Служіння Єгові об’єднаною сім’єю

РОЗПОВІВ АНТОНІО САНТОЛЕРІ

У 1919 році мій батько 17-річним юнаком залишив Італію. В пошуках кращого життя він приїхав у Бразилію. З часом він відкрив перукарню у невеликому містечку в штаті Сан-Паулу.

ОДНОГО дня в 1938 році батько купив у чоловіка, що проходив повз перукарню, Біблію в перекладі «Бразілейра». Через два роки серйозно захворіла мати. Вона залишилася інвалідом до самої смерті. Батько також захворів, тому ми всі — мати, батько, я і моя сестра Ана — переїхали жити до родичів у місто Сан-Паулу.

У шкільні роки в Сан-Паулу я почав багато читати, особливо історичні твори. Мене вразило те, що в них іноді згадувалася Біблія. В одному романі, який я взяв у публічній бібліотеці Сан-Паулу, кілька разів згадувалася Нагірна проповідь. Тоді я вирішив самостійно прочитати цю проповідь у Біблії. Після тривалих пошуків Біблії, яку батько купив кілька років до того, я зрештою знайшов її на дні скрині, де вона пролежала сім років.

Наша сім’я була католицької віри, отже мене ніколи не заохочували читати Біблію. Тепер же я самостійно навчився знаходити розділи й вірші. З великим задоволенням я прочитав не тільки Нагірну проповідь, але й цілу книгу Матвія, а також інші біблійні книги. Найбільше мене вразила правдивість, з якою описувалися вчення й чуда Ісуса.

Усвідомлюючи, наскільки відмінною була католицька релігія від того, що я читав у Біблії, я почав ходити у пресвітеріанську церкву, і до мене приєдналась Ана. Однак я далі відчував порожнечу в серці. Усі ці роки я наполегливо шукав Бога (Дії 17:27). Одної зоряної ночі я поринув у роздуми: «Чому я живу? У чому сенс життя?» Я знайшов віддалений куточок коло хати, впав на коліна й молився: «Господи, хто ти? Як мені пізнати тебе?» Відповідь прийшла незабаром.

Вивчення біблійної правди

Якось 1949 року, коли батько виходив з трамвая, до нього підійшла молода жінка. Вона запропонувала йому журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». Він виписав «Вартову башту» і попросив ту жінку відвідати нас, пояснивши, що його двоє дітей ходять у пресвітеріанську церкву. Коли вона прийшла, то залишила Ані книжку «Діти» і розпочала з нею вивчення. Пізніше я приєднався до вивчення.

У листопаді 1950 року ми прийшли на наш перший конгрес Свідків Єгови. Там була випущена книжка «Нехай Бог буде правдивий», і далі ми проводили біблійне вивчення за допомогою цієї книжки. Через короткий час ми зрозуміли, що знайшли правду, й у квітні 1951 року охрестилися на символ присвячення Єгові. Наш батько присвятився через кілька років. Він помер вірним Богові у 1982 році.

Щасливий у повночасному служінні

У січні 1954 року у віці 22 років мене прийняли на служіння у філіал Свідків Єгови, який називається Бетель. Прибувши туди, я із здивуванням дізнався, що Річард Муха, старший від мене лише на два роки, був наглядачем філіалу. У 1955 році, коли з’явилася потреба в служителях району, як тоді називали роз’їзних наглядачів, я був серед п’яти перших чоловіків, яких запросили на це служіння.

Моїм призначенням був штат Ріу-Гранді-ду-Сул. Коли я розпочав це служіння, там було всього 8 зборів Свідків Єгови, але через 18 місяців організувалися ще 2 нові збори і 20 віддалених груп. Сьогодні у цій місцевості діє 15 районів Свідків Єгови і в кожному з них приблизно по 20 зборів! У кінці 1956 року я отримав повідомлення, що мій район розділено на чотири менших, які будуть обслуговувати чотири нових служителі району. Мені ж прийшла вказівка приїхати в Бетель за новим призначенням.

Я із здивуванням і радістю дізнався, що мене призначено на північ Бразилії служителем області — роз’їзним служителем, який відвідує кілька районів. На той час у Бразилії було 12 000 Свідків Єгови і країна була розділена на дві області. Річард Вуттке обслуговував південь країни, а я — область на півночі. В Бетелі нас навчили працювати з кінопроектором, щоб ми показували фільми, випущені Свідками Єгови,— «Суспільство нового світу в дії» і «Щастя Товариства Нового Світу».

У ті дні подорожували по-іншому. Ніхто зі Свідків не мав автомобіля, отже я плавав каное, весловим човном, їздив возом, запряженим волами, конем, фургоном, вантажним автомобілем і одного разу летів літаком. Ми із захопленням пролетіли над амазонськими лісами і приземлилися у Сантаремі, місті між Беленом, що в гирлі Амазонки, і Манаусом, столицею штату Амазонас. Служителі областей обслуговували всього декілька районних конгресів, тому багато свого часу я показував фільми Товариства. У більших містах збиралися сотні глядачів.

Найбільше у Північній Бразилії мене вразив амазонський регіон. Коли я служив там у квітні 1957 року, Амазонка та її притоки вийшли з берегів. Я мав привілей показати один з фільмів у лісі, натягнувши імпровізований екран між двома деревами. Напруга для кінопроектора вироблялась у моторному човні, поставленому на якір на річці неподалік. Для більшості присутніх це був перший у житті фільм.

Невдовзі після цього я повернувся до служіння в Бетелі й наступного 1958 року мав привілей відвідати у Нью-Йорку історичний міжнародний конгрес Свідків Єгови «Божественна воля». В останній день цього восьмиденного конгресу 253 922 делегати зі 123 країн заповнили стадіони «Янкі» та «Поло ґраундс».

Зміни у моєму житті

Невдовзі після повернення в Бетель я познайомився з Кларою Бернт, і в березні 1959 року ми одружилися. Нашим призначенням було районне служіння у штаті Баїя, де ми залишалися близько одного року. Ми з Кларою досі з радістю згадуємо смирення, гостинність, ревність і любов тамтешніх братів; вони були бідні матеріально, але багаті на плоди Царства. Після цього нас перевели у штат Сан-Паулу. Там у 1960 році моя дружина завагітніла, й ми були змушені залишити повночасне служіння.

Ми вирішили переїхати в штат Санта-Катаріна, звідки походила моя дружина. Першим з наших п’ятьох дітей був син Ґерсон. Після нього народилися Ґільсон у 1962 році, Таліта в 1965-му, Тарсіо в 1969-му і Яніс у 1974-му. З допомогою Єгови і його чудових настанов нам вдалося справитися з нелегким завданням виховати своїх дітей «у послусі й напоумленні Господньому» (Ефесян 6:4, Хом.).

Ми вважаємо усіх своїх дітей цінними. Наші почуття добре виражаються словами псалмоспівця: «Діти — спадщина Господня» (Псалом 127:3). Незважаючи на труднощі ми піклувалися про своїх дітей як про «спадщину Господню», пам’ятаючи вказівки з його Слова. Нагорода за це — велика. Коли всі п’ятеро наших дітей по черзі і з власної волі виявляли бажання охреститися на символ свого присвячення Єгові, це приносило нам невимовну радість (Екклезіяста 12:1).

Вибір наших дітей

Наша радість не мала меж, коли Ґерсон, закінчивши курс комп’ютерної обробки інформації, сказав, що хоче служити в Бетелі,— тобто вибрав повночасне служіння, а не професійну кар’єру. Однак життя в Бетелі спочатку давалося йому нелегко. Через чотири місяці ми відвідали Ґерсона і мене вразив смуток на його обличчі, коли ми вже від’їжджали. З автомобіля я бачив у дзеркалі, як він дивився нам вслід, аж поки ми не завернули. Мої очі переповнились слізьми, і я був змушений стати на обочину, перш ніж розпочати 700-кілометрову подорож додому.

Ґерсон з часом полюбив Бетель. Десь через шість років він одружився з Гейді Бессер, і вони разом служили в Бетелі ще два роки. Тоді Гейді завагітніла і вони були змушені залишити Бетель. Їхня дочка Цинтія вже має шість років і супроводжує їх у теократичних заняттях.

Через короткий час після наших перших відвідин Ґерсона в Бетелі Ґільсон, який тільки-но завершив перший рік навчання управління бізнесом, сказав, що він також хоче там служити. Він планував поновити своє навчання після року служіння в Бетелі. Але його плани змінилися, і він залишився в Бетелі. В 1988 році він одружився з Вівіан Ґонсалвес, піонеркою, як називаються повночасні служителі. З того часу вони разом служать у Бетелі.

Наша радість стала ще більшою, коли наша третя дитина Таліта вирішила в 1986 році розпочати піонерське служіння після закінчення навчання на кресляра. Через три роки її теж запросили в Бетель. У 1991 році вона вийшла заміж за Жозе Коззі, який вже прослужив у Бетелі десять років. Там вони й продовжують своє служіння як подружня пара.

Ми з дружиною знову раділи, коли Тарсіо, наш наступний син, повторив фразу, яку ми вже чули тричі: «Тату, я хочу піти в Бетель». Його заяву було прийнято, і в 1991 році він також розпочав служіння в Бетелі й залишався там до 1995 року. Ми щасливі, що він понад три роки використовував свою молодечу силу для підтримки інтересів Царства таким чином.

Наймолодша дочка Яніс вирішила служити Єгові й охрестилася у віці 13 років. У шкільні роки вона один рік служила допоміжним піонером. А 1 вересня 1993 року вона вступила в ряди сталих піонерів у нашому зборі в місті Ґаспар.

Успішний шлях

У чому секрет збереження сімейної єдності в поклонінні Єгові? Я не думаю, що існує якась магічна формула. Єгова дав християнським батькам поради у своєму Слові, отже вся честь за наші добрі результати повинна йти йому. Ми просто намагалися дотримуватися його вказівок (Приповістей 22:6). Усі наші діти успадкували латинську сентиментальність від мене й німецьку практичність від своєї матері. Але найважливіше, що вони отримали від нас,— це духовний спадок.

Життя у нашій сім’ї будувалося навколо справ Царства. Не завжди легко тримати ці справи на першому місці. Наприклад, нам було важко завжди регулярно проводити сімейне вивчення, однак ми ніколи не здавалися. Кожну дитину ми брали на зібрання і конгреси від перших днів її життя. Тільки хвороба або якийсь непередбачений випадок могли бути причиною нашої відсутності. Крім того, вже змалку діти ходили з нами у християнське служіння.

У віці близько 10 років діти починали робити промови у Школі теократичного служіння. Ми допомагали їм приготувати їхні перші промови, заохочуючи їх використовувати короткі нотатки, замість читати всю промову. Пізніше кожен сам готував свої промови. Також у віці 10—12 років кожен з них починав регулярно ходити у служіння. Це єдиний спосіб життя, який вони знали.

Моя дружина Клара відігравала важливу роль у вихованні наших дітей. Вона кожного вечора читала їм якусь біблійну історію і молилася з кожною дитиною, коли вони були ще маленькими — саме тоді дитина, як губка, вбирає в себе все, чого її вчать. Вона використовувала книжки «Від раю втраченого до раю відновленого», «Слухатися Великого Вчителя» і «Моя книга біблійних оповідань»a. Ми також використовували аудіо- і відеокасети, коли Свідки Єгови почали їх випускати.

Наш досвід християнських батьків підтверджує, що діти потребують щоденної уваги. Сильна любов, індивідуальний підхід і багато часу — ось що найбільше необхідне для дітей. Задоволення цих потреб ми вважали не тільки батьківською відповідальністю, але й джерелом великої радості.

Дійсно, велика насолода для батьків зазнати сповнення слів з Псалма 127:3—5: «Діти — спадщина Господня, плід утроби — нагорода! Як стріли в руках того велетня, так і сини молоді: блаженний той муж, що сагайдака свого ними наповнив». Служіння Єгові з’єднаною сім’єю справді принесло нам багато радості!

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 26]

Антоніо Сантолері з найближчими родичами.