Я бачив, як «найнезнатніший» став «сильним народом»

РОЗПОВІВ ВІЛЬЯМ ДІНҐМАН

1936 рік; місце: Сейлем (штат Орегон, США). Я прийшов на зібрання Свідків Єгови. Розглядалось питання: «Де є натовп великий?» (Об’явлення 7:9). Я був у залі єдиним новим, і тому всі подивились на мене й сказали: «Ось він!»

У СЕРЕДИНІ 30-х років нашого сторіччя серед Свідків Єгови було порівняно мало тих, хто мав біблійну надію жити вічно в земному Раю (Псалом 37:29; Луки 23:43). Відтоді відбулись великі зміни. Але спочатку я хочу розповісти про те, як я потрапив на зібрання в місті Сейлем.

Мій батько був передплатником журналу «Золотий вік», як колись називався «Пробудись!». Коли я був підлітком, то з захопленням читав цей журнал і зрозумів, що в ньому є важлива біблійна правда. Тому якось я вислав до видавців купон з останньої сторінки «Золотого віку». На цьому купоні читачам пропонувалося 20 брошурок, книжка й адреса найближчого збору Свідків Єгови. Отримавши цю літературу, я пішов від дому до дому й розповсюдив усі брошурки і книжку.

У той час зі мною ніхто не вивчав Біблію. Я, фактично, ніколи ще не розмовляв зі Свідками Єгови. Але тепер, маючи адресу найближчого Залу Царства, я поїхав на зібрання за 40 кілометрів в Орегон до міста Сейлем. Саме там, коли мені було всього 18 років, мене одного назвали «великим натовпом».

Хоча я ще не був підготовлений до служіння, то таки почав проповідувати із сейлемським збором. Мені порадили використовувати у свідченні три основні пункти. Перший — те, що Богом є Єгова; другий — Ісус Христос є його призначеним Царем і третій — Царство — єдина надія для світу. Я намагався розповідати про це біля кожних дверей.

Третього квітня 1938 року, після дворічної співпраці зі Свідками Єгови Сейлему, я охрестився. Брати в Сейлемі з радістю спостерігали за тим, як охрещуються деякі члени «великого натовпу», серед яких був і я. У лютому 1939 року я став піонером, тобто повночасним служителем. У грудні того ж року я погодився переїхати до Арізони, де була більша потреба у вісниках Царства.

Піонерування в Арізоні

Праця Свідків Єгови проводилася в Арізоні віднедавна, й існувало багато непорозумінь щодо нашої діяльності; отже, як Сполучені Штати Америки вступили в другу світову війну, ми зазнали великого гоніння. Наприклад, коли 1942 року я служив у місті Стаффорд (штат Арізона), в ньому розійшлась чутка про можливий напад на нас юрби мормонів. На щастя, ми з партнерами по піонерському служінню жили по-сусідству з єпископом мормонів, котрий поважав нас і говорив: «Якби мормонські місіонери були такими заповзятливими, як Свідки, то церква мормонів досягнула б куди більшого». Тому він сказав у церкві: «Я чув, що планується напад на хлопців-Свідків. Ви знаєте, ми з ними сусіди, і якщо станеться такий напад, то над парканом з’явиться дробовик. Проте він не буде націлений у Свідків, а у ватагу. Отже, якщо ви нападете, то знаєте чого сподіватися». Натовп так і не прийшов.

За три роки перебування в Арізоні нас декілька разів заарештовували й ув’язнювали. Якось мене затримали на 30 діб. Щоб у служінні уникати неприємностей з боку поліції, ми сформували так званий летючий загін. Відповідальний за це Свідок нам сказав: «Ми діємо згідно з нашою назвою. Починаємо вранці о п’ятій-шостій, залишаємо біля кожних дверей буклет або брошурку, а тоді відлітаємо». Наш «летючий загін» опрацював досить велику територію в штаті Арізона. А втім, цей загін зрештою розпустили, бо такий метод проповідування не давав можливості допомагати тим, хто зацікавлювався.

Школа Ґілеад і спеціальне служіння

У грудні 1942 року я був серед декількох арізонських піонерів, які отримали листа із запрошенням до заснованої Свідками Єгови нової місіонерської школи. Спочатку ця школа називалася Біблійним коледжем Ґілеад Товариства Вартової башти. Пізніше назву було змінено на Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти. Шкільне містечко було розташоване від нас десь за 4800 кілометрів, поблизу міста Ітака в північній частині штату Нью-Йорк.

Після короткого візиту в Орегон, у січні 1943 року кілька з нас, піонерів, виїхали із спекотливої арізонської пустелі на автобусі «Ґрейгаунд». Через декілька днів ми прибули на місце призначення в північну частину штату Нью-Йорк і побачили сніжні замети. Заняття в школі розпочалися 1 лютого 1943 року, коли її президент Натан Г. Норр у своїй доповіді, присвяченій урочистому відкриттю, сказав сотні студентів: «Призначенням цього коледжу НЕ Є робити вас присвяченими служителями. Ви вже є служителями, які роками зайняті в служінні... Курс навчання в коледжі проводиться для виняткової мети — зробити вас більш умілими служителями в територіях вашого призначення».

Спочатку в Ґілеаді мені було ніяково, бо я не мав повної світської освіти. Але інструктори поставилися до мене з розумінням, і я почав отримувати велике задоволення від навчання. Випуск нашого класу відбувся через п’ять місяців інтенсивного навчання. Згодом декількох із нас послали до всесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк), де нас далі підготовляли до роз’їзного служіння районними наглядачами. Моїм першим призначенням були Північна й Південна Кароліна.

У той період становлення районний наглядач майже весь час перебував у роз’їздах. Ми були по одному дню в малих зборах і по два — у великих. Більшість зборів у той час були невеличкими. Тому після напруженого дня я часто затримувався з братами майже до півночі, відвідуючи їх і відповідаючи на запитання, а вставав десь о п’ятій наступного ранку, щоб їхати далі. Близько року я займався районним служінням, а потім трохи піонерував у Теннессі та Нью-Йорку.

До Куби й у Пуерто-Рико

У травні 1945 року мене з декількома іншими братами послали в перше закордонне місіонерське призначення на Кубу! Надвечір після прибуття в столицю Куби Гавану ми пішли свідчити з журналами. Ми були в Гавані, аж поки не знайшли дому в місті Санта-Клара. Щомісяця кожен з нас отримував по 25 доларів на всі свої потреби, включаючи харчі й квартирну плату. Ми змайстрували ліжка й меблі з того, що було під рукою, а ящики з-під яблук переробили на комод.

Наступного року мене призначили у районне служіння. У той час ціла Куба була одним районом. Через те що колишній районний наглядач був довгоногий і дуже любив ходити пішки, брати й сестри буквально бігали за ним. Очевидно, вони розраховували, що я буду таким самим, тому на час мого візиту все було розплановано. Вони не йшли проповідувати всі разом в один день, але ділилися на групи й почергово працювали зі мною. Першого дня одна група забирала мене до віддаленої території, а наступного — інша вела мене до такої ж території й так далі... Під кінець візиту я був виснажений, але задоволений. У мене залишились дуже теплі спогади про цей збір.

До 1950 року на Кубі було понад 7000 вісників Царства, а це майже стільки, скільки було в Мексиці. У липні того року я побував на міжнародному конгресі «Поширення Теократії» на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Згодом я отримав нове місіонерське призначення до Пуерто-Рико. Серед нових місіонерів з 12-го класу Ґілеаду були Естел і Тельма Уїклі, які полетіли зі мною в Пуерто-Рико.

Через вісім років ми з Естел провели скромну церемонію одруження в місті Боямон (Пуерто-Рико) на сцені під час перерви районного конгресу. Після нашого одруження я продовжував районне служіння. За більш як 10 років у Пуерто-Рико ми з Естел бачили великий ріст — від менше як 500 вісників до понад 2000. Ми змогли допомогти багатьом дійти до присвячення й хрещення, а також взяли участь у заснуванні декількох нових зборів.

У грудні 1960 року в Пуерто-Рико до місіонерів з промовою приїхав Мілтон Геншель з усесвітнього центру Свідків Єгови у Брукліні (Нью-Йорк). Він запитав, чи хтось погодився б на інше призначення. Серед тих, хто зголосився, були ми з Естел.

Наш дім — Домініканська Республіка

Місцем нашого призначення стала Домініканська Республіка, і ми визначили дату переїзду — 1 червня 1961 року. Тридцятого травня убили домініканського диктатора Рафаеля Трухільйо й були відмінені всі польоти в цю країну. Однак незабаром польоти відновили, й 1-го червня, як і планувалося, ми змогли полетіти в Домініканську Республіку.

Коли ми приїхали, країна була в стані перевороту й дуже часто проводились військові дії. Існувала небезпека вибуху революції, й солдати на дорогах влаштовували обшуки. Нас зупиняли на декількох перепускних пунктах і щоразу обшукували багаж. З наших валіз виймали все, до найменшого предмета. Так відбулось наше перше знайомство з Домініканською Республікою.

Ми зупинилися на декілька тижнів у столиці, Санто-Домінго, а потім подалися до місця свого першого призначення — міста Ла-Романа. Під час диктатури Трухільйо людям говорили, що Свідки Єгови є комуністами й найжахливішими людьми. Через це Свідків люто переслідували. Однак мало-помалу ми змогли розвіяти упередження.

Недовго попрацювавши в місті Ла-Романа, ми знову взялися за районне служіння. Відтак у 1964 році ми отримали призначення бути місіонерами в місті Сантьяго. Наступного року в Домініканській Республіці вибухнуло повстання й країна знову перебувала в замішанні. Під час цього конфлікту нас перевели до уславленого своєю політичною активністю міста Сан-Франсіско-де-Макоріс. А втім, ми проповідували без жодних перешкод. Незважаючи на заворушення в державі, ми навіть змогли сформувати новий збір. У наступних роках наші призначення неодноразово змінювались, аж поки нас не призначили до нашого теперішнього дому в Сантьяго.

Ми на власні очі бачимо, як Єгова благословляє працю в Домініканській Республіці. Коли ми приїхали 1961 року, тут було коло 600 Свідків і 20 зборів. А тепер у понад 300 зборах є майже 20 000 вісників, які проповідують добру новину про Боже Царство. Перспективи на подальший ріст надзвичайні, і це можна побачити з того, що 1996 року на Спомин Христової смерті прийшло 69 908 осіб. Це приблизно у три з половиною рази перевищує кількість усіх вісників!

Тепер сильний народ

Хоча стан цього світу продовжує змінюватися, біблійна звістка, яку проповідують Свідки Єгови, є незмінною (1 Коринтян 7:31, НС). Єгова, як і раніше, є Богом, Христос — царем, і як ніколи очевидним є те, що Царство — це єдина надія для світу.

Відтоді, як я відвідав зібрання в Сейлемі понад 60 років тому, серед народу Єгови відбулась дивовижна зміна. Великий натовп справді став великим, бо складається з понад п’яти мільйонів осіб. Це узгоджується з тим, що Єгова передрік про свій народ: «Найменший стане тисячею, найнезнатніший — сильним народом. Я, Господь, свого часу прискорю те» (Ісаї 60:22, Хом.).

Після майже 60 років повночасного служіння, я тішуся тим, що маю радість і далі проповідувати й навчати, залишаючись у місіонерському призначенні. Який же величний привілей брати участь у цій праці й бачити, як «найнезнатніший» стає «сильним народом»!

[Ілюстрація на сторінці 21]

З дружиною в Домініканській Республіці.