Немає нічого ліпшого за правду

Розповів Ґ. Н. ван дер Бейл

У червні 1941 року мене передали гестапо й відправили в концентраційний табір Заксенгаузен, поблизу Берліна (Німеччина). Там, як в’язень під номером 38 190, я залишався до початку горезвісного маршу смерті, що відбувся у квітні 1945 року. Але перш ніж описати ті події, мені хотілося б пояснити, як я став в’язнем.

Я НАРОДИВСЯ в Роттердамі (Нідерланди) незабаром після початку першої світової війни, яка вибухнула в серпні 1914 року. Мій батько працював на залізниці, і біля нашого маленького помешкання проходила залізнична колія. Під кінець війни 1918 року я бачив чимало так званих санітарних поїздів, які із шумом проносилися повз нас. Без сумніву, в них було багато поранених солдатів, яких відправляли з фронту додому.

У 12-літньому віці я залишив школу, щоб знайти роботу. Через вісім років я найнявся стюардом на пасажирське судно і протягом наступних чотирьох років постійно плавав між Нідерландами та Сполученими Штатами Америки.

Коли влітку 1939 року ми поставили своє судно в док нью-йоркської гавані, то вже відчувалася загроза світової війни. Тому, коли один чоловік прийшов на борт нашого судна і запропонував мені книжку «Правительство», в якій говорилося про справедливий уряд, я з радістю взяв її. Повернувшись у Роттердам, я почав шукати роботу на суходолі, оскільки життя на морі вже не здавалося безпечним. Першого вересня Німеччина напала на Польщу, і народи були втягнені в другу світову війну.

Ознайомлення з біблійною правдою

Якось у березні 1940 року, у неділю вранці, коли я відвідував свого одруженого брата, у його двері задзвонив один Свідок Єгови. Я розповів Свідкові, що в мене вже є книжка «Правительство», і запитав його про небо й про те, хто туди піде. Я отримав настільки чітку й розсудливу відповідь, що сказав собі: «Це правда». Я дав йому свою адресу й попросив відвідати мене вдома.

Лише після трьох відвідин, протягом яких у нас велися детальні обговорення Біблії, я почав супроводжувати цього Свідка в проповідницькій праці від дому до дому. Коли ми приїжджали на територію, він показував мені, де починати, і я проповідував сам. У той час багато нових вісників починали проповідувати саме в такий спосіб. Згідно з порадою, коли я пропонував літературу, то повинен був завжди заходити до передпокою, щоб ніхто не міг побачити мене з вулиці. Потрібно було виявляти обережність у перші дні війни.

Через три тижні, 10 травня 1940 року, німецькі війська вторглися в Нідерланди, і 29 травня рейхскомісар Зейс-Інкварт заборонив діяльність Свідків Єгови. Ми збиралися лише малими групками, обережно, щоб ніхто не довідався про місця наших зібрань. Особливо підкріпляли нас відвідини роз’їзних наглядачів.

Пам’ятаю, що я був завзятим курцем і одного разу запропонував цигарку Свідкові, який займався зі мною. Дізнавшись, що він не палить, я сказав собі: «Я ніколи не зможу кинути палити!» Але невдовзі після цього, йдучи по вулиці, я подумав: «Якщо я збираюся стати Свідком, то повинен бути справжнім Свідком». Тому я вже більше ніколи на палив.

Обстоювання правди

У червні 1940 року, менше ніж через три місяці після зустрічі зі Свідком біля дверей мого брата, я присвятив своє життя Єгові й охрестився. Пройшло декілька місяців, і в жовтні 1940 року я розпочав повночасне служіння як піонер. У той час мені дали те, що називали піонерською тужуркою. Вона мала багато кишень для книжок та брошурок, і її можна було носити під звичайним пальтом.

По суті, від самого початку німецької окупації Свідків Єгови систематично ловили й арештовували. Одного лютневого ранку 1941 року я був у польовому служінні з декількома іншими Свідками. У той час як вони відвідували людей на одному боці житлового кварталу, я працював на іншому боці того ж кварталу, йдучи їм на зустріч. Через якийсь час я пішов подивитися, чому вони затримуються, і зустрів чоловіка, що запитав мене: «Чи у вас також є якась з цих маленьких книжечок?»

«Так»,— відповів я. Після цього він заарештував мене і привів до поліцейської дільниці. Мене тримали в ув’язненні майже чотири тижні. Більшість офіцерів привітно ставилися до мене. Якщо затриманого ще не передали гестапо, він міг легко звільнитися, лише підписавши письмову заяву про відмову від розповсюдження біблійної літератури. Коли мене попросили підписати таку заяву, я відповів: «Навіть якщо б ви запропонували мені один або два мільйони гульденів, я б і тоді її не підписав».

Мене протримали там ще трохи і передали гестапо. Потім відправили в німецький концентраційний табір Заксенгаузен.

Життя у Заксенгаузені

Коли в червні 1941 року я прибув у Заксенгаузен, там вже нараховувалось майже 150 Свідків, більшість з яких були німцями. Нас, нових в’язнів, привели до секції табору, яку називали Ізоляція. Там нас взяли під свою опіку християнські брати і підготували до майбутніх випробувань. Через тиждень прибув ще один етап Свідків з Нідерландів. Спочатку нам наказали стояти на одному місці перед бараками від сьомої ранку до шостої вечора. Інколи в’язні мусили так стояти щодня протягом тижня або й більше.

Незважаючи на жорстоке поводження, брати розуміли невідкладну потребу в тому, щоб залишатися організованими й регулярно одержувати духовну поживу. Кожного дня одному з братів давали завдання — підготувати певні думки на тему біблійного вірша. Пізніше, коли в’язнів випускали у двір табору, Свідки поодинці підходили до того брата і слухали, що́ він підготував. У той чи інший спосіб, література регулярно потрапляла в табір, і ми навіть збиралися кожної неділі й вивчали її разом.

Якось у Заксенгаузен пронесли примірник книжки «Діти», випущеної влітку 1941 року на конгресі в Сент-Луїсі (США). Аби зменшити ризик виявлення і знищення цієї книжки, брати розділили її на частини й передавали їх один одному, так що кожен міг по черзі її прочитати.

Через деякий час у комендатурі табору дізналися про наші зібрання. Тому Свідків розділили й розкидали по різних бараках. Це дало нам чудову можливість проповідувати іншим в’язням, і внаслідок цього багато поляків, українців та людей інших національностей прийняли правду.

Нацисти не приховували свого наміру зломити непорочність або вбити «Бібельфоршер» (Дослідників Біблії), як тоді називали Свідків Єгови. Тому ми зазнавали суворих утисків. Нам сказали, що ми можемо звільнитися, якщо підпишемо заяву про відмову від своєї віри. Дехто з братів міркував собі: «Якщо я звільнюся, то зможу більше зробити в служінні Єгові». Хоч декілька чоловік підписали ту заяву, більшість наших братів залишилися вірними, незважаючи на всі злидні, приниження і наругу. Про декотрих з тих, хто пішов на компроміс, ми вже ніколи не чули. Однак, на щастя, інші пізніше опам’яталися й досі є активними Свідками.

Нас регулярно примушували дивитися на жорстокі тілесні покарання в’язнів, такі, як 25 ударів палицями. Одного разу ми були змушені дивитися на повішення чотирьох чоловіків. Такі випадки дуже сильно впливають на людину. Один брат, високий чоловік приємної зовнішності, з яким я жив в одному бараці, сказав мені: «Перш ніж потрапити сюди, я завжди зомлівав, коли бачив кров. Але тепер я затвердів усередині». Хоч ми, можливо, й затверділи, але не стали бездушними. Повинен сказати, що я ніколи не мав злоби або відчуття ненависті до наших гонителів.

Деякий час я працював у коммандо (робочий загін), після чого мене поклали в лікарню з високою температурою. Добрий норвезький лікар і чеська медсестра допомогли мені, і, можливо, їхня доброта врятувала моє життя.

Марш смерті

Приблизно у квітні 1945 року стало очевидним, що Німеччина вже програла війну. Союзники швидко просувалися із заходу, а радянські війська зі сходу. Нацистам було вже неможливо знищити сотні тисяч людей, які перебували в концентраційних таборах, і позбутися їхніх тіл за декілька днів, не залишаючи позаду себе жодних слідів. Тому вони вирішили вбити хворих, а решту в’язнів відправити до найближчих морських портів. Там вони планували завантажити ув’язнених на кораблі і затопити їх в морі.

Вночі 20 квітня почався марш майже 26 000 в’язнів Заксенгаузена. Перш ніж залишити табір, ми забрали з лікарні наших хворих братів і дістали воза, на якому їх можна було транспортувати. Нас було загалом 230 братів із шести різних країн. Серед хворих був брат Артур Вінклер, який вніс значний вклад у поширення нашої праці в Нідерландах. Ми, Свідки, йшли позаду колони й постійно підбадьорювали один одного йти далі.

Спочатку ми йшли протягом 36 годин без жодного відпочинку. Від страшних злигоднів і втоми я засинав на ходу. Але про те, щоб залишитися позаду або відпочити, не могло бути й мови, бо того, хто так робив, могли застрілити охоронці. Вночі ми спали на полях просто неба або в лісах. Їжі майже зовсім не було. Коли муки голоду ставали нестерпними, я лизав зубну пасту, яку дав нам шведський Червоний Хрест.

В одному місці ми простояли в лісах чотири дні, оскільки німецькі охоронці були в замішанні — вони не знали, де розміщалися радянські та американські війська. Внаслідок цієї щасливої обставини ми не прийшли в Любекську бухту вчасно, щоб сісти на кораблі, котрі повинні були відвезти нас до водної могили. Кінець кінцем, після 12 днів маршу, подолавши майже 200-кілометровий шлях, ми прийшли до лісу біля села Кривіц. Це було недалеко від міста Шверіна, розташованого за 50 кілометрів від Любека.

Радянські війська були справа від нас, а американські — зліва. Ми знали, що поруч проходить лінія фронту, бо чули гуркіт важких гармат і безупинну стрілянину з гвинтівок. Німецькі охоронці почали панікувати: одні втікали, інші змінювали свою військову уніформу на одяг в’язнів, який вони здирали з мертвих, сподіваючись, що їх не впізнають. Серед такого безладдя ми, Свідки, тримались разом, щоб молитися про керівництво.

Відповідальні брати вирішили, що нам треба залишити це місце вранці наступного дня і йти в напрямку союзників. Хоча майже половина в’язнів, які почали цей марш смерті, померли або були вбиті по дорозі, всі Свідки залишилися живими.

Канадські військові підвезли мене до міста Неймегена, де колись жила моя сестра. Але, приїхавши, я дізнався, що вона змінила місце проживання. Тому я вирушив пішки до Роттердама. На щастя, по дорозі мене підвезли на приватній машині прямо до мого кінцевого пункту.

Правда є моїм життям

У день приїзду в Роттердам я знову попросив про піонерське призначення. Через три тижні мене направили в місто Зютфен, де я прослужив півтора року. Протягом того часу я трохи відновив свої сили. Потім мене призначили районним наглядачем, як називають роз’їзних служителів. Через декілька місяців я отримав запрошення до Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти в Південному Лансінгу (Нью-Йорк). У лютому 1949 року, після закінчення 12-го класу тієї школи, мене призначили в Бельгію.

У Бельгії я виконував різні обов’язки, у тому числі майже вісім років служив у філіалі й десятиліттями виконував роз’їзну працю як районного, так і обласного наглядача. У 1958 році я одружився з Жустін, яка стала моїм партнером у роз’їзному служінні. Тепер, коли я почав відчувати на собі тягар років, я все ще радію від того, що можу служити роз’їзним наглядачем, хоч і в обмеженій мірі.

Оглядаючись на своє служіння, я можу щиро сказати: «Немає нічого ліпшого за правду». Звичайно, не завжди було легко. Я побачив, що з власних помилок і недоліків треба вчитися певних уроків. Тому, розмовляючи з молодими людьми, я часто кажу їм: «Ви також робитимете помилки і, можливо, навіть серйозні провини, але не приховуйте цього. Обговоріть цю справу зі своїми батьками або зі старійшиною — і тоді зробіть необхідні зміни».

За свої понад 46 років повночасного служіння в Бельгії я мав привілей бачити, що ті, кого я колись знав ще дітьми, вже служать старійшинами і районними наглядачами. Я бачив, як кількість вісників Царства зросла в країні від 1700 до понад 27 000 чоловік.

Я запитую: «Чи може бути якийсь інший, благословенніший спосіб життя, ніж служіння Єгові?» Такого способу не було, немає і ніколи не буде. Я молюся, щоб Єгова й далі направляв і благословляв мою дружину й мене, аби ми могли служити йому вічно.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З дружиною невдовзі після нашого одруження в 1958 році.