Охоче приймаю керівництво Єгови

РОЗПОВІВ ЮЛІСІС В. ҐЛАСС

Це була надзвичайна подія. Випускників було всього 127, а захоплених слухачів зібралося 126 387 осіб. Вони прибули з багатьох країн на випуск 21-го класу Біблійної школи Ґілеад, який проходив на нью-йоркському стадіоні «Янкі» 19 липня 1953 року. Чому ця подія була такою визначною в моєму житті? Дозвольте трохи розповісти про передумови.

ЯНАРОДИВСЯ 17 лютого 1912 року у Вінсенсі (штат Індіана, США), приблизно за два роки до народження Месіанського Царства, про яке говориться в Об’явлення 12:1—5. А на рік раніше мої батьки почали вивчати Біблію за допомогою томів «Дослідження Святого Письма». Щонеділі зранку тато читав для сім’ї уривок з одної із цих книг, а потім ми обговорювали прочитане.

Мама використовувала те, чого навчалась, щоб формувати мислення своїх дітей. Вона була дуже доброю людиною — надзвичайно люб’язною і завжди готовою допомогти. Нас, дітей, було четверо, але мамина любов охоплювала ще й інших дітей, які жили по сусідству. Вона проводила з нами час, із задоволенням розповідала біблійні історії та співала з нами.

Крім цього, мама запрошувала в наш дім братів, які служили повночасно. Зупиняючись на день чи два, вони часто проводили зустрічі й виголошували промови в нашому домі. Ми особливо любили тих, хто використовував приклади та розповідав випадки. На одній зустрічі в 1919 році, майже через рік після закінчення Першої світової війни, брат, який відвідав нас, звернув особливу увагу на дітей. Він обговорював тему посвячення (що тепер більш точно називаємо присвяченням) і допоміг нам зрозуміти, як це вплине на наше життя. Увечері, коли я лягав спати, то помолився до свого небесного Отця, сказавши, що хочу завжди служити йому.

Однак після 1922 року інші події в житті відсунули те рішення на задній план. Ми переїжджали з одного місця на інше й не мали контакту зі збором народу Єгови. Тато часто не був з нами, бо працював на залізниці. Наше вивчення Біблії проходило нерегулярно. Я навчався на курсах, аби стати рекламним художником і планував вступити до престижного університету.

Зміна цілей життя

Протягом 1930-х років світ знову йшов назустріч глобальній війні. Ми жили в Клівленді (штат Огайо), коли один Свідок Єгови постукав у наші двері. Ми стали більш серйозно задумуватись над тим, чого навчилися ще будучи дітьми. Мій старший брат Рассел мав особливо серйозне ставлення й охрестився перший. Я ж, на відміну від нього, мав вітер у голові, але все-таки 3 лютого 1936 року також охрестився. Я почав більше цінувати те, що пов’язувалося з присвяченням Єгові, і вчився приймати Боже керівництво. Того ж року охрестились і мої дві сестри, Катрін та Гертруд. І ми всі розпочали повночасне піонерське служіння.

Це, однак, не означало, що ми ніколи не думали ні про що інше. Коли наша невістка розповідала мені про дуже гарненьку дівчину Енн, котра «літала, як на крилах», відколи почула правду, і збиралась прийти на зібрання в наш дім, я нашорошив вуха. В той час Енн працювала секретаркою в юридичній конторі. Не пройшло і року, як вона охрестилась. Я не мав наміру одружуватись, але це було так очевидно, що Енн на 100 процентів віддавалась правді. Вона прагнула бути повністю задіяною в служінні Єгові. І ніколи не питала: «Чи я зможу це зробити?» Натомість говорила: «Як я можу зробити це найліпше?» Вона була сповнена рішучості довести справу до кінця. Таке позитивне мислення приваблювало мене. І, крім того, вона була дуже гарною; та й досі залишається такою. Енн стала моєю дружиною, а невдовзі і партнером у піонерському служінні.

Цінна підготовка завдяки піонерському служінню

Будучи піонерами, ми взнали секрет того, як бути задоволеними і в нестатках, і коли є достаток (Филип’ян 4:11—13). Одного разу в нас закінчилась їжа, а день вже хилився до вечора. Ми мали всього п’ять центів, з якими й відправились до м’ясної крамниці. Там я запитав: «Чи не могли б ви дати нам болонської копченої ковбаси на п’ять центів?» Продавець подивився на нас, а потім відрізав чотири шматки ковбаси. Я впевнений, що то було більше, ніж на п’ять центів. Так ми трохи поживились.

Зустрічатись у служінні з сильною протидією — не було чимось незвичайним. В одному місті біля Сірак’юсу (штат Нью-Йорк) ми роздавали на вулиці запрошення й носили на собі плакати, які звертали увагу на спеціальне публічне зібрання. Двоє кремезних парубків, грубо поводячись, схопили мене. Один був поліцейський, але без уніформи, і, коли я попросив його показати значок, він зігнорував це. Саме в той час надійшов Ґрант Сьютер з бруклінського Бетелю і сказав, що ми підемо в поліцейське відділення і вияснимо цю справу. Тоді він подзвонив у бруклінське бюро Товариства, і нам сказали знову вийти того самого дня з плакатами й запрошеннями, щоб створити «прецедент». Як і очікувалось, нас арештувала поліція. Однак коли ми сказали, що проти них буде порушено справу за незаконний арешт, вони відпустили нас.

Наступного дня група підлітків-хуліганів, підмовлених священиком, вдерлася на місце проведення нашого конгресу, та цього разу поліції ніде не було видно. Хулігани вдаряли бейсбольними киями об дерев’яну підлогу, стягували декотрих присутніх з місць, вийшли на сцену, і, піднявши американський прапор, вигукували: «Салютуйте прапору! Салютуйте прапору!» Потім почали співати «Польку пивної бочки». Вони повністю зірвали зібрання. Ми на власному досвіді побачили, що́ Ісус мав на увазі, коли сказав: «А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить» (Івана 15:19).

Публічна промова фактично була записом доповіді Дж. Ф. Рутерфорда, тодішнього президента Товариства Вартової башти. І ми з Енн залишилися в тому містечку ще на кілька днів, щоб пропонувати людям прослухати цю промову у себе вдома. Дехто погодився на таку пропозицію.

Бажання служити за кордоном

З часом відкрились нові можливості в служінні. У 1943 році мого брата Рассела разом з дружиною Дороті запросили у перший клас школи Ґілеад, а потім їх як місіонерів послали на Кубу. Моя сестра Катрін вчилася у четвертому класі. Її призначенням теж була Куба. Пізніше Катрін направили в Домініканську Республіку, а потім — у Пуерто-Рико. А що ж з Енн і зі мною?

Коли ми почули про школу Ґілеад і що Товариство хоче посилати місіонерів у різні країни, то подумали, що ми б теж хотіли служити за кордоном. Спочатку нам прийшла думка самим кудись поїхати, можливо, в Мексику. Але потім вирішили, що, мабуть, буде ліпше почекати, поки Товариство призначить нас після навчання в школі Ґілеад. Ми усвідомлювали, що це був порядок, який встановив Єгова.

Нас запросили в четвертий клас школи Ґілеад. Але незадовго до початку занять брат Н. Г. Норр, який тоді був президентом Товариства Вартової башти, глибше усвідомив обмеження, які мала Енн через перенесений в дитинстві поліомієліт. Він поговорив про це зі мною і вирішив, що було б немудро посилати нас служити в іншу країну.

Приблизно через два роки, коли я займався підготовкою до конгресу, брат Норр знову побачив мене і запитав, чи ми все ще хочемо навчатися в Ґілеаді. Він сказав, що хоча після того ми і не поїдемо у закордонне призначення, але в нього є для нас щось інше. Тож коли 26 лютого 1947 року було зареєстровано дев’ятий клас, нас зарахували до числа студентів.

Ми ніколи не забудемо дні, проведені в Ґілеаді. Курс духовно збагатив нас. Дружні стосунки між нами зав’язалися на все життя. Але моя участь у школі була набагато тривалішою за цю.

Між Вашингтоном і Ґілеадом

Школа Ґілеад була все ще порівняно молодою. Уряд Сполучених Штатів Америки був не достатньо ознайомлений з метою школи, тож виникло багато питань. Товариство бажало мати представника у Вашингтоні (федеральний округ Колумбія). І якраз туди послали нас через кілька місяців після випуску Ґілеаду. Я допомагав у тому, аби особи, запрошені до цієї школи з інших країн, могли отримати візи. Також потрібна була допомога у виробленні юридичних документів для випускників, щоб вони могли їхати служити місіонерами за кордон. Деякі службовці були неупереджені і виявляли готовність допомогти. Інші ж були сильно настроєні проти Свідків. Декотрі, хто мав крайні політичні погляди, заявляли, що, на їхню думку, ми зв’язалися з небажаними елементами.

Один чоловік, до якого я прийшов в офіс, дуже критикував нас за те, що не віддаємо честі прапору та не йдемо на війну. Після того як він деякий час пишномовно говорив на цю тему, я нарешті сказав: «Хочу, щоб ви знали, та й зрештою вам відомо, що Свідки Єгови не воюють ні з ким у світі. Ми не вплутуємось у справи цього світу, у його війни і політику. Ми повністю нейтральні. Ми вже побороли ті проблеми, з якими стикаєтесь ви. В нашій організації панує єдність. (...) А тепер, що ви хочете з нами зробити? Ви хочете, щоб ми повернулися до вашого способу дій і відкинули наш?» Він нічого не відповів.

Було виділено два дні в тижні, щоб співпрацювати з урядовими інстанціями. До того ж ми служили спеціальними піонерами. Тоді щомісяця у польовому служінні треба було провести 175 годин (пізніше це було перемінено на 140 годин), тому ми часто закінчували служіння аж пізно ввечері. То був прекрасний час. Ми проводили багато чудових вивчень з цілими сім’ями, і ті люди робили великі поступи. Хоча ми з Енн вирішили не мати дітей, але в духовному розумінні ми маємо не тільки дітей, а й онуків і правнуків. Як же тішать вони наше серце!

Пізніше, 1948 року, я отримав наступне призначення. Брат Норр пояснив, що брат Шредер, реєстратор і один з інструкторів школи Ґілеад, мав зайнятись іншою важливою роботою, і тому мене просять проводити лекції для студентів Ґілеаду, коли буде необхідно. Охоплений хвилюванням, я разом з Енн 18 грудня знову поїхав до Ґілеаду в Південний Лансінг (Нью-Йорк). Спочатку ми пробули там усього кілька тижнів, а потім повернулись назад у Вашингтон. Однак зрештою я проводив більше часу у Ґілеаді, ніж у Вашингтоні.

Це був той період, про який я вже згадував раніше; тоді проходив випуск 21-го класу школи Ґілеад на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. І, як один з інструкторів, я мав привілей брати участь у випускній програмі.

Служіння у всесвітньому центрі

Дванадцятого лютого 1955 року ми отримали нове призначення — служити в Бетелі у всесвітньому центрі видимої організації Єгови. Що це означало? По суті, бути готовим виконувати все, що нам доручать, співпрацюючи з іншими. Звичайно, так ми робили і раніше, але тепер ми мали стати частиною набагато більшої групи братів — родини Бетелю у всесвітньому центрі. Ми охоче прийняли це нове призначення, як очевидне керівництво Єгови.

Більша частина моєї праці пов’язувалася зі службою новин. Отримуючи інформацію з упереджених джерел і, крім того, бажаючи сенсацій, преса друкувала огидні речі про Свідків Єгови. Ми намагалися виправити таку ситуацію.

Брат Норр хотів, щоб усі були повністю задіяні в роботі, тож ми отримували ще й інші доручення. Для виконання декотрих з них придалися знання, які я отримав як рекламний художник. Інші призначення включали роботу на радіостанції Товариства, WBBR, і виробництво кінофільмів Товариства. Історія теократії, звичайно ж, входила в ґілеадський курс навчання. Але тепер було розпочато різні проекти, щоб більше людей серед народу Єгови, а також і громадськість могли ознайомитися з подробицями історії сучасної теократичної організації. Частиною ґілеадського курсу було навчання ораторського мистецтва; треба було здійснити роботу, аби навчити братів у зборах основ виголошення промов. Отже, праці не бракувало.

Постійна робота у Ґілеаді

Оскільки наближалось проведення курсу навчання для роз’їзних наглядачів та членів філіалів, 1961 року школу Ґілеад перенесли до Брукліна, де Товариство Вартової башти має свій головний центр. Я знову повернувся до класної кімнати, але цього разу вже не як заступник інструктора, а як постійний член викладацького колективу. Який же привілей! Я повністю впевнений, що школа Ґілеад — це дар від Єгови,— дар, який приносить користь цілій його видимій організації.

У Брукліні для класів Ґілеаду з’явились такі можливості, яких не мали попередні класи. Тут вони могли прослухати більше гостей-промовців, близько спілкуватись із членами Керівного органу та великою родиною Бетелю зі всесвітнього центру. Також студенти навчались про працю в офісах, в домі Бетелю та в друкарні.

Протягом років кількість студентів та інструкторів змінювалась. Кілька разів змінювали і місце розташування самої школи. Тепер вона розміщена в чудовій місцевості в Патерсоні (Нью-Йорк).

Праця зі студентами

Яку ж радість приносить навчання студентів! То молоді люди, які не зацікавлені в тому, щоб займатися своїми справами в цій старій системі. Вони залишили свої родини, друзів, доми, людей, які говорять їхньою мовою. Клімат, їжа — усе тепер буде іншим. Вони навіть не знають, в яку країну відправляться. Але їхня ціль — бути місіонерами. Таких людей не треба безперестанку заохочувати.

Коли я заходив у клас, то завжди намагався зробити так, щоб студенти почувалися вільно. Ніхто не може добре вчитися, коли є напруженим і схвильованим. Так, я був інструктором, однак знав, що таке бути учнем. Колись я теж сидів на їхньому місці. Звичайно, вони тяжко і багато навчались, але я також хотів, аби час, проведений у Ґілеаді, був для них приємний.

Я знав, що, коли студенти відправляться у свої призначення, їм для досягнення успіху будуть необхідними певні речі. Необхідною буде сильна віра. Необхідне смирення — і багато. Необхідно буде уживатися з іншими людьми, миритися із ситуацією, великодушно прощати. Необхідно буде продовжувати розвивати плоди духу. Їм також потрібно любити людей і ту роботу, для якої будуть послані. Це я намагався постійно підкреслювати, поки студенти навчались у Ґілеаді.

Я насправді не знаю, скільки навчав студентів, але знаю, що́ я відчуваю до них. Провівши з ними в класі п’ять місяців, я не міг не прив’язатися до цих людей. Коли спостерігав, як на сцені в день випуску вони отримували свої дипломи, я знав, що ці студенти успішно закінчили курс і незабаром будуть від’їжджати. То було так, ніби від’їжджав хтось із моєї родини. Як можна не любити тих молодих людей, котрі були готові жертвувати собою і виконувати роботу, що лежала перед ними?

Через роки колишні студенти приїжджали відвідати нас, і я чув, як вони розповідали про свою радість у служінні, і знаю, що вони залишаються у своїх призначеннях, роблячи те, чого були навчені. Які це в мене викликає почуття? Скажу — це чудові почуття.

Дивлячись у майбутнє

Мій зір погіршується, і це приносить розчарування. Я вже більше не можу навчати в Ґілеаді. Попервах це було важкою зміною, але протягом свого життя я навчився миритися з обставинами і жити з ними. Часто думаю про апостола Павла і його ‘колючку в тілі’. Три рази він молився про звільнення від тієї недуги, однак Господь сказав йому: «Досить тобі Моєї благодаті,— бо сила Моя здійснюється в немочі» (2 Коринтян 12:7—10). Павло продовжував жити з цим. Якщо він міг, мені теж слід намагатись. Хоча я більше не проводжу класних занять, але мені приємно, що можу працювати поблизу того місця, де щодня бувають студенти. Інколи я можу поговорити з ними, і мені радісно бачити прекрасний дух, який вони виявляють.

Чудово роздумувати над тим, що принесе майбутнє. Вже сьогодні закладається його основа. Ґілеад відіграє в цьому визначну роль. Після великої скорботи, коли будуть відкриті книги, згадані в Об’явлення 20:12, настане тисяча років додаткового інтенсивного навчання доріг Єгови (Ісаї 11:9). Але навіть це ще не кінець. Насправді це тільки початок. Протягом вічності, у міру того як розкриватимуться наміри Єгови, ми ще матимемо багато чого навчитись про Бога і багато чого зробити. Я повністю переконаний, що Єгова здійснить усі свої величні обіцянки, і хочу жити в той час, щоб приймати керівництво Єгови, яке він даватиме тоді для нас.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Випуск класу школи Ґілеад на нью-йоркському стадіоні «Янкі» в 1953 році.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Гертруд, я, Катрін і Рассел.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Працюємо з Н. Г. Норром (зліва) і М. Дж. Геншелем, організовуючи конгрес.

[Ілюстрація на сторінці 26]

У радіомовній студії WBBR.

[Ілюстрація на сторінці 29]

У класі Ґілеаду.

[Ілюстрація на сторінці 31]

Не так давно з Енн.