Служіння з найбільш прогресивною організацією

РОЗПОВІВ РОБЕРТ ХАЦФЕЛД.

Сьогодні чимало людей вмикають телевізор за допомогою дистанційного управління, щоб дивитися вечірні вісті по кольоровому телебаченню, і не вважають це чимось екстраординарним. Проте, здається, ще вчора я був 12-річним хлопчаком, який із широкими очима вдивлявся у зображення на кіноекрані — більша за натуральну величину людина, крім того, ще й розмовляла!

НІЧОГО особливого, може, думаєте ви. Але тоді, 1915 року, на зорі «німого» чорно-білого кіно, мені це здавалося справжнім чудом сучасності. На екрані з’явився статечний бородатий чоловік і сказав: «Ай-Бі-Ес-Ей, Міжнародне Товариство Дослідників Біблії, представляє фотодраму «Створення». Протягом двох годин перед нашими очима розгорталась біблійна історія. Ця звістка з Біблії була виразна і підбадьорлива. Крім того, цей фільм з рухомими малюнками був урізноманітнений кольоровими слайдами і синхронно записаним коментарем, що по-справжньому прикувало мою увагу.

Тоді я ще цього не усвідомлював, але моє юне захоплення цим нововведенням у технології було початком шляху довжиною у життя з найбільш прогресивною організацією на землі.

Ранні роки

У 1891-му мій батько перебрався з містечка Дилленбург (Німеччина) до німецького поселення в Аллегейні, Пенсільванія (США). Пізніше він зустрів дівчину з німецької родини і вони одружилися. Я народився 7 липня 1903 року і підростав, розмовляючи німецькою та англійською мовами. Перед самим початком першої світової війни 1914 року епідемія туберкульозу скосила обох моїх батьків і осиротила мене. Десь у той же час мій дідусь дістав інсульт і помер.

Моя тітка Мінна Бьомер охоче прийняла мене у свою сім’ю. «У мене п’ятеро дітей,— сказала вона.— То й ще одній знайдеться місце». Хоча я сумував за своїми батьками, тітка Мінна постаралась, щоб я почував себе як вдома.

Моя тітка вже довгий час була членом збору Дослідників Біблії (як тоді називалися Свідки Єгови) в Аллегейні. До 1909 року брат Ч. Т. Рассел, тодішній президент Товариства Вартової башти, також відвідував цей збір. Тітка Мінна брала мене на зібрання. Хоч наша сім’я тоді не докладала спільних зусиль, аби вивчати чи проповідувати, всім, що ми тільки чули на зібраннях, ми неформально ділилися з нашими знайомими.

Власне в цей час я захопився «Фотодрамою». Оскільки у мене були здібності до механіки, нова фототехніка і синхронізація звуку із зображенням просто зачарували мене, я також захопився зображенням, отриманим технікою цейтраферного кінознімання. Спостереження за тим, як розпускаються квіти, викликало в мені глибоке хвилювання!

У 1916 році ми дуже зажурилися, коли дізналися про смерть брата Рассела. Оскільки ми жили в самому Аллегейні, то прийшли на похорон до залу «Карнеґі». Власне у цьому залі брат Рассел у 1903 році проводив дебати з Е. Л. Ітоном. Я чув розповіді про цього методистського єпископального священика, який ви́кликав Ч. Т. Рассела на шестиденні дебати, маючи на меті дискредитувати біблійну вченість брата Рассела. Натомість, кажуть, Рассел «повернув шланг на пекло». Сара Келін, відома колпортерка в Піттсбурзі, знала особисто сім’ю Рассел. На похороні вона побачила, як Марія Рассел поклала в труну квіти з написом: «Моєму дорогому чоловікові». Хоча Марія покинула його декілька років перед тим, вона як і раніше вважала його своїм чоловіком.

Спливали роки, і я мав немало нагод отримати технічні знання, які посприяли б моїй майбутній кар’єрі. Дядько, мій опікун, був підрядчиком на будівництві. Під час моїх шкільних канікул він поставив мене працювати зі своїми електриками для переобладнання освітлення в старих особняках — з газового на електричне. У 1918 році учні нашої школи змайстрували аматорське радіотелеграфне обладнання. Вечорами ми зустрічалися, щоб навчатися та проводити практичні експерименти з електрикою та магнетизмом. У 1926 році ми з моїм другом вирішили втілити свою хлопчачу мрію — працювати на кораблі та мандрувати по світі. Ми записалися до Школи американської радіокорпорації, щоб навчатися на радіотелеграфістів.

Нове життя в Бетелі

Радіошкола, в якій ми навчалися, була в Нью-Йорку, і тому я їздив через річку в Бруклін на зібрання Дослідників Біблії, які проводились в орендованому приміщенні старого масонського храму. У той час існував лише один збір на цілу Нью-Йоркську агломерацію. Коли брати з Бетелю (з родини центру Дослідників Біблії) дізналися, що я навчаюся, аби отримати дозвіл на комерційне радіомовлення, то сказали: «Навіщо тобі йти в море? Ми вже тут маємо радіостанцію, і нам потрібно радіооператора». Вони запросили мене прийти в бюро для співбесіди. Я взагалі нічого не знав про Бетель, за винятком того, що він є центром Дослідників Біблії.

Брати провели зі мною співбесіду і порадили мені спочатку закінчити своє навчання, отримати дозвіл і відтак прийти в Бетель. Після закінчення, замість вийти на борт корабля, що вирушає у широке море, я, зібравши свій незначний пожиток, вскочив у метро, щоб дістатися до Бетелю. Хоча я присвятився Єгові та вже роками брав участь у проповідницькій діяльності, зате ще не охрестився і зробив це в грудні 1926 року, через два тижні після приїзду в Бетель. Тоді це не вважалося чимось незвичайним.

На той час у Бетелі жило 150 членів і він був переповнений. У кожній кімнаті мешкало по чотири особи. Невдовзі я познайомився з більшістю з них, бо всі ми їли, працювали та спали в одному комплексі і, звичайно, усі ми були в єдиному нью-йоркському зборі. Новий дім Бетелю на вулиці Колумбія Хайтс, 124 було закінчено 1927 року, і відтоді ми могли жити по двоє в кожній кімнаті.

Також у 1927 році було відкрито нову друкарню на Адамс Стріт, 117. Я допомагав перевозити обладнання зі старої друкарні, яка була на Конкорд Стріт, 55. Окрім радіоапаратури, в друкарні були ліфти, друкарські машини, пральне обладнання, масляні горілки — і я займався усім, що було пов’язане з електрикою.

Проте Бетель був чимось більшим, ніж тільки друкарнею. За кожною книжкою, кожним буклетом, журналом стояв натовп смиренних, старанних у своїй роботі слуг. Вони зовсім не хотіли вражати світ. Натомість вони хотіли всього-на-всього виконати Господню роботу, а її було надзвичайно багато!

Близькі взаємини з братом Рутерфордом

Я дуже скористався з привілею працювати із Джозефом Ф. Рутерфордом, другим президентом Товариства. Він був великим чоловіком, ростом за 180, не повним, але міцної тілобудови. Чимало молодших братів у Бетелі дещо побоювалися його доти, доки не познайомилися з ним ближче. Він постійно досліджував, приготовляючи письмовий матеріал.

Брат Рутерфорд мав надзвичайне почуття гумору. У родині Бетелю були дві старші сестри ще з часів брата Рассела. Вони були вкрай серйозними і вважали, що не слід голосно сміятися навіть з чогось надзвичайно кумедного. Інколи за обіднім столом брат Рутерфорд розповідав дотепну історію, через яку усі аж за боки бралися і яка дратувала цих двох сестер. Втім, він також часто проводив серйозні біблійні обговорення під час обіду.

Брат Рутерфорд був неабияким кухарем і залюбки готував для друзів. Якось кухарі в Бетелі, розбираючи курчат, потрощили їм кістки. Він широкою ходою увійшов до кухні та показав, як треба правильно розбирати курчат. Йому дуже не подобалось, коли в їжі були осколки кісток!

Я не рідко був з братом Рутерфордом в неофіційній обстановці, як, наприклад, на нашій радіостанції WBBR або в його робочому кабінеті на острові Статен. Він був дуже привітним і завжди застосовував на практиці те, про що проповідував. Він не сподівався від інших того, чого не виконував сам. На відміну від відповідальних осіб у багатьох інших релігіях, брат Рутерфорд був людиною надзвичайно духовною та моральною. Він жив виключно для Царства Єгови.

Фінансова скрута

Через декілька років після мого переїзду до Бетелю, світ впав у велику депресію. Фінансові ринки, а також товарні біржі зазнавали краху. Не вистачало роботи, і значно обмежились фонди. Бетель діяв завдяки добровільним пожертвам, і Єгова завжди турбувався, щоб їх було достатньо для виконання роботи. Нам ніколи не бракувало їжі, хоча вона, можливо, й не була саме такою, якої хтось хотів би. Ми намагалися жити якомога скромніше, а брати поза Бетелем підтримували нас чим могли.

У 1932 році помер наш вірний наглядач друкарні брат Роберт Мартін. На його місце було призначено двадцятисемирічного Натана Норра. Цей молодий чоловік мав великі здібності. Я не пригадую жодного, хто б не погоджувався із призначенням цього брата на наглядача друкарні. Інші вірні брати, а серед них Джон Курцен, Джордж Келі, Даґ Ґелбраіс, Ральф Леффлер та Ед Бекер — усі мої дорогі колеги — добровільно присвятили свою майстерність та винахідливість справі служіння Царству. (Порівняйте Вихід 35:34, 35).

Робота з радіо

Наша організація цілком і повністю була віддана виконанню праці розголошення доброї новини всіма способами. Цілий світ повинен був знати про Царство, але нас було всього-на-всього декілька тисяч. Після першої світової війни радіотехнологія ще тільки набирала сили. Незважаючи на це, проникливі брати побачили в такому методі зв’язку інструмент, який Єгова дав нам на той час. Тому 1923 року вони взялися за будівництво радіостанції WBBR на острові Статен, одному із п’яти міських районів Нью-Йорка.

Деколи я був єдиним радіооператором на нашій станції. Оскільки я жив на острові Статен, то мені, щоб дістатися до бруклінської друкарні та виконати там якусь роботу, пов’язану з електрикою або механікою, в цілому потрібно було витратити на дорогу три години, спочатку на поромі, а потім у метро. Щоб наша радіостанція могла працювати автономно, ми встановили дизельний генератор. На острові Статен у нас також були водні свердловини та сад, який постачав їжею невеличкий персонал станції, а також родину Бетелю в Брукліні.

Перед тим як мені прийшла підмога, відповідальність за роботу радіо надзвичайно обмежувала мою участь у зібраннях та проповідницькому служінні. Окрім наших щорічних відпусток, у мене зовсім не було часу на дружні зустрічі або виїзди на вихідні. Мене якось запитали: «У тебе такий напружений графік, чи ти вже колись думав піти з Бетелю?» Я щиро відповів: «Ні». Жити і працювати пліч-о-пліч зі стількома відданими братами і сестрами — це привілей та щастя. Тут завжди було багато роботи і справ, пов’язаних із втіленням нових планів.

Ми записували і передавали захопливі радіодрами. Оскільки у нас не було записів із спеціальними ефектами, то ми мусили вигадувати власні методи. Ми сконструювали машину, яка могла відтворювати подих лагідного бризу або шум рвучкого шторму. Звук від двох шкаралуп кокосового горіха, якими били по оббитих дошках, став цоканням кінських копит, що б’ють бруківку. Кожна драма була навдивовижу ефектною. І люди слухали. У той час, коли розваги були такими рідкісними, чимало людей сідали біля радіо і дуже уважно слухали.

У 20-х та на початку 30-х років Товариство дало початок чомусь новому в історії радіомовлення — послідовному поєднанню найбільшої кількості радіостанцій з метою транслювати одну програму. У цей спосіб звістка про Царство досягнула мільйонів людей по всьому світі.

Фонограф

Десь у середині 30-х та на початку 40-х років ми запроектували та сконструювали звукозаписувальні апарати, фонографи та інше обладнання. За допомогою спеціального різця рекордера ми вирізали борозенку на поверхні дзеркального воскового диска, і це ставало оригінальним записом. Тоді ми дуже ретельно перевіряли кожну борозенку під мікроскопом, щоб упевнитись в її бездоганності. Якщо на ній були якісь дефекти, треба було проводити повторний запис і вирізати нову борозенку. Відтак ми висилали оригінальну воскову копію на фірму грамзапису, де із неї записувалася фонограма та робився звукозапис.

Однією із захопливих подій, яка глибоко врізалася в мою пам’ять, була промова брата Рутерфорда в 1933 році за назвою «Вплив святого року на мир і процвітання». Папа проголосив, що цей рік стане «святим роком», отже за допомогою радіомовлення та фонографа ми розкрили недоречність цього і виявили, що нічого святого із цього не вийде. Це й підтвердилось, бо Гітлер при сприянні католицької церкви захопив того ж року владу і всі надії на мир зникли.

У Сполучених Штатах Америки було сформовано організацію «Католицька акція», яка сповняла всі бажання церкви. Вони ввели своїх людей у редакційні колегії головних газет, журналів та у видавництва книжок. Вони втручалися в політику і загрожували бойкотом кожній радіостанції, яка передавала наші біблійні промови. На багатьох Свідків нападали юрби з «Католицької акції», зокрема в поблизькому Нью-Джерсі. Це були дні, сповнені хвилювань!

Радісна праця в полі

Десь у середині 50-х років щораз численніші ряди проповідників Царства досягали значно більше людей саме біля дверей їхніх домів. Це було ефективнішим методом допомогти людям зрозуміти біблійну істину, ніж радіо. Тому 1957 року було вирішено продати WBBR і зосередити свої засоби на розширення місіонерської діяльності в інших країнах.

У 1955 році мене було призначено до збору «Бедфорд» у Брукліні, в якому я регулярно проводив вивчення «Вартової башти». Товариство також висилало мене як роз’їзного промовця на північ від Нью-Йорка: до Пенсільванії, Коннектікуту і Нью-Джерсі. Коли мене було призначено до збору «Бедфорд», я розмірковував: «Мені перевалило за 50. Саме тепер треба працювати якомога більше в польовому служінні. Пізніше я можу дістати люмбаго і вже не буду в стані стільки проповідувати».

Після довгих років праці поширення насіння Царства за допомогою радіотехніки я отримав справжнє задоволення, коли сіяв насіння біблійної правди безпосередньо в серця людей та поливав його. Мені дуже подобалось працювати зі збором. Багато братів і сестер приймало мене під свій дах, і тому я почував себе наче вдома. Деякі із їхніх діточок, які тепер вже повиростали, досі називають мене дідусем. Протягом 30 років ми радісно проводили час у проповідницькому служінні, аж поки проблеми з моїми ногами та ступнями не позбавили мене сили підніматися по сходах або їздити в метро. У 1985 році мене було переведено до збору «Бруклін-Хайтс», який зустрічається в самому Бетелі.

Тоді як організація Єгови надзвичайно розширювалася, я особисто мав привілей бачити Боже благословення в інших краях, коли бував на великих конгресах Свідків Єгови у далеких країнах. Нарешті я таки подорожував по всьому світі! Починаючи з 50-х років, дехто з нас, бетелівців, зміг бачити краєвиди Лондона, Парижа, Рима, Нюрнберга та Копенгагена. Ми мандрували переробленими бомбардувальниками, пароплавами та поїздами. Звичайно, ми подорожували мальовничими місцями, але найбільш захопливо було бачити натовпи наших сердечних, привітних братів. За останні десятиріччя мандрівки запровадили нас на Схід, потім у Західну Європу і зовсім недавно до Східної Європи. Чудові конгреси в Польщі, Німеччині та Чехословаччині були чимось надзвичайним. Як же виросла наша теократична організація з того часу, коли я сам долучився до неї!

Божественне керівництво

Те, що здавалося маленькими кроками організації, відтак переросло у широчезні кроки. Коли ми працювали над розробками нових засобів, які б допомогли нам виконувати проповідницьку працю,— хто би міг передбачити такий величезний зріст? Ми з вірою просувались вперед, підкоряючись проводу Єгови.

Ця прогресивна організація не вагалася використовувати найсучаснішу технологію або створювати свою власну, щоб сприяти догляду за всесвітнім полем. Серед багатьох методів, котрі ми використовували, щоб поліпшити працю звіщання про Царство, було проповідування від дому до дому, використання радіомереж, свідчення з фонографами і проведення біблійних вивчень по домах людей. Наші власні друкарні в ранні дні і автоматизований фотонабір й офсетний друк багатьма мовами сьогодні — не таке вже й маленьке досягнення. Біблійна школа «Ґілеад» Товариства Вартової башти, Школа теократичного служіння та регулярні конгреси відіграли важливу роль у прославленні Бога Єгови та його Сина. Я мав привілей особисто спостерігати за всіма цими подіями та брати в них участь.

Я чітко розумію, що керована духом Єгови організація на землі отримує вказівки про те, що́ і як потрібно зробити. Уся його всесвітня організація, видима і невидима,— співпрацює.

Я ніколи не відчув розчарування через те, що, будучи парубком, полишив свої плани вирушити в море. Авжеж, найбільш захопливі, багатозначні події у світі відбулися саме тут, в організації Єгови! Тому моя подорож на шляху до «вишнього покликання» позначена великою радістю та рясними благословеннями, і на цьому шляху немає жодного смутку (Филип’ян 3:13, 14, Філарет).

Я завжди кажу молодим людям, щоб вони не забували 1914 рік, наголошуючи на цьому словами із Псалма 19:15: «Нехай слова уст моїх будуть тобі милі, і мислі мого серця перед тобою, Господи, моя Скеле й мій Ізбавителю!»(Хоменко). Ми хочемо в усьому подобатись Єгові та молимося, як молився Давид: «Господи, вкажи мені дороги Твої, і навчи мене, де стежки Твої. Провадь мене в правді Своїй, і навчи Ти мене, бо Ти Бог спасіння мого, я на Тебе надіюсь кожен день!» (Псалом 25:4, 5, Деркач). У цих словах глибоке значення. Пам’ятаючи їх, ми можемо триматися правильної стежини, йдучи в правильному напрямі у ногу з прогресивною організацією Єгови.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Брат Рутерфорд залюбки готував обіди для друзів.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Роберт Хацфелд біля пульта управління радіостанції WBBR.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Недавня фотографія брата Хацфелда.