Чи буде час без ненависті?
НАВІТЬ якщо ви бачили тільки кілька випусків новин по телебаченню, то знайомі з ненавистю. Ненависть є звичайним підґрунтям вбивств, котрі майже щодня лишають кривавий слід у цьому світі. Від Белфаста до Боснії, від Єрусалима до Йоганнесбурга гинуть нещасні невинні люди.
Нападники переважно не знають своїх жертв. Єдиним «злочином» жертв є те, що вони, можливо, належать до «іншого боку». Такі смерті можуть бути помстою за якісь попередні звірства або формою «етнічної чистки». Кожен вияв насилля роздмухує полум’я ненависті між ворожими групами.
Здається, що такі страхітливі цикли ненависті щораз більшають. Кривава родова ворожнеча вибухає серед племен, рас та серед етнічних або релігійних груп. Чи можливо знищити колись ненависть? Щоб дати відповідь на це, нам потрібно зрозуміти причини ненависті, оскільки ми не були народжені, аби ненавидіти.
Насадження насіння ненависті
Злата Филипович, боснійська дівчинка із Сараєва, не навчилася ненавидіти. У своєму щоденнику вона гарно пише про етнічну ненависть: «Я знову і знову запитуюся: «Чому? Для чого? Хто винний? Я запитуюся, але відповіді немає. (...) Серед моїх подружок, серед наших друзів, у нашій родині є і серби, і хорвати, і мусульмани. (...) Ми спілкуємося з хорошими людьми, а не з поганими. І серед добрих людей є і серби, і хорвати, і мусульмани, так само як і серед поганих».
Проте багато дорослих думають по-інакшому. Вони вважають, що мають достатньо підстав для ненависті. Чому?
Несправедливість. Мабуть, основним підґрунтям ненависті є несправедливість і насилля. Як говорить Біблія, «насильство чинить мудрого дурним» (Екклезіяста 7:7, Хоменко). Коли люди стають жертвами або зазнають грубого ставлення, їм легко розвинути ненависть до гнобителів. І хоча це може бути нерозважливим, або «дурним», ненависть часто спрямована проти цілої групи.
Якщо несправедливість, реальна чи надумана, може бути основною підставою для ненависті, вона не єдина. Іншою підставою є упередження.
Упередження. Упередження часто походить від невігластва щодо певної етнічної або національної групи. Через чутки, традиційну ворожнечу або погані випадки з кількома окремими людьми дехто може приписувати погані риси цілій расі або національності. Коли упередження вкоренилося, воно може закрити людям очі на правду. «Ми ненавидимо певних людей, тому що не знаємо їх, і ми не взнаємо їх, тому що ненавидимо»,— зауважив англійський письменник Чарлз Калеб Колтон.
З іншого боку, політики та історики можуть навмисно підтримувати упередження задля політичних і націоналістичних цілей. Гітлер є найкращими прикладом у цьому. Ґеорґ, колишній член гітлерівського Молодіжного руху, говорить: «Нацистська пропаганда спочатку вчила нас ненавидіти євреїв, потім росіян, а тоді усіх «ворогів Рейху». Бувши підлітком, я вірив тому, що говорилося. Згодом я дізнався, що мене обманювали». Чи то в нацистській Німеччині, чи то деінде расистське або етнічне упередження виправдовується закликами до націоналізму, що є іншим джерелом ненависті.
Націоналізм, племінна ворожнеча і расизм. Історик Пітер Ґей у своїй книжці «Розвиток ненависті» (англ.) описав, що сталося, коли раптово почалася перша світова війна: «У битві між різного роду відданостями сильнішим за інші став націоналізм. Любов до своєї країни, ненависть до її ворогів виявилися найпереконливішим виправданням агресії дев’ятнадцятого сторіччя». Націоналістичні почуття німців вилилися у військовій пісні за назвою «Гімн ненависті». Люди, що підігрівали ненависть у Великобританії та Франції, пояснює Ґей, перебільшували факти в розповідях про німецьких солдатів, говорячи, що вони ґвалтують жінок і вбивають дітей. Зіґфрід Сасун, англійський солдат, описав сутність британської військової пропаганди: «Здавалося, що людина була створена, аби відбирати життя німцям».
Подібно націоналізмові, надмірне піднесення однієї етнічної групи або раси може підбурити до ненависті іншу етнічну групу або расу. Племінна ворожнеча розпалює насилля в багатьох африканських країнах, а расизм все ще вражає Західну Європу і Північну Америку. Наступним фактором, що розділює і може зливатися із націоналізмом, є релігія.
Релігія. Багато непоправних конфліктів у світі мають у собі релігійну основу. У Північній Ірландії, на Середньому Сході і деінде люди ненавидять одне одного через релігію, яку сповідують. Більше як два сторіччя тому англійський письменник Джонатан Свіфт зауважив: «Нам достатньо релігії, щоб ми ненавиділи, але недостатньо, аби ми любили одне одного».
У 1933 році Гітлер повідомив єпископа Оснабрюкка: «Щодо євреїв я проваджу таку ж політику, як і католицька церква протягом 1500 років». Його сповнені ненавистю погроми ніколи не були засуджені більшістю церковних провідників. Пол Джонсон у книжці «Історія християнства» (англ.) зауважив, що «церква відлучала католиків, які записали у своїх заповітах, щоб їхні трупи спалили... але не забороняла їм працювати в концентраційних таборах або таборах смертників».
Деякі релігійні провідники не тільки прощали ненависть, вони освячували її. У 1936 році на початку громадянської війни в Іспанії папа Пій XI засудив «справді сатанинську ненависть до Бога» республіканців, хоча на боці республіканців були католицькі священики. Подібно кардинал Ґома, примас Іспанії протягом громадянської війни, стверджував, що «втихомирення неможливе без збройної боротьби».
Не видно, щоб релігійна ненависть зменшувалася. У 1992 році журнал «Права людини без обмежень» (англ.) засудив те, що грецька православна церква підбурювала ненависть до Свідків Єгови. У ньому наводився серед багатьох інших прикладів випадок зі священиком грецької православної церкви, який подав обвинувачення проти двох 14-літніх Свідків. У чому їх було звинувачено? У «намаганні заставити його змінити свою релігію».
Наслідки ненависті
По цілому світі насіння ненависті насаджується і поливається за допомогою несправедливості, упередження, націоналізму і релігії. Неминучі плоди — це злоба, агресія, війна і руйнування. Біблійне твердження в 1 Івана 3:15 допомагає нам побачити серйозність цього: «Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб». Певно, де процвітає ненависть, мир дуже нестійкий, якщо він взагалі є.
Ейлі Візел, лауреат Нобелівської премії, який пережив геноцид, пише: «Обов’язком людини, котра вижила, є засвідчити те, що сталося... Ви повинні застерегти людей, що таке може статися, що зло може вирватися. Расова ненависть, насилля, ідолопоклонство — вони досі процвітають». Історія XX сторіччя підтверджує, що ненависть не є вогнем, який гасне сам по собі.
Чи буде колись ненависть викоренена із сердець людей? Чи завжди ненависть є руйнівною, чи вона має і позитивну сторону? Подивімося.