Запитання читачів
Що повинен робити християнин, коли його викликають виконувати обов’язки присяжного засідателя?
У декотрих країнах судові системи послуговуються присяжними засідателями, обраними з громадян. Там, де це прийнято, християнам треба вирішувати, що робити, коли їх викликають виконувати обов’язки присяжних засідателів. Сумління багатьох християн каже їм, що біблійні принципи не виключають можливості з’являтися за викликом, адже навіть Шадрах, Мешах і Авед-Неґо підкорилися наказу вавилонського уряду з’явитися в долину Дура, також за розпорядженням римської влади Йосип з Марією подалися до Віфлеєма (Даниїла 3:1—12; Луки 2:1—4). Але є декотрі фактори, які щирим християнам було б добре розглянути.
Не в усіх країнах передбачено існування присяжних засідателів. У декотрих країнах цивільні й кримінальні справи розглядаються професійним суддею або суддівською колегією. В інших місцях діє загальне право і в судочинство залучені присяжні засідателі. Проте більшість людей мають лише розпливчасті уявлення про те, як обирається присяжних засідателів і які їхні обов’язки. Тому викличуть вас виконувати обов’язки присяжного засідателя чи ні, вам не завадило б їх переглянути.
Божий народ визнає Єгову Верховним Суддею (Ісаї 33:22). У стародавньому Ізраїлі досвідчені, чесні й безсторонні чоловіки служили суддями, щоб розв’язувати суперечки й вирішувати юридичні питання (Вихід 18:13—22; Левит 19:15; Повторення Закону 21:18—21). Коли Ісус був на землі, судочинством займався синедріон, єврейський вищий судовий орган (Марка 15:1; Дії 5:27—34). Тоді простий єврей не міг бути присяжним у цивільному суді.
Інші країни користувалися присяжними, яких обирали з громадян. Сократ мав справу з 501 присяжним засідателем. Суд присяжних існував також і в Римській республіці, однак його було скасовано за часів імператорів. Пізніше король Англії Генріх III наказав, щоб обвинуваченого судили його сусіди. Вважалося, що, оскільки вони знають обвинуваченого, їхній суд буде справедливіший, ніж суд, в якому він намагався б довести свою невинність через боротьбу або тяжкі муки. Минув час, і система суду присяжних змінилася, тепер слухати справу й складати вердикт на основі доказів призначалося певній групі громадян. Але ними фактично керував професійний суддя.
Бувають різні види судів присяжних, різна кількість присяжних, і різні процедури входять у складання вердикту. Наприклад, у США велике журі (у складі якого є від 12 до 23 членів) вирішує, чи існує достатньо доказів, щоб обвинуватити особу в кримінальних діях; воно не встановлює вини чи невинності. Так само й у коронерському журі (журі під час розслідування) присяжні зважують докази, щоб з’ясувати, чи було скоєно злочин.
Більшості людей, коли вони чують про суд присяжних, спадає на думку судова колегія із 12 громадян, які слухають свідчення у певній цивільній чи кримінальній справі, щоб визначити вину чи невинність. Це є малим журі, на відміну від великого журі. Як правило, суд, надсилаючи повістки, викликає для виконання обов’язку присяжного осіб, вибраних з реєстру виборців, водіїв тощо. Деякі автоматично дискваліфікуються, як, скажімо, засуджені карні злочинці, а також неосудні. Залежно від місцевих законів, звільнення можуть отримати лікарі, представники кліру, юристи або власники малих торговельних підприємств. (Декотрі можуть бути звільнені через те, що їхнє сумління не дозволяє їм виступати в ролі присяжних). А втім, органи влади дедалі частіше анулюють такі звільнення, зобов’язуючи таким чином всіх з’являтися для виконання обов’язків присяжного засідателя, і то, можливо, неодноразово протягом декількох років.
Не всі, хто з’являється для виконання обов’язків присяжного засідателя, братимуть участь у судовому засіданні. З групи осіб, яких викликають виконувати обов’язки присяжних засідателів, для конкретної судової справи обирають жеребкуванням кандидатів у присяжні. Відтак суддя ідентифікує сторони та їхніх захисників, а потім описує характер цілої справи. Разом із захисниками він опитує кожного кандидата в присяжні. Саме в цей момент і треба висловити свою думку, коли чиєсь сумління не дозволяє йому виступати в ролі присяжного з огляду на характер справи.
Цю групу мають зменшити до числа тих, хто братиме участь у цій справі. Суддя відведе кандидатури всіх, чия безсторонність стоїть під сумнівом через можливу зацікавленість у справі. Також захисники з обидвох боків мають виключне право відвести кандидатури декількох присяжних. Усі, кого попросили вийти з колегії присяжних, повертаються в групу присяжних, щоб чекати жеребкування для наступних судових справ. За таких обставин декотрі християни використовують час, щоб свідчити неформально. Через кілька днів строк виконання обов’язку присяжного засідателя закінчується, без різниці, чи людина займала місце в ложі для присяжних, чи ні.
Християни намагаються «займатися своїми справами» і не вплутуватися в «чужі справи» (1 Солунян 4:11; 1 Петра 4:15, Хом.). Коли один єврей попросив Ісуса розсудити питання про спадщину, той відповів: «Чоловіче, хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?» (Луки 12:13, 14). Ісус прийшов звіщати добру новину про Царство, а не розглядати юридичні справи (Луки 4:18, 43). Ісусова відповідь, можливо, спонукала того чоловіка скористатися з викладених у Божому Законі способів вирішення суперечок (Повторення Закону 1:16, 17). Однак усе вищесказане не дозволяє дійти висновку, що християнин, який з’являється виконувати обов’язки присяжного засідателя, втручається в справи інших. Щось подібне сталося з трьома Даниїловими товаришами. Вавилонський уряд наказав їм з’явитися в долину Дура, і виконання цього наказу не порушувало Божого Закону. Те, що вони робили опісля, було іншою справою, як бачимо з оповіді в Біблії (Даниїла 3:16—18).
Після того як дія Мойсеєвого Закону припинилася, Божим слугам у багатьох країнах довелося мати справу зі світськими судами. Апостол Павло заохочував «святих» у Коринті залагоджувати незгоди в самому зборі. Говорячи про систему світських судів як про «неправедних», Павло не заперечував, що такі суди є необхідними для розгляду світських справ (1 Коринтян 6:1). Він сам захищався в римському суді, а навіть апелював у своїй справі до кесаря. Не можна сказати, що світські суди є в корені поганими (Дії 24:10; 25:10, 11).
Світські суди — це знаряддя ‘вищої влади’. Ця влада ‘встановлена [«на своїх відносних становищах», НС] від Бога’, і вона створює й впроваджує закони. Павло написав: «Бо [вона] володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві». Християни не ‘опираються владі’, коли вона виконує такі законні функції, бо вони не хочуть ‘протидіяти їй’ та отримати осуд (Римлян 13:1,3,4; 13:2, СМ; Тита 3:1, Дерк.).
Врівноважуючи всі чинники, християни повинні обмірковувати, чи вони можуть підкорятися певним вимогам кесаря. Павло порадив: «Віддайте належне усім [вищим владам]: кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь» (Римлян 13:7). Це безпосередньо стосується сплати грошових податків (Матвія 22:17—21). Якщо кесар говорить громадянам приділяти свій час на прибирання доріг або виконувати іншу роботу, яка пов’язана з функціями кесаря, кожен християнин повинен сам вирішувати, чи слід підкорятися (Матвія 5:41, НС).
Декотрі християни вважають, що, виконуючи обов’язки присяжного засідателя, вони віддають кесареве — кесареві (Луки 20:25). Завданням присяжного засідателя є вислухати свідчення і дати чесну оцінку на основі фактів або закону. Наприклад, у великому журі присяжні вирішують, чи свідчення дають достатню підставу притягти когось до суду, але присяжні не встановлюють вини. А що сказати про громадський суд? На громадському суді присяжні можуть виносити рішення про відшкодування збитків або виплату компенсації. У кримінальній справі вони повинні вирішувати, чи свідчення підтверджують обвинувальний вердикт. Інколи вони радять, який вирок вимагається за законом. Відтак уряд використовує своє право виступати в ролі ‘месника у гніві злочинцеві’, або накладати «карання [на] злочинців» (1 Петра 2:14).
А що, коли сумління християнина не дозволяє йому бути присяжним у певній судовій справі? Біблія не згадує про обов’язки присяжного засідателя, і тому він не може сказати: «Виконувати обов’язки присяжного засідателя суперечить моїм релігійним переконанням». Залежно від судової справи він може заявити, що виконання обов’язків присяжного в певній справі суперечить його сумлінню. Це може бути тоді, коли справа пов’язана із статевою неморальністю, абортом, вбивством або з якимось іншим питанням, стосовно котрого його мислення сформоване біблійним знанням, а не лише світським законом. На ділі ж цілком можливо, що судова справа, на розгляд якої його обрано бути присяжним, не торкається таких питань.
Зрілий християнин також роздумуватиме про те, чи він готовий взяти на себе відповідальність за винесений суддями вирок. (Порівняйте Буття 39:17—20; 1 Тимофія 5:22). Якщо обвинувальний вердикт є помилковим і було винесено смертну кару, чи християнин-присяжний поділятиме вину крові? (Вихід 22:1; Повторення Закону 21:8; 22:8; Єремії 2:34; Матвія 23:35; Дії 18:6). Під час суду Ісуса Пилат прагнув бути ‘невинним у крові Його’. Євреї з готовністю сказали: «На нас Його кров і на наших дітей!» (Матвія 27:24, 25).
Якщо християнин з’явився виконувати обов’язки присяжного засідателя за наказом уряду, але, попри наполягання судді, він відмовляється через своє сумління брати участь у певному судовому засіданні, такий християнин повинен бути готовий до наслідків такої відмови — чи то штрафу, чи ув’язнення (1 Петра 2:19).
В остаточному підсумку, кожен християнин, якого викликають виконувати обов’язки присяжного засідателя, повинен вирішити, що робити, на основі власного розуміння Біблії й згідно зі своїм сумлінням. Декотрі християни погоджуються бути присяжними й виконують обов’язки в певних журі. Інші вважають за необхідне відмовитися, навіть якщо це загрожує покаранням. Кожному християнинові треба самому вирішувати, що він робитиме, а інші не повинні критично ставитися до його рішення (Галатів 6:5).