Неродюча земля стає плодоносною

РОЗПОВІВ АРТУР МЕЛІН

Був ясний весняний день 1930 року, я стояв у доці міста Прінс-Руперт, що в провінції Британська Колумбія. Глянувши з корабля вниз на морське дно, я здивувався: «Куди поділась уся вода?» Я вперше бачив морський відплив на західному узбережжі Тихого океану, де рівень моря усього за шість годин може впасти аж на 7 метрів. Але як же хлопчина з ферми району прерій опинився на узбережжі Тихого океану?

МЕНІ запропонували розширити свій привілей повночасного служіння Єгові, долучившись до команди судна «Чарміан». Нашим завданням було розпочати проповідницьку працю вздовж далекого західного берега — від Ванкувера до Аляски. На цьому просторі, що розлігся на багато кілометрів по більшій частині узбережжя Британської Колумбії, не вистачало активних хвалителів Єгови. Єдина групка вісників Царства діяла в містечку Прінс-Руперт.

Я прагнув розпочати працю і тому, зійшовши з поїзда, без зволікань попрямував до доку, щоб побачити судно «Чарміан» і зустрітися з його командою — Арне і Крістіною Барстад. Але на борту нікого не було, і тому я там надовго не затримався. Повернувшись назад того самого дня, я жахнувся — здавалося, що океан кудись витікає!

Але як я отримав таке цікаве призначення?

Духовна спадщина

Я почав цінувати духовні справи ще вдома, на рівнинах Альберти, у Канаді. Мій батько знайшов буклет, який написав Чарлз Тейз Рассел із Сіонського Товариства Вартової башти, і це цілковито змінило його життя. Батько почав проповідувати своїм сусідам, попри свою постійну зайнятість роботою на фермі в місцевості Калмар, що в провінції Альберта. Це було сто років тому, на початку 90-х років минулого сторіччя.

Власне в його богобійному домі 20 лютого 1905 року народився я — восьмий з десятьох братів і сестер. Батько, а також інші з цієї шведської громади почали спілкуватися з Міжнародними Дослідниками Біблії. З часом вони побудували місце для зустрічей, яке пізніше стало називатися Залом Царства. Це був один із перших Залів Царства в Канаді.

Робота в господарстві ніколи не заважала нам приходити на християнські зібрання, на декотрих зібраннях виголошували промови приїжджі промовці, яких посилало Товариство Вартової башти. Ці промови розвивали в нас палке бажання брати участь у проповідницькій праці. У результаті майже всі в нашій сім’ї непохитно ходили у світлі біблійної правди.

Участь у праці проповідування

На початку 20-х років я отримав своє перше проповідницьке призначення. Мені потрібно було розповсюджувати від дверей до дверей запрошення на публічну промову в місті Едмонтон. Стоячи в той день на самоті, я дістав цінний урок: «Надійся на Єгову» (Приповістей 3:5, 6, НС). Яку ж радість отримав я, виконавши з допомогою Єгови це перше завдання!

Моє довір’я до видимої організації Єгови та його класу вірного і мудрого раба безупинно зростало в міру того, як поглиблювалося розуміння Божого Слова правди. Чимало додатків загальновизнаного християнства, як, наприклад, святкування Різдва і днів народження, було усунено. Особисте спасіння вже не було причиною хвилювань; натомість важливе місце в житті почало займати проповідування про Царство. Усе це неабияк вплинуло на моє життя. Тому після присвячення свого життя Єгові 23 квітня 1923 року, я поставив собі за мету повночасне служіння.

Взимку в районі прерій, коли температура спадала більше як на 18 градусів нижче нуля, ми проповідували в сільських місцевостях, пересуваючись саньми з кінською упряжкою. Якось я провів два тижні з однією групою у праці по селищах, живучи в автофургонах. Ці спеціальні автомобілі були практичними в проповідуванні на широких просторах канадських прерій. Незважаючи на фінансові труднощі, суворі погодні умови і величезні відстані, я зміг провести у піонерському служінні в Альберті майже три роки аж до того пам’ятного дня 1930 року, коли мене запросили служити на західному узбережжі Тихого океану. Оскільки я нічого не знав про море та судна, це запрошення привело мене в замішання.

Вже невдовзі після прибуття в Прінс-Руперт я почував себе з моїми співпрацівниками на судні, наче вдома. Брат Барстад був морським «вовком», бо багато років займався комерційним рибальством. Відтоді ми шість років інтенсивно проповідували, лавіруючи в прибережних водах Британської Колумбії від Ванкувера до Аляски. Я отримав ще один урок: завжди приймай завдання від Єгови і ніколи не вагайся в цьому.

Сіяння зерна біля моря

Нашим першим портом призначення навесні 1930 року стало місто Кетчікан, на Алясці, де ми взяли на борт 60 картонних ящиків біблійної літератури. За декілька тижнів ми навідались до всіх домів у таких містах, як Кетчікан, Вранґель, Пітерсберґ, Джуно, Скагуей, Хейнс, Сітка, та в інших розкиданих поселеннях. Потім ми опрацювали ціле узбережжя Британської Колумбії, закінчивши проповідувати там ще до кінця літа. Ми відвідували далекі лісорозробні й рибопромислові поселення, індіанські села, містечка, а також навідувалися до поодиноких поселенців та мисливців. Інколи було важко піти від самотніх доглядачів маяків, які щиро приймали кожного, з ким можна було поговорити.

З бігом часу Товариство спорядило нас переносними грамофонами і записами біблійних промов. Ми носили їх із собою разом з книжками, Бібліями та журналами. Неодноразово нам потрібно було видиратися з усім цим на узбережні скелі. Під час відпливу нам інколи треба було тягти їх по хитких драбинах до доків угорі. Я радів, що дістав добру фізичну підготовку в юнацтві, працюючи на фермерській садибі в преріях.

Звукопідсилювальна апаратура на нашому судні стала могутнім знаряддям у розповсюдженні новини про Царство. Відтворювані промови, відбиваючись від поверхні води, були чутні за багато кілометрів. Якось, кинувши якір у далекій бухті острова Ванкувер, ми ввімкнули запис одної з біблійних промов. Наступного дня люди, що жили на суходолі, захоплено говорили нам: «Вчора ми просто з неба чули проповідь!»

Іншого разу старша подружня пара сповістила нас, що вони чули музику, яка грала в їхньому димарі, але, коли вони вийшли на вулицю, то не було чутно нічого. Повернувшись у дім, вони почули голос. Чому це сталося? Коли вони виходили надвір, ми в цей час змінювали платівку. Для того щоб привернути увагу людей, ми спочатку пускали музику, а тоді ставили біблійну промову.

Ще в іншому випадку, коли ми кинули якір біля одного острова, де було індіанське село, привеслувало двоє місцевих хлопчаків, щоб подивитися, звідкіля лунають ці голоси. Деякі на острові думали, що це голоси їхніх померлих, котрі ожили!

Для нас не було чимось надзвичайним розповсюджувати щодня серед працівників віддалених рибоконсервних заводів по сто книжок. Обмежені в розвагах, вони мали час думати про духовні речі. Зрештою чимало цих відокремлених людей стало Свідками. Під час наступних подорожей ми з нетерпінням бажали відвідати їх, щоб «підбадьоритись разом» (Римлян 1:12, Хоменко).

Подальше служіння з дружиною

У 1931 році я одружився із сестрою Крістіни Барстад, Анною. З цього часу ми вже піонерували на човні разом, і за довгі роки у нас було чимало винагородливих пригод. Кити, морські леви, тюлені, бурі дельфіни, олені, ведмеді та орли були нашими супутниками на тлі величних гір, відокремлених бухт і затишних заток, порослих кедрами, соснами і велетенськими дугласовими смереками. Декілька разів ми допомагали виснаженим оленям та їхнім оленятам перепливати через стрімкі річища, щоб врятуватися від хижаків.

Якось пополудні ми помітили білоголового орлана, який важко летів над самою поверхнею води, міцно тримаючи в пазурах велику чавичу. Цей лосось був занадто великий, щоб його повністю відірвати від води, і тому цей орлан скерувався в бік берега, тягнучи за собою цю рибу. Френк Франске, член команди, побачивши у цьому непоганий вилов, побіг уздовж берега, щоб зустріти виснаженого орлана і змусити його віддати свою здобич. Наша група піонерів ласувала смачною вечерею з лосося, а орел навчився ділитися, хоча й неохоче.

На одному острівці, на північ від острова Ванкувер, пізнала біблійну правду подружня пара Тіот. Чоловік, який мав далеко за 90, був безграмотною, впертою і свавільною особою, його ж дружині було за 80 років. А втім, він настільки зацікавився правдою, що покорився і дозволив своїй дружині навчати себе читати. Незабаром він сам міг вивчати Біблію і публікації Товариства. Не минуло й трьох років, як я тішився тим, що міг охрестити їх обох на їхньому рідному острові, використовуючи шлюпку з нашого судна як резервуар для хрещення!

Ми також з радістю спостерігали за тим, як родина Саліс з містечка Поуелл-Рівер відгукнулася на звістку про Царство. Волтер прочитав брошурку «Війна або мир?» і відразу усвідомив, що це правда. Незабаром ціла родина разом з Волтером вступила у ряди піонерів у Ванкувері, де ми поставили перезимувати в док «Чарміан». Волтер був дуже ревним, і за багато років його полюбили всі брати з околиці Ванкувера. Він закінчив свій земний шлях 1976 року, полишивши велику сім’ю Свідків.

Долання опору

Представники духівництва в індіанських селах нерідко обурювалися через нашу працю, вважаючи нас браконьєрами в їхніх духовних володіннях. У містечку Порт-Сімпсон місцевий священик вимагав від старости села заборонити нам приходити до домів людей. Ми зустрілися із старостою і запитали, чи, на його думку, священик слушно зараховував своїх людей до занадто відсталих, щоб думати самим. Ми запропонували, щоб його людям було дано можливість послухати обговорення Божого Слова і самим вирішити, у що вони хочуть вірити. У результаті він дав нам «зелену вулицю» для проповідування в цьому селі.

Ще один сільський староста впродовж десятків років розстроював усі спроби членів церкви і релігійних груп перешкодити Свідкам зустрічатися з його людьми. «Доки я є старостою,— сказав він,— Свідків Єгови завжди тут радо прийматимуть». Щоправда, нас не всюди щиро приймали, але, незважаючи на опір, нас ніколи не було змушено покинути якусь місцевість. Таким чином ми могли проводити своє служіння кожного разу, коли ставили своє судно в док.

Труднощі в морі

За багато років нас спіткало немало труднощів через шторми, припливи і відпливи, а також непозначені на картах скелі, а інколи і через неполадки з двигуном. Якось нас знесло заблизько до острова Ласкеті, який лежить сто шістдесят кілометрів північніше Ванкувера. Ми наскочили на рифи, там нас спостиг відплив, і ми опинилися в повній владі стихії. Якщо б погода погіршилась, тоді судно вщент розтрощило б о скелі. Ми всі видерлися на скелі і добре використали цю скрутну ситуацію. Чекаючи припливу, ми пообідали і виділили деякий час на вивчення.

Незважаючи на чималий ризик і незручності, у нас було добре здоров’я й радісне життя. Проте прийшла велика зміна, коли народилось наших два сини. Ми й далі жили на судні, але щоразу, коли ми збиралися плисти північніше річки Юне, Анна з хлопцями залишалася у своїх батьків, а ми плили далі на північ до Аляски. Коли ж ми поверталися на південь, Анна і діти долучалися до нас.

Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб діти скаржились або щоб їх нудило. Вони постійно носили ремені безпеки, а інколи ми ще й оперізували їх мотузком. Так, бували й напружені моменти.

Подальші зміни

У 1936 році нам потрібно було полишити «Чарміан» і знайти світську роботу. Пізніше у нас з’явився третій син. З часом я придбав рибальський човен, який слугував не тільки засобом для існування, але й уможливлював нам і далі виконувати проповідницьку працю вздовж узбережжя.

Ми побудували дім на острові Діґбі, що лежить через протоку навпроти міста Прінс-Руперт, і незабаром там було закладено невеличкий збір. Під час другої світової війни, коли в Канаді було заборонено діяльність Свідків Єгови, ми перепливали човном до міста Прінс-Руперт після півночі й проводили «бліц» на терені, залишаючи в кожному домі літературу. Ніхто не міг і припустити, що наші нічні вояжі пов’язані з розповсюдженням забороненої літератури!

Земля стає плодоносною

Поступово все більше людей почало спілкуватися зі Свідками Єгови, і 1948 року в Прінс-Руперті з’явилася потреба у Залі Царства. Купивши військовий будинок, що стояв на іншому боці гавані, ми розібрали його, переправили поромом на наш бік і відтак перевезли вантажними автомобілями на будівельний майданчик. Єгова поблагословив нашу самовіддану працю, і тепер ми вже мали свій власний Зал Царства.

У 1956 році я знову влився у ряди піонерів, а 1964-го Анна долучилася до мене. Ми знову працювали на човні вздовж узбережжя Тихого океану. Деякий час ми також брали участь у районному служінні, відвідуючи збори, починаючи з островів Королеви Шарлотти на схід через гори до містечка Фрейзер-Лейк, а далі аж до міста Прінс-Джордж і містечка Маккензі. За довгі роки ми подолали тисячі кілометрів автомобілем, судном і літаком, пересуваючись по цілому північному заході тихоокеанської зони.

Ми і далі тішилися чудовими випадками в служінні в Прінс-Руперті. Разом з Анною ми вивчали Біблію з особами, які пізніше стали студентами Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти і згодом служили місіонерами в інших країнах. Як же радісно бачити своїх духовних дітей, що несуть цінну звістку про Царство в далекі країни!

Сьогодні ми обоє вже маємо далеко за 80, але все ще справляємося із щораз гіршим здоров’ям і, як раніше, щасливо служимо Єгові. Чарівна природа, яку ми бачили на Алясці та в Британській Колумбії, викликає надзвичайні згадки. Крім того, ще більшу радість приносить бачити колишню неродючу величезну духовну пустелю, на якій сьогодні розквітають збори хвалителів Єгови.

Особливе щастя нам приносить те, що ми спостерігаємо, як ростуть наші рідні та духовні діти, благословляючи Єгову. Ми тішимось, що могли брати маленьку участь у духовному рості в цьому закутку землі. На Алясці, приміром, тепер є свій філіал, який координує працю понад 25 зборів.

Тут, у Прінс-Руперті, 1988 року ми мали привілей урочисто відкрити чудовий новий Зал Царства, і це в самому центрі міста. Дійсно, ми радіємо, подібно до Ісаї, який сказав: «Розмножив Ти, Господи, люд... і прославив Себе, всі границі землі Ти далеко посунув» (Ісаї 26:15).

[Ілюстрація на сторінці 21]

Служіння в районній праці, 1964—1967 роки.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Тип судна, що використовувався у проповідуванні вздовж узбережжя.