Єгова діє вірно й віддано
РОЗПОВІВ ПІТЕР ПАЛЛІСЕР
Був грудень 1985 року. Коли наш літак почав заходити на посадку в міжнародний аеропорт у Найробі (Кенія), нас охопило хвилювання. Їдучи містом, я поринув у спогади, які навіяли знайомі місця й звуки.
МИ ПРИЛЕТІЛИ до Кенії на обласний конгрес Свідків Єгови «Народ, який зберігає непорочність». Відтоді як нас з дружиною змусили покинути Кенію через заборону нашої проповідницької праці, уже минуло дванадцять років. Колись ми жили там у Бетелі (так називається комплекс будинків філіалу Свідків Єгови). Яка ж приємна несподіванка чекала нас тепер, коли ми приїхали туди погостювати!
У Бетелі допомагала готувати обіди дівчина-Свідок, яку ми вперше побачили, коли їй було два рочки. Щонайменше шістьох членів родини Бетелю ми знали ще дітьми. Як же відрадно було тепер бачити, що вони повиростали й далі є активними у служінні зі своїми сім’ями! Наш Бог Єгова подбав про них, виконуючи біблійну обіцянку: «З справедливим Ти справедливо поводишся» (2 Самуїла 22:26). Як же відрізнялося повноцінне життя цих молодих людей від моїх юнацьких років!
Безцільне життя в молодому віці
Я народився 14 серпня 1918 року в містечку Скарборо (Англія). Через два роки моя мати переїхала з моєю зведеною сестрою до Канади, тому три роки після цього я жив з батьком, бабцею і тіткою. Коли мені було п’ять, моя мати викрала мене від батька й забрала до Монреаля (Канада). Через чотири роки вона відіслала мене назад до батька в Англію для навчання в школі.
Моя мати й зведена сестра писали до мене приблизно раз на півроку. У кінці своїх листів вони заохочували мене бути добропорядним громадянином, відданим королю й державі. Мої відповіді, мабуть, розчаровували їх, бо я писав, що вважаю націоналізм і війну злом. Але оскільки в юнацькі роки я не мав жодного чіткого керівництва, то моє життя було безцільним.
Тоді в липні 1939 року, за шість тижнів до початку другої світової війни, мене призвали до британської армії. Мені було лише 20 років. Невдовзі мій полк перевели до Північної Франції. Коли нас атакували німецькі літаки, ми, юнаки, у відповідь стріляли по них. Життя було дуже неспокійним. Ми відступали перед німецькою армією, і я був серед тих, кого евакуювали з-під міста Дюнкерка в перших числах червня 1940 року. У мене й досі холоне серце, коли я пригадую собі пляж, а на ньому — порозкидані трупи цілого батальйону. Я пережив цей кошмар і дістався на невеликому вантажному судні до містечка Гарідж, що на сході Великобританії.
У березні наступного 1941 року мене перевели в Індію. Там я пройшов курси ремонтників авіаційних приладів. Потім я заразився інфекційною хворобою і мене поклали в лікарню, а тоді відразу перевели до військової частини в столицю Індії, Делі. На чужині й дуже знесилений, я почав думати про майбутнє. Особливо мене цікавило, що́ стається з нами після смерті.
Інша вірність
Моїм товаришем по кімнаті в Делі був також англієць, Берт Ґейл. Якось він сказав, що «релігія є від Диявола», і це дуже зацікавило мене. Його дружина стала Свідком Єгови й час від часу присилала йому біблійні публікації. Одна з них, брошурка «Надія» (англ.), збудила в мені зацікавлення. Те, що в ній говорилося про надію на воскресіння, справді заспокоїло мене.
Якось на початку 1943 року Берт розговорився із одним цивільним чоловіком, що походив з англо-індійської родини. Його звали Тедді Ґруберт, і він працював на нашій військовій базі. Ми дуже здивувались, коли дізналися, що Тедді є Свідком. У 1941 році публікації Свідків Єгови були заборонені, однак він почав брати нас із собою на зібрання Свідків у Делі. У цьому маленькому зборі я перший раз у житті відчув щирість і теплоту. Базіл Цатос, літній християнський брат з Греції, взяв мене, так би мовити, під своє крило і відповів на мої біблійні запитання. Він дав чіткі біблійні відповіді на запитання про старість і смерть, воскресіння та Божий обіцяний новий світ праведності (Дії 24:15; Римлян 5:12; 2 Петра 3:13; Об’явлення 21:3, 4).
Брошурка «Чи може тривати мир?», видана 1942 року, особливо зацікавила мене. У ній було визначено, що Ліга націй є ‘червоною звіриною’ (Об’явлення 17:3). Посилаючись на 11-й вірш 17-го розділу книги Об’явлення, ця брошурка говорила: «Тепер можна сказати, що Ліга «була — і нема». Далі там було написано: «Союз народів світу з’явиться знову». Саме це й сталося 1945 року, трохи більше як через три роки, коли була створена Організація Об’єднаних Націй!
Я міг допомагати своїм новим друзям, коли література Свідків була заборонена. Як тільки прибула коробка з брошурками «Чи може тривати мир?», збір передав її мені на зберігання. Кому б спало на думку розшукувати заборонену літературу у військовому таборі? Щоразу, йдучи на зібрання, я брав декілька брошурок для братів. Я навіть переховував їхню особисту біблійну літературу, коли вони побоювалися можливих обшуків у своїх домах. Зрештою 11 грудня 1944 року заборону було знято.
Моя вірність і відданість християнським вченням пройшла випробування в 1943 році під час святкування Різдва, яке було організовано для нашого військового загону. Я відмовився брати участь у ньому, оскільки знав, що Ісус не народився в холодному грудні й що ранні християни не святкували Різдва. (Порівняйте Луки 2:8—12).
Мені пощастило бути одним із близько 150 присутніх на конгресі «Об’єднані провісники», який проходив з 27 по 31 грудня 1944 року в місті Джабалпурі. Багато делегатів конгресу приїхали поїздом з Делі, подолавши понад 600 кілометрів. Я ніколи не забуду чудової атмосфери, яка панувала на цьому зібранні просто неба. Там я зміг побачити організацію Єгови в дії.
Делегатів конгресу розквартирували в шкільних приміщеннях, де ми співали пісень Царства й насолоджувалися радісним християнським спілкуванням. Під час цього конгресу я почав брати участь у публічному проповідуванні — праці, яка відтоді є дуже дорого́ю моєму серцю.
Повночасне служіння в Англії
Я повернувся в Англію 1946 року й невдовзі приєднався до збору «Вулвертон». Хоча нас нараховувалося тільки коло десяти вісників Царства, цього було достатньо, щоб я почував себе як удома. Тут мені було так само затишно, як серед братів в Індії. Одна із сестер цього збору, Віра Кліфтон, була особливо щирою і сердечною. Я дізнався, що вона поділяє моє бажання стати піонером (повночасним служителем), і згодом, 24 травня 1947 року, ми одружилися. Я полагодив фургон (дім на колесах), і наступного року ми отримали своє перше призначення — піонерування в містечку Гантінґдоні.
У той час ми вдосвіта вирушали на велосипедах у сільську територію і проповідували там цілий день, роблячи лише коротку перерву, щоб перекусити. Поверталися додому ми також на велосипедах, і хоч би яким був зустрічний вітер або дощ, ми завжди відчували радість і задоволення від Господньої праці.
З часом ми захотіли розширити своє служіння і ділитися ‘Євангелією’ з людьми інших країн (Матвія 24:14). Тому ми подали заяви до місіонерської школи Ґілеад у Південному Лансінгу (Нью-Йорк, США). Нас запросили до 26-го класу школи Ґілеад, випуск якого відбувся в лютому 1956 року.
Розширене служіння в Африці
Нашим місіонерським призначенням була Африка, Північна Родезія (тепер Замбія). Незабаром після нашого приїзду нас запросили служити в Бетелі цієї країни. Одним із моїх обов’язків у Бетелі було вести кореспонденцію зі зборами Східної Африки. У східноафриканській країні Кенії в 1956 році було тільки чотири Свідки, а в Північній Родезії — понад 24 000. Ми з Вірою почали думати про те, як би служити там, де більша потреба.
Аж ось несподівано я отримав ще одне запрошення до школи Ґілеад, тепер уже на десятимісячний курс для наглядачів. Залишивши Віру в Північній Родезії, я поїхав до Нью-Йорка, бо в той час школа Ґілеад була там. Після закінчення курсу в листопаді 1962 року я отримав призначення до Кенії — закласти у цій країні філіал. Тоді в Кенії було вже понад сто Свідків.
Повертаючись у Північну Родезію для зустрічі з Вірою, я мав ненадовго зупинитися в Найробі (Кенія). Але коли я приїхав, Біл Нісбет, випускник 25-го класу школи Ґілеад, повідомив мені, що є можливість дуже швидко отримати офіційний дозвіл на в’їзд у цю країну. Ми негайно пішли у відділ імміграції, і буквально за декілька хвилин я отримав візу на п’ять років. Тому я так і не повернувся в Північну Родезію, натомість Віра приїхала до мене в Найробі.
Закінчивши імпровізований курс мови суахілі, ми прилучилися в служінні до маленького збору в Найробі. Бувало, що після того, як ми прочитували біля дверей свій вступ мовою суахілі, господар квартири вигукував: «Я не розумію англійської!» Незважаючи на такий мовний бар’єр, ми були наполегливими й мало-помалу подолали його.
На нашій території були величезні житлові комплекси з такими біблійними назвами, як Єрусалим і Єрихон. Місцеві люди дуже швидко приймали правду, і там з’являлося багато нових вісників Царства. Який же чудовий вплив справляла на цих людей біблійна правда! Коли вірність і відданість Царству об’єднала народ Єгови, почуття племінної вищості погасло. Навіть почали одружуватися між собою люди з різних племен, що було вкрай незвичайним серед світських людей.
Нові вісники Царства були дуже ревні в правді. Наприклад, Самсонові дуже хотілося, щоб біблійна правда прийшла і в його околицю; власне це спонукувало його безупинно просити, аби туди прислали піонерів. Він навіть зробив надбудову у своєму домі в регіоні Укамбані, щоб там могли жити піонери. Невдовзі в цій місцевості заснували новий збір вісників Царства.
Я кілька разів навідувався до братів в Ефіопію, що на сході Африки. Незважаючи на ув’язнення, побої й постійне стеження, вони проводили щомісяця в служінні у середньому понад 20 годин. Якось ефіопські брати й сестри їхали цілий тиждень двома автобусами через небезпечні гірські перевали, аби тільки побувати на обласному конгресі в Кенії. Вони виявляли надзвичайну винахідливість у підготовці літератури Царства для своєї країни. Ми в Кенії дуже тішилися, що могли забезпечувати їх необхідним.
Офіційну заборону на нашу працю в Кенії наклали 1973 року, і місіонери були змушені покинути країну. На той час у Кенії було понад 1200 Свідків і багато з них прийшли в аеропорт, щоб влаштувати для нас незабутні проводи. Наші попутники питали, чи ми не є якимись знаменитостями. Ми з Вірою повернулися до Англії та отримали місцеві призначення, але нас завжди тягнуло в Африку.
Знову в Африці
Отже через кілька місяців ми отримали нове призначення в Бетель в Аккрі, столиці північноафриканської країни Гани. Тут в одному із своїх призначень я зустрівся з труднощами, які мали місцеві брати. Коли я займався закупкою провіанту для родини Бетелю, то був вражений надмірними цінами на харчі. Часто було просто неможливо купити потрібний товар. Додаткові труднощі зумовлювалися нестачею бензину й дефіцитом запчастин.
Я зрозумів важливість терпеливості, риси, яку добре розвинули наші ганські брати. Мені було дуже відрадно бачити, як вони зберігають оптимістичний склад розуму, відкидаючи спокусу швидко діставати предмети першої необхідності через хабарі. У результаті народ Єгови став відомий у Гані своєю чесністю і здобув добру репутацію в багатьох урядовців.
Незважаючи на матеріальні нестатки, збори чимраз більше процвітали духовно. Наші біблійні публікації можна було знайти практично в кожному домі по цілій країні. Кількість вісників Царства у Гані зросла на наших очах — від 17 156 в 1973 році, коли ми приїхали, до понад 23 000 у 1981-му. Того року через загострення раку шкіри, який, безсумнівно, посилився за роки перебування на пекучому сонці Індії та Африки, я був змушений виїхати з Гани й повернутися до Англії на стаціонарне лікування.
Нові обставини в Англії
Наше повернення вимагало чималих змін у моєму служінні. Я був призвичаєний до того, що люди мають повагу до Бога й Біблії та охоче розмовляють на біблійні теми. Але в Лондоні мені рідко зустрічаються такі люди. Я в захопленні від наполегливості братів у Великобританії. Це наголосило мені на потребі розвивати більше співчуття до людей, які духовно «змучені та розпорошені» (Матвія 9:36).
Після Африки ми разом з Вірою працювали в лондонському Бетелі аж до її смерті. Померла вона у вересні 1991 року на 73-му році життя. Втратити таку вірну подругу, з якою я пліч-о-пліч служив Єгові, не легко. Мені її дуже не вистачає. Але мене втішає підтримка родини Бетелю, яка складається з коло 250 членів.
Я вважаю справжнім привілеєм бачити прогрес організації Єгови й те, що стільки братів стають на шлях повночасного служіння. Я можу запевнити вас, що ліпшого способу життя немає, бо «Господь... не покине своїх вірних» (Псалом 37:28).
[Ілюстрація на сторінці 23]
З 1947 по 1955 рік ми піонерували в Англії.
[Ілюстрація на сторінці 23]
Перший раз у служінні під час конгресу в Індії.
[Ілюстрація на сторінці 23]
Коли ми були місіонерами в Північній Родезії.
[Ілюстрація на сторінці 23]
З друзями, яких ми не бачили 12 літ (1985 рік).