли служити як ліхтарі» — людські смолоскипи, щоб освітлювати імператорські сади. Таціт, який не був прихильником християн, додає: «Хоча вони й були винні та гідні прилюдного покарання, все ж таки виклика́ли співчуття, тому що їх знищували не задля безпеки суспільства, а через жорстокість одного чоловіка», Нерона.

Чіткий контраст

Хоч обвинувачення християн у знищенні Рима відповідало наміру Нерона, він ніколи не наклав на них заборони і не оголосив християнство як релігію в державі поза законом. Отже, чому римляни і далі переслідували їх? Тому що «невеличкі християнські общини завдавали сповненому жаги до задоволення язичеському світові болю своїм благочестям і своєю порядністю»,— говорить історик Вілл Дюрант. Важко знайти більший контраст, ніж контраст між християнством і сповненими крові гладіаторськими змаганнями в Римі. Нагода для римлян позбутися християн і таким чином заспокоїти своє сумління була занадто чудовою, щоб не скористатися з неї.

Рим як світова імперія здавався непереможним. Однією з причин своєї військової доблесті римляни вважали поклоніння всім божествам. Отже їм було важко зрозуміти виключність християнського монотеїзму і відкинення ним поклоніння усім іншим богам, включаючи поклоніння імператору. Не було дивним, що Рим бачив у християнстві силу, що підриває основи імперії.

Ціна свідчення

Незадовго до кінця першого століття н. е. апостола Івана було заслано на острів Патмос «за Слово Боже і за свідчення Ісуса Христа» (Об’явлення 1:9). Вважається, що за це несе відповідальність римський імператор Доміціан. Проте, незважаючи на тиск, якого зазнавали Ісусові учні, на схилі століття християнство вже поширилось по всій Римській імперії. Як це стало можливим? У праці «Історія ранньої церкви» (англ.) говориться, що християнство «опиралось на проповідування». Так само як Іван, переслідувані ранні християни не йшли на компроміс зі своєю вірою, але запопадливо продовжували говорити про Бога і свідчити про Ісуса (Дії 20:20, 21; 2 Тимофія 4:2).

Переслідування християн набрало іншого вигляду при кінці 112 року н. е., два роки після того, як імператор Траян призначив Плінія губернатором Віфінії (нині північний захід Туреччини). Попереднє правління було недбалим, що призвело до безладдя. Храми були майже покинуті, а продаж фуражу для жертовних тварин значно зменшився. Торговці ганили простоту поклоніння християн, бо в ньому не було ні жертвоприношень тварин, ні ідолів.

Пліній докладав усіх старань, щоб відновити язичеське поклоніння, тоді як християни платили власним життям за відмову жертвувати вино та фіміам перед статуєю імператора. Кінець кінцем римська влада визнала те, що християни «були чеснотливими людьми, але незрозуміло ворожими до старих релігійних традицій», як говорить професор Генрі Чадвік. Хоч належність до християн означала смертну кару, в Ісусових правдивих послідовників не було й думки про компроміс.

Ненависть також походила від «роздратування, яке виникало в язичеських сім’ях через навернення на іншу віру декого з їхніх членів», як говорить професор В. М. Ремсей. «Громадське життя ставало дуже важким, коли чийсь сусід не міг пристосуватися до найпростішого загального звичаю через те, що це означало б визнання язичеських божеств»,— повідомляє доктор богослов’я Дж. В. К. Венд. Не дивно, що багато хто ставився до ранніх християн як до ненависників людства або вважав їх атеїстами.

Зріст приносить більше переслідування

Кажуть, що Полікарп, якого навчав апостол Іван, став шанованим старійшиною в місті Смірна (нині Ізмір). Його було спалено на стовпі за віру в 155 році н. е. Римський провінційний правитель Стацій Квадратій згромадив натовпи. Стадіон сповнився ворожими язичниками, які зневажали 86-річного Полікарпа за те, що він відохочував їх від служіння їхнім богам, а фанатичні євреї залюбки назбирали дров, незважаючи на те що це випало на велику суботу.

Потім по всьому римському світі на християн спав цілий град переслідування. Під правлінням імператора Марка Аврелія було пролито ще більше їхньої крові. Якщо вони були римськими громадянами, то гинули від меча, а якщо ні — їх роздирали дикі звірі в амфітеатрах. Який же злочин вчинили вони? Вони просто були християнами, які відмовлялися йти на компроміс зі своєю вірою або зректись її.

Сучасне французьке місто Ліон розрослося з римського поселення Лугдун, що було головним адміністративним центром, в якому стояв єдиний поміж Римом та рікою Рейн римський гарнізон. У 177 році н. е. там уже була численна християнська громада, якій з лютістю противилось язичеське населення. Це почалось відтоді, відколи християнам заборонили з’являтися в публічних місцях. Натовп розпалив бунт, і згодом переслідування було настільки сильним, що жоден християнин не рискував виходити надвір. Римський губернатор наказав відшукувати християн і вбивати їх.

Нагорода

Зі смертю Ісусових апостолів та припиненням їхнього стримувального впливу серед тих, що називали себе християнами, почалось розвиватися відступництво (2 Солунян 2:7). Під кінець четвертого століття н. е. відступницьке християнство стало державною релігією. На той час воно вже було зіпсованим та охоче йшло на компроміс та поєднувалося зі світом, чого Ісус та його апостоли ніколи не робили (Івана 17:16). Проте значно раніше було завершено біблійний канон, де описано християнську віру.

Чи ж надаремно страждали та вмирали тисячі ранніх християн? Зовсім ні! Не маючи жодної думки про компроміс із своєю вірою, вони були «вірні до смерти» і отримали «вінець життя» (Об’явлення 2:10). Служителі Єгови і досі зазнають сильного переслідування, але віра та бездоганність співвіруючих з давнини є для них джерелом великого підбадьорення. Отже, сучасні християни також не допускають жодної думки про компроміс.

[Ілюстрації на сторінках 8, 9]

Нерон.

Модель імператорського Рима.

Жертовник, присвячений поклонінню кесареві.

[Відомості про джерела]

Nero: З люб’язного дозволу The British Museum

Museo della Civiltà Romana, Roma

[Ілюстрація на сторінці 10]

Марк Аврелій.

[Відомості про джерело]

The Bettmann Archive