Вони Відмовилися Робити Компроміс
ПРАВДИВЕ христіянство ніколи не було популярним між більшістю людей. Для духовників з першого століття Ісус був небажаним настирником на реліґійному полі. Його непохитна заява правди виявила Божий осуд гіпокритичних, самоправедних традицій людських. (Мат. 15:1—39) Ісус навчав, щоб почитати єдиного правдивого Бога, й без вагання заявив, що Його Слово було правдою. (Йоана 17:3, 17) Це значило, що боги народів, а навіть противні навчення, що про них мильно проповідували духовники в імя Бога, були фальшиві й звідничі. Оскільки Ісус був проповідником на стільки вони помилялися. Ця тверда правда разила їх.
Навіть політичні круги не були задоволені появленням того, котрий їм сказано був призначений бути “Царем Юдейським,” і коли Ірод довідався про народження його від “мудреців”, він почав бісовську кампанію, щоб вбити його. Та це йому не вдалося. Роки пізніше римський управитель Пилат піддався домаганням реліґійних фарисеїв і видав Ісуса на смерть неначе бунтівника проти закону.— Йоана 19:12—16.
Правдиві христіяни наслідували приклади, які Син Божий дав їм, і, як Ісус дав виключне посвячення Єгові й без вагання ширив таке почитання як єдину правдиву реліґію, так і його послідовники непохитно ступали його слідами. Апостол Йоан повторив ту саму правду, коли він сказав: “Знаємо, що ми від Бога, і ввесь світ у лихому лежить.” (1 Йоана 5:19) Як світ не любив напряму Христа, так і старшина реліґійна не усміхалась з одобренням на напрям Йоана. Імператор Домітрій заслав його на остров Патмос.
Особливше старшина жидівської реліґії й їх прихильники дуже лютились проти христіянів. Вони увійшли в огидний союз з поганським Римом, щоб убити Христа. Опісля як член з послідовників Христа стався більше визначним від Пятидесятниці й полишив позаду реліґійний Юдаїзм, щоб прийняти навчання Христа, їх ненависть дальше незминшала.
Стефан був замордований. “Савло ж, ще дишучи грозьбою та вбивством на учеників Господніх, приступив до архиєрея, і просив від нього листів у Дамаск до шкіл, щоб, коли кого знайде, що путя того будуть, чоловіків і жінок, звязавши, попровадив у Єрусалим.” (Діян. 9:1, 2) Він дає нам причину, чому він переслідував христіян, кажучи: “Без міри гонив я церкву Божу, та руйнував її, і передував я в жидівстві перед многими ровесниками народу мого будучи аж надто ревнителем отцівських моїх переказів.” (Галат 1:13, 14) Коли ж Савло самий стався христіянином, тоді той колишний гонитель стався предметом переслідування.
Отже не тільки поганський Рим, але також й реліґійні Жиди, прилучилися рука-в-руку в спільній ненависті проти христіян. Цю думку намітили деякі історики, що Поппея, жена ганебного Нерона, була нововірцем Юдаїзму й через те була відвічальна до певної міри за спонукання його в його демонськім переслідуванні христіян.
Як це сказано в одній книжці: “Для поганів, христіянство було тільки реліґійне дивацтво — погордою, але незначуче. З другої сторони для Жидів, воно було предметом ненависті. . . Христіянство було ненависне Жидам на кожній підставі. Воно нищило їх закон. Воно увільнило всіх язичників із тяжкого ярма того закону, без поставлення їх на нижчий рівень. . . . Це було неначе смертельне повстання і схизма із внутра, більше небезпечне ніж який напад із зовні. А що найгірше це Язичники змішані з юдаїзмом, що були найгіркішими ворогами.”1
Інша історія додає: “Правдива причина цієї ворожнечі була безсумніву заздрість жидівських священиків і докторів, і їх страх про втрату особистих користей, якщо христіянство переможе. Не меньшу жорстокість показано до невинних учеників Христових Жидами, котрі жили поза Палестиною, в римській провінції. Як здається із Діяння Апостолів і з інших гідних записок, то вони не щадили трудів у підбурюванні суддів і простолюддя, щоб знищити христіянів. Щоб закрити це підле поступовання під почесну полу, вони розголошували, що христіяни мали зрадницькі наміри проти римського уряду; що вони признавали за їх царя одного Ісуса злочинця, якого Пилат справедливо покарав смертю.”2
ПЕРЕСЛІДУВАНІ РИМЛЯНАМИ
Чи нам заключати, що переслідування христіян в ранніх століттях христіянської ери було тільки з боку Жидів? Робити так, значило б застановлятись тільки над частю образу, якого представляють факти. “Головна причина римської ворожнечи до христіянства була, що христіянське почитання не мало нічого спільного з іншими реліґіями. Бо христіяни не мали жертов, ні храмів, ні статутів, ні віщунів, ані священства; а нерозважливе людство уважало тих, що не посідали цих речей, як позбавлені всякої реліґії; і закони Риму уважали тих, що заперечували божество або народні боги, за чуму людського суспільства.”3
Для Римлян, котрих реліґія включала приноси пахощів імператорові, почитання було стисло звязане з урядом. Для тієї причини христіяни, що відмовлялися брати участь в цих поганськіх церемоніях, уважались за непатріотів. Незмінна постанова зі сторони христіянів, що затримали їх почитання виключно Богу, стягала вогонь римського світу. Христіяни казали, що їх напрям пятнував Римський світ і Юдаїзм як погань перед Богом, й цього вони не любили.
Остаточно судді постановили, не щоб забивати їх, але щоб примусити їх зректися христіянської віри. “Якщо вони згодяться кинути дрібку пахощів на поганський жертівник, тоді вони були звільнені судом з оплесками.”4 Якщо вони відмовлялися зректися, коли і не знайдено вини окрім їх віри, тоді їх часто карали смертю. “Який би то не був принцип їх поведінки” сказав Пліний, то їх непохитна впертість здається заслуговує на кару.”5
Римський світ побивався за приємностями з незвичайно завзятим запалом. Вони не тільки були надмірно щедрими в їх реліґійних церемоніях, але вони споруджували великі арени для відсвіження, виставляючи кроваву боротьбу ґладіяторів. Христіян уважали за огиду таке примхливе переступництво Божого закону відносно святості крови, і тому відмовилися бути присутними. “Тому, що вони ненавиділи лукавства світу, його жорстокі перегони й огидні ідолопоклонства, за це їх винували як ненависників всього людства.”6 І це стягнуло більше переслідування, не тільки від урядового кругу, але й від простолюддя таксамо.
Новочасні свідки Єгови знайшлися в подібній позиції. Хоч вони роблять добро їх ближньому й ширять вість любови, то однак переслідування й ненависть бувають накопичені на них у всіх частях світу. Коли ж вони невтральні щодо справ цього світу, світ тлумачить це як ненависть до людства. Коли вони наводять Слово Боже як авторітет і установляють єдиний властивий рівень для почитання, то їх уважають за вузькоглядних. Оскільки вони не відсувають на бік христіянського рівня задля світових приємностей, то їх пятнують як вбивців радості. А що вони не безчестять христіянських принципів в імя вигоди, коли світ домагається цього, то їх уважають за впертих як ранніх христіянів.
Постанова вірності зі сторони цих свідків є осудом так званих христіян, котрі занедбали жити згідно з високим рівнем Слова Божого, а вони не люблять цього більше ніж старинні Жиди або Римляни. Всяким способом, хитрою спонукою, а коли це не вдасться, то диким примусом, вони шукали примусити їх до компромісу. Але чи може христіянин робити компроміс?
До нестійких в їх вірі Ісус сказав: “Знаю твої діла, що ти ні зимний або гарячий; О, коли б ти був зимний або гарячий! Тим то ж як літний єси, і ні зимний ні гарячий, викину тебе з уст моїх.” (Одкр. 3:15, 16) В своїй проповіді на горі Ісус перестеріг проти широкої дороги компромісу для тих, котрі бажають життя в новому світі, коли він сказав: “Увіходьте вузькими дверима, бо широкі ті двері й розлога та дорога, що веде до погибелі й багацько таких, що ними входять; вузькі бо ті двері, й тісна та дорога, що веде до життя, і мало таких, що їх знаходять.”— Мат. 7:13 14.
Якщо ви знаєте дорогу, яку Слово Боже показує й правда, то бувайте мудрими, не робіть компромісу. “Тверезіться, пильнуйте, бо противник ваш, Диявол, як лев рикаючий, ходить, шукаючи кого пожерти. Ви ж устаньте проти нього тверді вірою.”— 1 Петр. 5:8, 9.
ВІДНОШЕННЯ
1 Великі Події через Славних Істориків. ст. 139, 140.
2 Мошеімс Енцикльопідія Історія, ст. 23.
3 Ібід., ст. 24.
4 Історія Христіянства, через Едварда Ґіббон, ст. 234, 235.
5 Ібід., ст. 213.
6 Великі Події через Славних Істориків, ст. 141.