Караїми та їхні пошуки правди

«СТАРАННО досліджуйте [Писання] і не покладайтеся на мою думку». Ці слова промовив провідник караїмів у восьмому столітті н. е. Хто такі караїми? Чи можемо ми навчитися з їхнього прикладу чогось цінного? Щоб відповісти на ці запитання, нам доведеться повернутись в історії назад, до тривалої полеміки, яка й привела до появи руху караїмів.

З чого почалася полеміка?

Протягом останніх століть до нашої ери в юдаїзмі розвинулась нова філософська течія. Це була концепція, ніби Бог дав на горі Сінай два Закони — один писаний та один уснийa. У першому столітті нашої ери відбувалися гарячі сутички між тими, хто сприйняв це нове вчення, та тими, хто відкинув його. Захищали вчення фарисеї, тоді як саддукеї та єсеї були серед його противників.

На сцені подій, де розгорталась суперечка, з’явився як обіцяний Месія Ісус з Назарету (Даниїла 9:24, 25; Матвія 2:1—6, 22, 23). Ісус протистав усім цим конфліктуючим єврейським угрупованням. Наводячи свої аргументи, Ісус засуджував те, що вони порушують Слово Бога задля своїх традицій (Матвія 15:3—9). Він також навчав духовних істин так, як це міг робити тільки Месія (Івана 7:45, 46). Більш того, тільки Ісусові правдиві послідовники мали доказ божественної підтримки. Вони стали відомі як християни (Дії 11:26).

Коли в 70 році н. е. храм в Єрусалимі було знищено, фарисеї зостались єдиною релігійною групою, що збереглася. Лишившись без священства, жертв та храму, фарисейський юдаїзм мав тепер можливість створити цьому всьому заміну, дозволяючи традиціям та тлумаченням посісти місце писаного Закону. Це відкрило шлях до написання нових «святих книг». Спочатку з’явилась праця Мішна, в якій містилися доповнення до усного закону та його тлумачення. Пізніше були додані інші зібрання писань, і все це отримало назву Талмуд. У той самий час відступницьке християнство почало вільно трактувати вчення Ісуса. Обидві течії породили могутні релігійні системи — рабинську владу з одного боку та церковну владу з іншого.

Оскільки євреї конфліктували з язичницьким Римом, а пізніше і з Римом «християнським», центр юдаїзму зрештою перемістився до Вавилона. Саме там писання Талмуда були видані в найповнішій формі. Незважаючи на запевнення рабинів, що Талмуд повніше розкриває волю Бога, багато євреїв відчували зростаючий тиск рабинської влади і тужили за Божим Словом, яке було передане їм Мойсеєм і пророками.

В другій половині восьмого століття н. е. євреї у Вавилоні, які опиралися рабинській владі і вірі в усний закон, відгукнулися на ідеї вченого провідника Анана бен Давида. Він проголошував право кожного єврея без жодних обмежень вивчати Боже Слово як єдине джерело правдивої релігії і не звертати уваги на рабинське тлумачення або Талмуд. Анан вчив: «Старанно досліджуйте Тору [писаний Закон Бога] і не покладайтеся на мою думку». Через те, що вони ставили такий наголос на Писання, послідовники Анана стали відомими як ка·ра·’ı́м, що з єврейської означає «читці».

Караїми та сутички з рабинами

Які вчення караїмів можна навести як приклади того, що викликало переляк у рабинських колах? Рабини забороняли їсти молоко й м’ясо разом. Вони подавали це як пояснення усного закону до Вихід 23:19, де говориться: «Не будеш варити ягняти в молоці його матері». Натомість караїми вчили, що цей вірш означає тільки те, що там написано,— не більше й не менше. Вони доводили, що заборона рабинів була людською вигадкою.

Відповідно до свого тлумачення Повторення Закону 6:8, 9, рабини твердили, що єврейському чоловікові слід молитися, маючи на собі тефилін, і що мезуза повинна бути в кожного на одвіркуb. Караїми вважали, що ці вірші мають тільки символічне значення, і тому відкидали такі рабинські постанови.

Стосовно інших справ караїми накладали більші обмеження, ніж рабини. Наприклад, розгляньмо їхній погляд на Вихід 35:3, де читаємо: «Не розпалите огню за суботнього дня по всіх ваших осадах». Караїми забороняли залишати лампу або палаючий вогонь навіть тоді, коли їх затопили ще перед суботою.

Особливо після смерті Анана провідники караїмів часто не могли дійти згоди щодо ступеня та природи деяких обмежень, і їхня звістка була не завжди ясною. Караїмам не вистачало єдності, оскільки вони не визнавали жодного окремого провідника, а надавали особливого значення особистому читанню та тлумаченню Писань на противагу рабинським авторитетам. Незважаючи на це, рух караїмів набирав популярності і впливу далеко за межами вавилонської єврейської общини і поширився по цілому Близькому Сході. Великий центр караїмського руху був заснований навіть в Єрусалимі.

Протягом дев’ятого й десятого століть н. е. вчені караїми перевищували всіх інших у відновленому вивченні єврейської мови і переживали щось на зразок золотого віку. Вони вважали святим писаний текст Єврейського Письма, а не усні традиції. Деякі караїми стали старанними переписувачами Святого єврейського Письма. По суті, власне сумніви караїмів дали поштовх до масоретських досліджень серед усіх євреїв, забезпечивши збереження точніших біблійних текстів до сьогодні.

Під час цього періоду швидкого зросту караїмський юдаїзм почав відкрито займатися місіонерською роботою серед інших євреїв. Це створило видиму загрозу рабинському юдаїзму.

Як відреагували рабини?

У відповідь рабини розпочали запеклу словесну війну, спритно використовуючи гнучкість та мінливість своїх вчень. Протягом століття після нападу Анана рабинський юдаїзм перейняв деякі з методів караїмів. Рабини набули більшої вправності в цитуванні Святого Письма, поєднавши стиль і методи караїмів у своїй риториці.

Безперечним лідером цієї словесної війни з караїмами був Саадія бен Йосип, який став головою єврейської общини у Вавилоні в першій половині десятого століття н. е. Найважливішу працю Саадії, «Книгу вірувань і поглядів», переклав англійською Семюель Розенблат, який сказав у передмові: «Хоч... у свій час [Саадія] був авторитетним знавцем Талмуда, він вживає це джерело єврейської традиції дуже ощадливо, мабуть тому, що його наміром було розбити караїмів їх власною зброєю, а вони визнавали тільки писаний закон».

Наслідуючи Саадію, рабинський юдаїзм зрештою взяв верх у цій боротьбі. Він досяг цього, перейнявши у караїмів якраз достатньо, щоб позбавити їхні аргументи дієвої сили. Остаточного удару завдав Мойсей Маймонід, видатний дослідник Талмуда XII століття. Своїм терпимим ставленням до караїмів, з якими він жив разом в Єгипті, та переконливим стилем вченого він викликав у них захоплення й похитнув позиції їхнього власного керівництва.

Рух караїмів втрачає силу

Зрештою рух караїмів, якому не вистачало єдності та який не мав одностайної сили опору, втратив і силу, і прихильників. З часом караїми осучаснили свої погляди й принципи. Леон Німой, один з авторів, що писав про рух караїмів, каже: «Тоді як теоретично Талмуд лишився для них поза законом, багато талмудичного матеріалу непомітно вплелося в підхід караїмів до виконання закону та у їхні звичаї». По суті, караїми втратили свій первинний намір і багато перейняли від рабинського юдаїзму.

Зараз в Ізраїлі живе близько 25 000 караїмів. Ще декілька тисяч можна знайти в інших общинах, здебільшого в Росії та в Сполучених Штатах Америки. Однак те, що вони мають свої власні усні традиції, відрізняє їх від перших караїмів.

Чого ми можем навчитись з історії караїмів? ‘Нівечити Боже слово ради передання’ є серйозною помилкою (Матвія 15:6). Щоб вивільнитись від тягаря людських традицій, необхідно точно знати Святе Письмо (Івана 8:31, 32; 2 Тимофія 3:16, 17). Дійсно, ті, хто хоче знати і виконувати Божу волю, не покладаються на людські традиції. Натомість вони уважно досліджують Біблію і застосовують корисні поради натхненого Божого Слова.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 30]

Група караїмів

[Відомості про джерело]

From the book The Jewish Encyclopedia, 1910