Зміцнений своєю довірою до Єгови

РОЗПОВІВ АЖЕНОР ДА ПАЙШАУН

Наш єдиний син Паулу помер від бронхіту, коли йому було лише 11 місяців. Через три місяці після того, 15 серпня 1945 року, від запалення легенів померла моя люба дружина. Мені було 28 років, і ці нещастя завдали мені багато смутку й горя. Проте довіра до Єгови та його обіцянок зміцняли мене. Дозвольте мені розповісти про те, чому я мав таку довіру.

Я НАРОДИВСЯ в Салвадорі (штат Баїя, Бразилія) 5 січня 1917 року, і ще із самого дитинства моя мати навчала мене поклонятися «святим» католицької церкви. Вона навіть будила моїх братів і мене рано-вранці, щоб ми могли молитися разом. Проте мої батьки також відвідували зустрічі кандомбле — афро-бразильські обряди відьм. Я поважав ці вірування, але не мав довіри ні до так званих святих католицизму, ні до кандомбле. І особливо в цих релігіях розчаровувала мене расова упередженість.

З часом двоє моїх старших братів у пошуках роботи залишили дім. Пізніше мій батько покинув нашу сім’ю. Тому з дев’яти років я мусив працювати, щоб допомагати матері та молодшій сестрі. Десь через 16 років після того на мене сильно вплинули розмови з одним співробітником фабрики. Вони стали поворотним пунктом у моєму житті.

Набуваючи довіри до Єгови

У 1942 році я зустрів Фердінанда Телеза. Він часто говорив про те, що неправильно поклонятися «святим» (1 Коринтян 10:14; 1 Івана 5:21). Спочатку я не звертав на його розмови ніякої уваги. Але його щирість та зацікавленість людьми незалежно від їхньої раси приваблювали мене. Я став захоплюватися його знанням Біблії, особливо тим, що́ він казав про Боже Царство й про рай на землі (Ісаї 9:5, 6; Даниїла 2:44; Об’явлення 21:3, 4). Помітивши моє зацікавлення, він дав мені Біблію і деяку біблійну літературу.

Через декілька тижнів після цього мене запросили відвідати біблійне вивчення збору. Група вивчала книжку «Релігія», видану Товариством Вартової башти. Мені сподобалося це вивчення, і я почав відвідувати всі зібрання збору Свідків Єгови. Особливо мене вразили відсутність упередженості й теплий прийом. Десь у той час я почав зустрічатися з Ліндаурою. Коли я розповів їй про те, чого навчався, вона стала відвідувати зібрання разом зі мною.

Ще одна річ дуже вразила мене — на зібраннях робився наголос на проповідницькій праці (Матвія 24:14; Дії 20:20). Заохочений піонерами, як називають повночасних служителів, я почав свідчити неформально іншим у поїзді, їдучи на роботу й додому. Коли людина виявляла зацікавлення, я брав адресу і відвідував її, намагаючись розвивати інтерес.

Тим часом моя довіра до Єгови та до організації, якою він користується, дедалі зростала. Тому, прослухавши біблійну промову про християнське присвячення, 19 квітня 1943 року я охрестився в Атлантичному океані. В той же день я вперше взяв участь у проповідуванні від дому до дому.

Через два тижні після цього, 5 травня, ми з Ліндаурою одружилися. Пізніше, у серпні 1943 року, вона охрестилася під час першого конгресу, який провели Свідки Єгови в місті Салвадорі. У «Щорічнику Свідків Єгови за 1973 рік» про той конгрес було сказано: «Духівництву вдалося припинити публічну лекцію у Салвадорі, але це... привело до ще більшого розголосу». Очевидність керівництва Єгови під час суворого опору зміцнила мою довіру до нього.

Як я розповів на початку, моя люба дружина Ліндаура померла через два роки після свого хрещення і через три місяці після смерті нашого сина. Їй було лише 22 роки. Але довіра до Єгови зміцняла мене протягом тих важких місяців.

Зміцнений духовною діяльністю

У 1946 році, через рік після втрати дружини й сина, мене призначили служителем біблійних вивчень в єдиному зборі, який тоді існував у Салвадорі. Того ж року в зборах Бразилії почали проводити Школу теократичного служіння, і я став першим ведучим школи в штаті Баїя. Потім у жовтні 1946 року в місті Сан-Паулу відбувся теократичний конгрес «Радісні народи». Мій роботодавець, в якого я працював десять років, сказав мені, що я буду йому потрібний, і наполягав на тому, аби я не їхав на конгрес. Проте коли я пояснив йому, що́ значить для мене той конгрес, він дав мені щедрий дарунок і побажав щасливої дороги.

Конгрес у Муніципальному театрі Сан-Паулу проводилися португальською мовою — мовою Бразилії, а також англійською, німецькою, польською, російською та угорською мовами. На тому конгресі було оголошено про випуск португальською мовою журналу «Пробудись!». Я був настільки зворушений цим конгресом, на якому були присутні на публічній промові приблизно 1700 чоловік, що подав заяву на піонерування з 1 листопада 1946 року.

У той час ми широко використовували у нашій піонерській праці грамофони. Ми часто програвали мешканцям промову «Охорона» й після закінчення промови говорили: «Щоб охоронити себе від невидимого ворога, ми мусимо триматися друга, який також є невидимим. Єгова є нашим найбільшим другом, і він набагато могутніший за нашого ворога Сатану. Тому ми повинні ще міцніше триматися Єгови, щоб охоронити себе від Сатани». Потім ми пропонували брошурку «Охорона», в якій містилася додаткова інформація.

Не пройшло й року, відколи я почав піонерувати, як отримав запрошення служити спеціальним піонером у зборі «Каріока» в Ріо-де-Жанейро. У цьому місті нам час від часу чинили сильний опір. Одного разу на мого партнера Івана Бреннера навіть напав мешканець якоїсь квартири. Сусіди викликали поліцію, і нас усіх забрали до поліцейської дільниці.

Під час допиту розлютований мешканець звинувачував нас у тому, що ми порушували спокій. Начальник поліції наказав йому заспокоїтися. Потім цей начальник повернувся до нас і лагідним тоном сказав, що ми вільні й можемо йти. Він затримав нашого обвинувача і звинуватив його в нападі. Такі ситуації зміцняли мою довіру до Єгови.

Розширене повночасне служіння

Першого липня 1949 року мене запросили служити в Бетелі, як називають головний філіал Свідків Єгови в країні. Бразильський Бетель був тоді розташований у Ріо-де-Жанейро по вулиці Ліціньо Кардосу, 330. У той час родина Бетелю нараховувала лише 17 чоловік. Деякий час я відвідував місцевий збір «Енженьо-де-Дентру», але пізніше мене призначили головуючим наглядачем єдиного збору в Белфорд-Рошу; це місто розташоване за декілька кілометрів від Ріо-де-Жанейро.

У вихідні я був дуже зайнятий. Щосуботи я їздив поїздом до Белфорд-Рошу, де після обіду брав участь у польовому служінні, а ввечері їхав на Школу теократичного служіння і службове зібрання. Я ночував у братів, а наступного ранку йшов проповідувати. У неділю після обіду я відвідував публічну біблійну промову та вивчення «Вартової башти» і повертався у Бетель ввечері, десь о пів на десяту. Сьогодні в Белфорд-Рошу вже є 18 зборів.

У 1954 році, після трьох з половиною років таких поїздок, мене знову призначили в Ріо-де-Жанейро головуючим наглядачем збору «Сан-Кріставау». Я служив з тим збором протягом наступних десяти років.

Мої призначення в Бетелі

Моїм першим призначенням у Бетелі було будування гаража для єдиної машини Товариства — вантажної машини Дадж, випуску 1949 року, яку називали Шоколадка через її коричневий колір. Коли гараж було закінчено, мене призначили працювати на кухні, де я залишався три роки. Потім мене перевели в цех друку малотиражної продукції, і там я працюю вже понад 40 років.

Багато устаткування нашої друкарні було вже застарілим. Наприклад, чимало років у нас був старий тигельний друкарський верстат, який ми з любов’ю називали Саррою на честь Авраамової дружини. Роками він використовувався в друкарні всесвітнього центру Товариства Вартової башти в Брукліні (Нью-Йорк). Потім у 50-х роках його відправили до Бразилії. Тут цей старий верстат, подібно до Авраамової дружини, приносив плоди у формі журналів «Вартова башта» і «Пробудись!».

Я ніколи не переставав дивуватися росту кількості публікацій, які вироблялись у Бразильській друкарні. За 1953 рік ми надрукували 324 400 журналів, але тепер друкується понад три мільйони журналів щомісяця!

Наш Бетель

Протягом років було радісно спостерігати розбудову нашого Бетелю в Бразилії. У 1952 році ми побудували позаду нашого Бетелю в Ріо-де-Жанейро двоповерхову друкарню. Потім, у 1968 році, Бетель було перенесено в новий будинок у місті Сан-Паулу. Коли ми переїхали туди, то все здавалося великим і просторим для нашої родини Бетелю, яка налічувала 42 члени. Ми думали, що цей будинок служитиме нам протягом усього нашого росту. Проте в 1971 році ми побудували два п’ятиповерхові приміщення і купили по-сусідству фабрику, яку реконструювали та з’єднали з цим комплексом. Але кількість вісників Царства упродовж декількох років настільки зросла — в 1975 році ми перейшли позначку 100 000, що знову було потрібно більше місця.

З цієї причини новий комплекс будинків було побудовано приблизно за 140 кілометрів від Сан-Паулу, біля маленького містечка Кезаріо-Ланже. У 1980 році наша родина Бетелю, до складу якої входило 170 членів, переїхала в ці нові приміщення. З того часу праця Царства надзвичайно поширюється. Тепер нас понад 410 000 вісників, які регулярно беруть участь у проповідницькій праці в Бразилії! Щоб піклуватися про духовні потреби всіх цих вісників Царства, нам необхідно було побудувати нові друкарні для видання біблійної літератури і нові житлові будинки для добровільних працівників Бетелю. Тепер у нас приблизно 1100 членів родини Бетелю!

Цінні привілеї

Я вважаю служіння у Бетелі дорогоцінним привілеєм. Тому я повністю зосередився на своїх привілеях у Бетелі й на проповідницькій праці, хоч у молоді роки думав знову одружитися. У друкарні я втішався служінням пліч-о-пліч з багатьма молодими людьми, яких навчав виконувати їхні призначення. Я намагався поводитися з ними так, начебто вони були моїми синами. Їхня ревність і безкорисливість стали для мене джерелом великого підбадьорення.

Інший привілей — жити протягом років з різними чудовими товаришами по кімнаті. Звичайно, різниця в особистостях деколи створювала труднощі. Однак я навчився не сподіватися досконалості від інших. Я старався не робити з мухи слона і не сприймати себе надто серйозно. Сміючись над власними помилками, я навчився миритися з помилками інших.

Ще один дорогоцінний привілей — це можливість відвідати великі міжнародні конгреси в Сполучених Штатах Америки. Один з таких конгресів, «Вічна добра новина», проводився на стадіоні «Янкі» (Нью-Йорк) у 1963 році, а інший міжнародний конгрес, «Мир на землі», відбувався на тому ж місці в 1969 році. Коли я був там, то з радістю відвідав розташований неподалік всесвітній центр Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк).

Протягом десяти років я також мав привілей по черзі з іншими старійшинами головувати на ранковому поклонінні родини Бетелю. Все ж найвеличніший для мене привілей, який приносить мені велику радість і підбадьорення,— нести звістку про Царство щиросердним людям, як це робив наш Учитель Ісус Христос.

В останні роки я страждаю від хвороби Паркінсона. Але мною постійно з любов’ю турбуються брати й сестри з медпункту Бетелю, і це приносить мені втіху і полегшення. З повною довірою я молюся про те, щоб Єгова дав мені сили й далі робити все, що можу, для його правдивого поклоніння.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Бразильський філіал, де я тепер живу.

[Ілюстрації на сторінці 23]

Моя дружина, якої не стало в 1945 році, та я.