Бог — сховок і сила для мене

РОЗПОВІЛА ШАРЛОТТА МЮЛЛЕР

«Треба віддати вам належне за дев’ять тяжких років під Гітлерівським режимом,— сказав суддя-комуніст.— Ви справді були проти війни, але тепер ви проти нашого миру!»

ВІН говорив про моє колишнє ув’язнення за часу нацистів і про соціалізм у Німецькій Демократичній Республіці. Спочатку в мене аж дух перехопило, але потім я відповіла: «Християни по-іншому борються за справжній мир. Я просто намагаюсь дотримуватися біблійної заповіді любити Бога й ближнього. Боже Слово допомагає мені зберігати мир у всьому».

Того ж дня, 4 вересня 1951 року, комуністи засудили мене на вісім років ув’язнення, усього на один рік менше, ніж нацисти.

Коли нас, Свідків Єгови, переслідували націонал-соціалісти й комуністи, я знаходила відраду в словах Псалма 46:2: «Бог для нас — охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються». Тільки Єгова давав мені сили непохитно триматися, і чим більше я заглиблювалася в його Слово, тим більше зміцнялась.

Зміцнення для майбутнього

Я народилася 1912 року в містечку Ґота-Зіблебен, у Тюрінгії (Німеччина). Хоча мої батьки були протестантами, мій тато шукав біблійної правди й праведного уряду. Мої батьки дуже зраділи, коли побачили «Фото-драму сотворення»a. Батько знайшов те, чого шукав,— Боже Царство.

Батько, мати та шестеро нас, дітей, покинули церкву 2 березня 1923 року. Ми жили в місті Хемніц у Саксонії і там же приєдналися до Дослідників Біблії. (Троє моїх братів і сестер стали Свідками Єгови).

Зібрання Дослідників Біблії допомогли мені глибоко закарбувати в розумі біблійні вірші й цінні істини, які тішили моє молоде серце. І особливо корисним було навчання по неділях, на яке, окрім мене й моєї сестри Кете, приходило понад 50 інших молодих християн і християнок. У нашій групі був молодий Конрад Франке, який організовував походи й навчав нас співати. Пізніше, від 1955 до 1969 року, брат Франке служив наглядачем німецького філіалу Товариства Вартової башти.

Двадцяті роки нашого сторіччя були досить буремними, інколи навіть для Божого народу. Дехто, більше не вважаючи «Вартову башту» ‘своєчасною поживою’, був проти проповідування від дому до дому (Матвія 24:45). Це призвело до відступництва. Але саме «Вартова башта» була «поживою», яка додавала нам необхідної сили на той час. Приміром, у «Вартовій башті» були статті «Благословенні безстрашні» (1919) і «Хто прославлятиме Єгову?» (1926). Я хотіла прославляти Єгову відважною діяльністю і тому розповсюджувала багато книжок і брошурок брата Рутерфорда.

Я охрестилася і стала Свідком Єгови в березні 1933 року. Того ж року на нашу благовісницьку працю в Німеччині наклали заборону. Під час мого хрещення прозвучали слова з Об’явлення 2:10 як порада на майбутнє: «Не бійся того, що маєш страждати! Ось диявол вкидатиме декого з вас до в’язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять день. Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!» Я взяла близько до серця цей вірш і не мала жодного сумніву, що на мене чекають важкі випробування. Так і сталося.

Через наш нейтралітет щодо політичних справ декотрі з наших сусідів дивилися на нас з підозрою. Після державних виборів група обмундированих есесівців заходилася кричати біля нашого дому: «Тут живуть зрадники!» Стаття «Не бійтеся їх», яка з’явилася у німецькому виданні «Вартової башти» за грудень 1933 року, дуже підбадьорила мене. Я хотіла залишатися вірним Свідком Єгови навіть за найнесприятливіших обставин.

Відповідь ворога — в’язниця

Ми могли підпільно друкувати «Вартову башту» в Хемніці до осені 1935 року. Опісля треба було забрати мімеограф до містечка Баєрфельд у Рудних горах; там на ньому копіювали літературу до серпня 1936 року. Ми з Кете розносили примірники братам, адреси яких отримували від батька. Протягом певного часу все було гаразд. Але потім за мною почало стежити гестапо, і в серпні 1936 року мене заарештували в нашому домі і тримали під вартою аж до суду.

У лютому 1937 року 25 братів та 2 сестер, у тому числі й мене, поставили перед особливим судом у Саксонії. Висувалося звинувачення, що організація Свідків Єгови веде підривну діяльність. Брати, які копіювали «Вартову башту», отримали по п’ять років ув’язнення, мені дали два.

Після того як закінчився строк мого ув’язнення, мене не відпустили, а забрали в гестапо. Вони хотіли, аби я підписала заяву, що вже більше не буду Свідком Єгови. Я рішуче відмовилася. Чиновник аж підскочив від люті й одразу видав ордер на арешт. Цей ордер ви можете побачити на фотографії. Я так і не зустрілася зі своїми батьками, бо мене відразу перевели до невеликого жіночого концтабору в Ліхтенбурзі, що на річці Ельбі. Невдовзі я зустрілася з Кете. З грудня 1936 року вона була в концтаборі в Морінґені, але коли його закрили, її з багатьма іншими сестрами перевели до Ліхтенбурґа. Мій батько також був в ув’язненні, і я не бачила його аж до 1945 року.

У Ліхтенбурзі

Мені не відразу дозволили долучитися до інших сестер, оскільки їх покарали за якусь провину. В приміщенні, куди мене привели, я побачила дві групи жінок-в’язнів — одна була за обідніми столами, а другу, Свідків, змушували цілий день сидіти на табуретках і не давали їстиb.

Я з радістю погоджувалася на будь-яку роботу, аби тільки зустрітися з Кете. Саме так і сталося. Наші шляхи перетнулися, коли вона йшла на роботу з двома іншими в’язнями. Я з радощів кинулася їй на шию. Але вартова відразу доповіла про це. Нас допитали й відтоді навмисно тримали окремо. Було дуже важко.

У мою пам’ять глибоко запали ще два випадки з Ліхтенбурґа. Якось усім в’язням наказали зібратися на подвір’ї, щоб прослухати по радіо одну із політичних промов Гітлера. Ми, Свідки Єгови, відмовилися, бо там теж мали проводитися патріотичні церемонії. Тому вартові скерували на нас брандспойти й, обдаючи потужними струменями води з гідранта, зігнали нас, беззахисних жінок, з четвертого поверху аж на подвір’я. Промоклі до нитки, ми мусили довго стояти там.

Одного разу напередодні дня народження Гітлера мені з Ґертруд Еме й Ґертель Бюрлен наказали прикрасити будинок адміністрації електричними гірляндами. Ми відмовилися, вбачаючи в цьому спробу Сатани через компроміси в малому зламати нашу непорочність. У покарання за це кожна з нас, молодих сестер, провела три тижні на самоті в тісному, темному карцері. Але навіть у такому жахливому місці Єгова був близько нас і став справжнім сховком.

У Равенсбрюці

У травні 1939 року в’язнів з Ліхтенбурґа перевели до концтабору в Равенсбрюці. Там мене й декількох інших сестер призначили працювати в пральні. Невдовзі після раптового початку війни нам наказали перенести прапори зі свастикою, але ми відмовилися. Унаслідок цього двох з нас — мене й Мільхен Ернст — кинули в карний барак. Це було одним із найсуворіших видів покарання, бо ми мали день у день, навіть у неділю, виконувати в будь-яку погоду непосильну працю. Зазвичай найвище покарання становило три місяці, але нас затримали там на цілий рік. Без допомоги Єгови я б ніколи не знесла цього.

У 1942 році умови в’язнів дещо поліпшились і мене призначили працювати покоївкою в сім’ї есесівців недалеко від табору. У цій сім’ї я мала більше свободи. Наприклад, якось, гуляючи з дітьми, я зустріла Йозефа Ревальда й Ґоттфріда Мельгорна, двох в’язнів з фіолетовими нашивками-трикутниками, з котрими змогла обмінятися кількома підбадьорливими словамиc.

Скрутні післявоєнні роки

Коли 1945 року почали наближатися союзні війська, сім’я, в якій я працювала, вирішила втікати і я була змушена поїхати з ними. Вони разом з іншими сім’ями есесівців сформували велику колону й вирушили на захід.

Останні декілька днів війни були сповнені хаосу й небезпеки. Зрештою ми зустріли американських солдатів, які дозволили мені зареєструватися в наступному містечку як вільній. Кого я там зустріла? Йозефа Ревальда й Ґоттфріда Мельгорна. Вони дізналися, що всі Свідки з концтабору в Заксенгаузені дісталися після жахливого «маршу смерті» до Шверіна. Тому ми втрьох вирушили до цього містечка за 75 кілометрів. Як же радісно було зустрітися у Шверіні з усіма вірними братами, що пережили концентраційні табори, в тому числі з Конрадом Франке.

До грудня 1945 року ситуація в країні поліпшилася настільки, що почали ходити поїзди. Отже я вирушила додому! А втім, подорож мені довелося відбути лежачи на даху вагона чи стоячи на підніжці. У Хемніці я подалася із залізничної станції туди, де жила наша сім’я. Але на вулиці, де колись стояли есесівці й кричали: «Тут живуть зрадники!», не вціліло жодного дому. Бомби зрівняли з землею цілий житловий масив. Я заспокоїлась лише тоді, коли знайшла матір, батька, Кете й усіх рідних братів та сестер.

Економічна ситуація у післявоєнній Німеччині була дуже тяжкою. Незважаючи на це, збори Божого народу почали розквітати по цілій країні. Товариство Вартової башти докладало всіх зусиль, щоб спорядити нас для проповідницької діяльності. У Магдебурзі знову почав діяти Бетель, який колись закрили нацисти. Навесні 1946 року мене запросили туди і я отримала призначення працювати на кухні.

Знову заборона та ув’язнення

Магдебург лежить у тій частині Німеччини, яка підпала під контроль комуністів. Тридцять першого серпня 1950 року вони наклали заборону на нашу працю й закрили Бетель у Магдебурзі. Так закінчилося моє служіння в Бетелі, але я багато навчилася, працюючи в ньому. Я повернулася в Хемніц, сповнена рішучості навіть за комуністів міцно триматися правди й звіщати про те, що Боже Царство — єдина надія для знесиленого людства.

У квітні 1951 року я поїхала з одним братом до Берліна, щоб забрати журнали «Вартова башта». Коли ми повернулися на залізничну станцію в Хемніці, у нас похололо в грудях: станція була оточена поліцейськими. Вони явно чекали нас і на місці заарештували.

У місці попереднього ув’язнення при мені знайшли документи, які засвідчували те, що я декілька років провела в нацистських казематах. Тому тюремниці ставилися до мене з повагою. Одна наглядачка сказала: «Ви, Свідки Єгови, не злочинці; вам не місце у в’язниці».

Якось вона зайшла в мою камеру, де були ще дві сестри, і тихенько поклала щось під ліжко. Що це було? Її власна Біблія, яку вона дала нам. Іншого разу вона зайшла до моїх батьків, оскільки вони жили недалеко від в’язниці, взяла журнали «Вартова башта» й трохи харчів, сховала все це при собі й пронесла мені в камеру.

Я хочу згадати ще щось. Інколи в неділю вранці ми так голосно співали наші теократичні пісні, що інші в’язні радісно аплодували нам після кожної пісні.

Сила й допомога від Єгови

Під час судового засідання 4 вересня 1951 року суддя сказав слова, згадані на початку цієї статті. Попервах я відсиджувала свій строк у містечку Вальдгайм, потім у місті Галле й зрештою в Гогенеці. Один-два коротких випадки покажуть, яким чином Бог був сховком і силою для Свідків Єгови та як його Слово зміцнювало нас.

У вальдгаймській в’язниці всі сестри-Свідки регулярно сходилися в один зал і завдяки цьому ми могли проводити християнські зібрання. Нам було заборонено мати олівці й папір, але сестри таки роздобули шматочки тканини й примудрилися зробити невеличкий транспарант з провідним віршем на 1953 рік: «Поклонїтесь Господеві у пишній сьвятинї» (Псалом 29:2, Кул.).

Одна тюремниця зненацька застала нас і відразу ж про все доповіла. Прийшов начальник в’язниці й сказав двом сестрам розгорнути цей транспарант. «Хто це зробив?— запитав він.— Що це означає?»

Одна сестра хотіла взяти всю вину на себе, але ми, відразу перешепнувшись, домовилися взяти відповідальність на цілу групу. Тому ми відповіли: «Це зробили ми, щоб зміцнити свою віру». Транспарант конфіскували, а нас у покарання за це перестали годувати. Але під час усієї розмови сестри тримали транспарант розгорнутим, аби ми могли закарбувати в пам’яті цей підбадьорливий вірш.

Коли у Вальдгаймі закрили жіночу в’язницю, нас перевели в місто Галле. Тут дозволялося отримувати посилки, і що, як ви думаєте, було зашито в пару шльопанців, котрі вислав мій батько? Статті з «Вартової башти»! Я все ще пам’ятаю їхні назви — «Правдива любов є практичною» і «Брехня веде до втрати життя». Ці та інші статті стали справжніми «ласощами», і, коли ми їх потаємно передавали одна одній, кожна з нас щось занотовувала для себе.

Під час облави одна з тюремниць знайшла у мене в солом’яному матраці мої нотатки. Пізніше вона викликала мене на допит і сказала, що її дуже зацікавила стаття «Перспективи на 1955 рік для тих, хто боїться Єгови». Ця комуністка була глибоко стурбована смертю свого вождя Сталіна в 1953 році, і майбутнє виглядало для неї досить похмурим. Для нас же майбутнє мало принести деяке полегшення у в’язниці, але я про це ще нічого не знала. Я впевнено пояснила, що Свідки Єгови мають найліпшу перспективу. Чому? Я процитувала провідний вірш цієї статті, Псалом 112:7: «Не боїться він звістки лихої, його серце міцне, надію складає на Господа».

Єгова залишається сховком і силою для мене

Після серйозної хвороби мені скоротили строк ув’язнення і випустили на два роки раніше, у березні 1957 року. Чиновники у Східній Німеччині знову почали тиснути на мене через мою діяльність у служінні Єгові. Отже 6 травня 1957 року я скористалася нагодою втекти в Західний Берлін і звідти переїхала в Західну Німеччину.

За декілька років я змогла одужати фізично. У мене, як і колись, великий духовний апетит, і я з нетерпінням чекаю кожного нового номера «Вартової башти». Час від часу я роблю самоперевірку. Чи я все ще духовна особа? Чи я і далі розвиваю гарні риси? Чи випробування моєї віри спонукує мене нести хвалу та честь Єгові? Моя мета — в усьому подобатися Богові, щоб він вічно був сховком і силою для мене.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 26]

Будинок адміністрації есесівців у Равенсбрюці.

[Відомості про джерело]

Вгорі: Stiftung Brandenburgische Gedenkstätten

[Ілюстрація на сторінці 26]

Моя перепустка для праці поза табором.