Я пізнала біблійну правду в Румунії

РОЗПОВІЛА ҐОЛДІ РОМОШЕАН

У 1970 році я вперше за майже 50 років приїхала до своїх родичів у Румунію. Люди жили під гнітючим комуністичним режимом, і мені постійно доводилося пильнувати, щоб не сказати зайвого. Відтак, коли я прийшла в сільраду свого рідного села, чиновник порадив мені негайно покинути країну. Перш ніж пояснити, чому це сталося, дозвольте розповісти, як я пізнала біблійну правду в Румунії.

Я НАРОДИЛАСЯ 3 березня 1903 року в селі Ортелек, що на північному заході Румунії поблизу містечка Залеу. Ми жили в мальовничій місцевості. Вода й повітря були чисті. Ми не відчували жодної матеріальної нестачі, бо мали власне господарство. За мого дитинства в країні панував спокій.

Люди тут були дуже релігійними. А члени моєї родини належали до трьох різних релігій. Одна з моїх бабусь була ортодоксальною католичкою, інша — адвентисткою, а мої батьки — баптистами. Оскільки я не погоджувалася з жодною релігією членів своєї родини, вони казали, що я стану атеїсткою. «Якщо є один Бог,— розмірковувала я,— то повинна бути також лише одна релігія, а не три в одній родині».

Те, що я бачила в релігії, непокоїло мене. Наприклад, священик ходив по домах і збирав церковні податки. Коли у людей не було грошей, взамін за гроші він брав найліпші коци. У католицькій церкві я спостерігала за бабусею, яка навколішках молилася перед зображенням Марії. «Навіщо ж молитися до зображення?» — дивувалася я.

Буремні часи

У 1912 році мій батько поїхав до Сполучених Штатів Америки, щоб заробити гроші для сплачення боргу. Невдовзі вибухнула війна й чоловіки нашого села пішли воювати; залишилися тільки жінки, діти й старі чоловіки. На деякий час владу в нашому селі захопили угорці, але потім повернулися румунські солдати й знову опанували ним. Вони наказали нам негайно забиратися. А втім, через поспіх та замішання під час збирання пожитків і дітей на віз з волами про мене забули. Адже я була найстаршою з п’яти дітей.

Я побігла до старого сусіда, який залишився в селі, і він сказав: «Йди додому. Зачини двері й нікого не впускай». Я відразу так і зробила. Повечерявши курячим бульйоном і голубцями, залишеними після поспішного від’їзду, я стала навколішки біля ліжка й почала молитися. Невдовзі я поринула в глибокий сон.

Коли я прокинулася, за вікном уже було світло і я сказала: «О Боже, дякую тобі! Я жива!» Цілу ніч йшла перестрілка, і через це всі стіни були зрешечені кулями. Коли в наступному селі моя мати зрозуміла, що мене немає з ними, вона вислала хлопця Журжа Ромошеана, який знайшов мене й привів до них. Невдовзі ми повернулися до свого села і знову оселилися в ньому.

Жага до біблійної правди

Моя мати прагнула, щоб я охрестилася і стала баптисткою, але мені цього не хотілося, бо я не могла повірити, що милосердний Бог вічно палить людей у пеклі. Намагаючись пояснити мені це, мати сказала: «Та ж вони погані». Однак я відповіла: «Якщо вони погані, їх треба знищити, а не мучити. Я ніколи б не мучила навіть пса чи кота».

Пам’ятаю, як одного чудового весняного дня, коли я мала 14 років, мати сказала мені погнати корів на пасовище. Лежачи в траві біля річки, що протікала недалеко від лісу, я подивилася на небо й сказала: «Боже, я знаю, що ти є, але мені не подобається жодна з цих релігій. У тебе напевно є єдина правильна».

Я переконана, що Бог почув мою молитву, бо влітку того самого 1917 року до нашого села прийшло двоє Дослідників Біблії (як тоді називали Свідків Єгови). Ці колпортери, тобто повночасні служителі, зайшли до баптистської церкви, коли в ній відправлялася служба.

У Румунії поширюється біблійна правда

Декілька років перед цим, у 1911-му, Кароль Шабо та Йосиф Кісс, які стали Дослідниками Біблії в Сполучених Штатах Америки, повернулися до Румунії, щоб принести сюди біблійну правду. Вони поселилися в місті Тиргу-Муреші, що розташоване трохи менше ста шістдесяти кілометрів на південний схід від нашого села. За декілька років буквально сотні людей відгукнулися на звістку про Царство й розпочали християнське служіння (Матвія 24:14).

Коли ці два молоді Дослідники Біблії зайшли до баптистської церкви в нашому селі Ортелек, Журж Ромошеан, незважаючи на те, що йому було тільки 18 років, відправляв службу й намагався пояснити значення слів з Римлян 12:1. Зрештою один колпортер піднявся й сказав: «Брати, друзі, що́ апостол Павло нам хоче сказати?»

Як же я втішилася, коли почула це! Я подумала: «Ці чоловіки напевно знають, як пояснювати Біблію». Але більшість із присутніх закричали: «Лжепророки! Знаємо ми вас!» Знявся галас. Тоді встав батько Журжа й сказав: «Замовкніть! Як ви себе поводите? Чи ж не як ті, хто зазирає в чарку? Якщо ці чоловіки мають що розповісти, а ви не хочете слухати, я запрошую їх до себе додому. Коли хтось хоче прийти, ласкаво прошу».

Я дуже зраділа й помчала додому, щоб розповісти про все мамі. Я була серед тих, хто прийняв запрошення прийти до Ромошеанів. Як же глибоко вражена була я того вечора, коли дізналася з Біблії, що немає вогненного пекла, і побачила у своїй Біблії румунською мовою Боже ім’я Єгова! Колпортери домовилися, щоб один Дослідник Біблії приходив щонеділі до дому Ромошеанів і навчав нас. Наступного року влітку, коли мені було 15 років, я охрестилася на символ свого присвячення Єгові.

З часом майже всі члени родин Продан і Ромошеан пізнали біблійну правду й присвятили своє життя Єгові. Багато інших з нашого села пішли за ними, у тому числі й молода пара, дім котрої колись правив за баптистську церкву. Пізніше вони переробили його, і туди почали приходити для навчання Дослідники Біблії. Біблійна правда дуже швидко поширилася і в поблизьких селах, тож 1920 року в Румунії вже було коло 1800 вісників Царства!

До Сполучених Штатів Америки

Нам не терпілося поділитися тим, чого ми навчалися, зі своїм батьком Петером Проданом. Але, на превелике здивування, ми ще не встигли написати, як отримали від нього листа, в котрому він написав, що став охрещеним служителем Єгови. Він вивчав Біблію з Дослідниками Біблії в Акроні (штат Огайо) й хотів, щоб ми всі приїхали до нього в Сполучені Штати Америки. Однак мати не хотіла покидати Румунію. Тому 1921 року я сама поїхала до батька в Акрон за гроші, які він вислав мені. Журж Ромошеан ще за рік до того емігрував зі своїм братом до Сполучених Штатів Америки.

Коли я дісталася пароплавом до Елліс-Айленду (Нью-Йорк), імміграційний чиновник не знав, як перекласти на англійську моє ім’я Аурелія, тому сказав: «Ти будеш Ґолді». Відтоді мене так і називають. Невдовзі, 1 травня 1921 року, я одружилася з Журжем Ромошеаном. Десь через рік батько поїхав у Румунію і в 1925 році привіз до Акрона мою молодшу сестру Марію. Тоді батько назавжди повернувся в Румунію до мами та інших членів нашої родини.

Перші роки служіння в США

Журж був дуже вірним і відданим слугою Єгови. Від 1922 по 1932 роки нам народилися чотири милі дочки — Естер, Енн, Ґолді-Елізабет та Ірена. В Акроні був заснований румунський збір, і спочатку зібрання проводилися у нашому домі. Раз на півроку наш збір відвідував представник з усесвітнього центру Дослідників Біблії в Брукліні (Нью-Йорк). Він завжди зупинявся у нас.

По неділях ми здебільшого цілими днями займалися проповідницькою працею. Ми підготовляли сумки й обід, садовили своїх дівчаток у «Форд Т» і їхали проповідувати на цілий день у сільські терени. А ввечері ми приїздили на вивчення «Вартової башти». Наші дівчатка полюбили проповідницьку працю. У 1931 році я побувала на конгресі в місті Колумбусі (Огайо), де Дослідники Біблії прийняли нову назву Свідки Єгови.

Необхідне виправлення

— Ми більше не ходимо на зібрання,— заявила я.— А все через брата Рутерфорда.

— Звичайно, що ні,— відповіла я.— Ти ж знаєш, що я охрестилася в Румунії.

— Чому ти охрестилася?— запитав він.

— Бо зрозуміла, що Єгова є правдивим Богом, і захотіла присвятити своє життя, щоб служити йому,— відповіла я.

— Ніколи не забувай цього!— сказав він.— А якби брат Рутерфорд покинув правду, чи ти зробила б те саме?

Життя під час економічної кризи

Під час економічної кризи 30-х років нам було досить нелегко. Якось Журж прийшов з роботи додому дуже сумний і повідомив, що його тимчасово звільнили з каучукової фабрики. «Не хвилюйся,— сказала я,— у нас багатий Батько в небі, він нас не покине».

Підтримуючи нашу віру

У 1943 році ми переїхали до Лос-Анджелеса (штат Каліфорнія) і через чотири роки оселилися в Елсінорі. Там ми відкрили гастроном і почергово цілою сім’єю працювали в ньому. На той час Елсінор був лише містечком з 2000 жителів і нам доводилось їздити на християнські зібрання до іншого міста за 30 кілометрів від нас. Скільки ж радості мені принесло створення 1950 року маленького збору в Елсінорі! Нині тут діє 13 зборів.

У 1950 році наша дочка Ґолді-Елізабет (котру ліпше знають як Бет) закінчила в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк) Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти та отримала призначення місіонерки до Венесуели. А чоловіка нашої наймолодшої дочки Ірени запросили 1955 року в районну працю роз’їзним служителем. Згодом, 1961 року, після навчання в Школі служіння Царству в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк), вони отримали призначення до Таїланду. Інколи я так скучала за своїми доньками, що аж плакала, але потім казала собі: «Ти ж сама цього хотіла для них». Отже я брала свою сумку та йшла проповідувати й завжди поверталася додому радісною.

А 1966 року в мого дорогого чоловіка Журжа стався апоплектичний удар. Бет, що повернулася додому з Венесуели через проблеми зі здоров’ям, допомагала мені доглядати за ним. Наступного року Журж помер. Мені приносило відраду те, що він до кінця залишався вірний Єгові й отримав свою небесну нагороду. Опісля Бет поїхала до Іспанії, щоб служити там, де є більша потреба в проповідниках Царства. У 1977 році захворіла на рак і померла моя найстарша дочка Естер, а 1984 року померла від білокрів’я Енн. Ціле своє життя вони були вірними служительками Єгови.

Ще до того, як померла Енн, Бет та Ірена повернулися зі своїх закордонних проповідницьких призначень. Вони допомагали мені доглядати за сестрами. Ми всі дуже горювали. Через деякий час я сказала до своїх дівчат: «Усе, досить! Ми утішали дорогоцінними біблійними обітницями інших. Тепер нам самим треба розради. Сатана хоче позбавити нас радості в служінні Єгові, але ми не повинні піддатися йому».

Наша вірна родина в Румунії

У 1970 році ми з моєю сестрою Марією здійснили незабутню подорож до своєї родини в Румунію. Одна з наших сестер уже померла, але ми змогли відвідати нашого брата Івана й сестру Лодовіку, які все ще жили в селі Ортелек. Батько й мати вже повмирали, залишившись до кінця вірними Єгові. Багато братів розповідали нам, що батько був справжньою опорою в зборі. У Румунії сьогодні є Свідками навіть декотрі його праправнуки. Ми також навідалися до багатьох родичів мого чоловіка, які твердо стоять у біблійній правді.

У 1970 році Румунія перебувала під жорстоким комуністичним режимом Ніколає Чаушеску й Свідки Єгови зносили злісне переслідування. Син мого брата Івана, Флор, а також інші мої родичі за свою християнську віру провели багато років у концтаборах, серед них був і племінник мого чоловіка Ґабор Ромошеан. Не дивно, що, коли нам доручили доставити кореспонденцію у всесвітній центр Свідків Єгови у Нью-Йорку, наші румунські брати сказали, що вони не заспокояться, аж поки не почують, що ми щасливо виїхали з країни!

— Але ж сьогодні немає поїзда,— відповіла моя сестра.

— Все одно,— наполягав він.— Їдьте автобусом, поїздом. Беріть таксі. Йдіть пішки. Але забирайтеся звідси геть якомога скорше!

Коли ми вже виходили, нас покликали назад і повідомили, що о 18⁰⁰ тут проходитиме незапланований військовий поїзд. Як же це стало нам у пригоді! Якби ми їхали звичайним поїздом, то неодноразово треба було б проходити перевірку документів, але оскільки цей поїзд перевозив військових і ми були єдиними двома цивільними у вагоні, ніхто не вимагав від нас паспортів. Вони, можливо, думали, що ми є бабусями когось із офіцерів.

Наступного ранку ми приїхали в Тімішоару й за допомогою приятеля одного з наших родичів змогли отримати візи. Через день ми покинули країну. Ми привезли додому багато теплих та незабутніх спогадів про наших вірних і відданих християнських братів та сестер з Румунії.

Упродовж багатьох років після нашого візиту в Румунію ми отримували дуже мало інформації з-за «залізної завіси» про тамтешню проповідницьку діяльність. Але ми були певні, хоч би що там трапилось, наші християнські брати й сестри залишаться вірними і відданими Богові. І вони залишилися! Як же ми раділи, коли почули у квітні 1990 року, що Свідків Єгови було законно визнано в Румунії релігійною організацією! Улітку нас вельми втішили повідомлення про конгреси в Румунії. Адже у вісьмох містах на конгресах побувало понад 34 000 осіб і 2260 охрестилося! Нині в Румунії понад 35 000 чоловік беруть участь у проповідницькій праці, а торік 86 034 особи прийшло на Спомин Христової смерті.

Правда, як і раніше, дорогоцінна для мене

На декілька років я припинила споживати від символів на Спомині. Коли я дивилася на дуже кваліфікованих братів, які не споживали, то міркувала собі: «Чому Єгова мав би дарувати мені привілей співспадкоємиці з його Сином у небі, коли є так багато талановитих промовців?» Але коли я не споживала від символів, то відчувала глибоке занепокоєння, ніби я щось відкидала. Після ретельних досліджень і ревних благань у молитвах я знову почала споживати від символів. Мир і радість повернулися до мене, і вже ніколи не покидали мене.

Хоча й через свої очі я не можу більше читати, я слухаю щодня касети із записами Біблії та журналів «Вартова башта» й «Пробудись!». І я все ще беру участь у проповідницькому служінні. Зазвичай я розповсюджую щомісяця 60—100 журналів, а коли у квітні минулого року ми проводили спеціальну кампанію з журналом «Пробудись!», я розповсюдила 323 примірники. З допомогою своїх дочок я також можу виголошувати промови в Школі теократичного служіння. Мене тішить те, що я можу й далі підбадьорювати інших. Майже всі в Залі Царства називають мене бабунею.

Аналізуючи близько 79 років відданого служіння Єгові, я кожного дня дякую йому за те, що він дозволив мені пізнати його дорогоцінну правду й віддати своє життя на служіння йому. Яку ж вдячність відчуваю я за те, що бачу сповнення дивовижних біблійних пророцтв, котрі передрікали збирання в ці останні дні Божих вівцеподібних людей (Ісаї 60:22; Захарія 8:23).

[Ілюстрація на сторінці 23]

Моя сестра Марія з батьком (стоять); я з Журжем і нашими дочками Естер та Енн.

[Ілюстрація на сторінці 24]

З моїми дочками Бет та Іреною, чоловіком Ірени та їхніми двома синами; всі вони вірно служать Єгові.