Чому вони просять прощення?

ДУМКА про те, що церкви повинні покаятися у провинах і провести реформи у своїх рядах, не нова. За релігійним словником «Реліджоні е міті» («Релігії та міфи»), у середні віки люди захоплювалися непорочністю ранньої церкви й внаслідок цього багато з них стали вимагати релігійної реформи.

У 1523 році, після розриву Мартіна Лютера з Римом, папа Адріан VI, щоб усунути розкол, послав рейхстагу в Нюрнберзі таке повідомлення: «Ми добре знаємо, що вже багато років навколо найсвятішого престолу творяться огидні речі... З усією ретельністю ми мусимо перш за все реформувати Римську курію, звідки, можливо, і походить усе зло». Однак це визнання не допомогло ані зарадити схизмі, ані протистояти зіпсуттю папської курії.

Ближче до наших часів церкви піддавались критиці за мовчання у час голокосту. Їх також звинувачували в тому, що вони не стримували своїх членів від участі у війнах. У 1941 році, коли лютувала друга світова війна, священик на ім’я Прімо Маццоларі запитав: «Чому ж Рим не відреагував належно на провал католицизму, як він робив це і все ще робить у зв’язку з менш небезпечними доктринами?» Менш небезпечними доктринами, ніж що? Священик говорив про палія війни — націоналізм, який у той час руйнував цивілізацію.

Однак річ у тому, що зовсім донедавна визнання релігіями своєї вини було радше винятком, ніж правилом. У 1832 році Григорій XVI, відповідаючи тим, хто вимагав «відновлення» католицької церкви, сказав: «Пропозиція певного «відновлення та відродження» заради безпеки й росту [церкви] — ніби вона може мати якісь вади — явно абсурдна та шкідлива». А що сказати про вади, які були надто очевидними, яких просто не могли заперечувати? Їх намагалися виправдати різноманітними хитромудрими поясненнями. Наприклад, деякі богослови обстоюють погляд, що церква — і свята, і грішна. Сама інституція, кажуть вони, свята — її оберігає від помилок сам Бог. Проте її члени грішні. Тому, коли в ім’я церкви чиняться жорстокості, за це не слід звинувачувати інституцію, але членів церкви. Чи ця думка здається вам логічною? Римо-католицькому богослову Гансу Кюнґу — ні, бо, за його словами, «не існує досконалої Церкви, яка б підносилась над світом людей». Він пояснює: «Церкви, яка не має в чому сповідатися, не існує».

Екуменізм і моральне становище

Можливо, вам цікаво знати, що́ спонукало церкви просити прощення у наші дні. Першими були протестанти й православні, які визнали свою відповідальність за «розділення в минулому» серед різних деномінацій. Вони зробили це на екуменічній конференції «Віра й устрій», яка відбулася 1927 року в Лозанні (Швейцарія). Зрештою римо-католицька церква наслідувала їхній приклад. Особливо з часу II Ватиканського соборуa вище духівництво — прелати, у тому числі й папи, стали постійно й дедалі частіше просити прощення за розділення в загальновизнаному християнстві. З яким наміром? Очевидно, вони бажають більшої єдності в християнському світі. Католицький історик Ніколіно Сарале твердить, що в «плані «mea culpa» [Іоанна Павла II] криється певна стратегія, а саме: екуменізм».

Однак справа не лише в екуменізмі. Сьогодні стала широко відома далеко не зразкова історія загальновизнаного християнства. «Католик не може просто знехтувати всією цією історією,— каже богослов Ганс Урс фон Балтазар.— Церква, до якої він сам належить, чинила або дозволяла чинити речі, котрих ми аж ніяк не можемо схвалити в наші дні». Тому папа призначив комісію, щоб «пролити світло на темні сторінки історії церкви, аби... можна було попросити прощення». Інша причина того, чому церква охоче займається самокритикою, здається, полягає в її бажанні відновити своє моральне становище.

Щось подібне написав стосовно прохання церкви отримати прощення історик Альберто Меллоні: «Насправді єдине, чого вони деколи прагнуть, то це звільнитися від відповідальності за те, в чому їх звинувачують». Так, складається враження, що католицька церква намагається зняти з себе тягар минулих гріхів, щоб повернути собі довір’я громадськості. Однак коли говорити щиро, то вона, здається, більше дбає про мир зі світом, ніж з Богом.

Така поведінка нагадує нам Саула, першого ізраїльського царя (1 Самуїла 15:1—12). Саул вчинив тяжкий гріх, і коли його було викрито, він спочатку спробував звільнитися від вини — виправдати свій гріх — перед Самуїлом, вірним Божим пророком (1 Самуїла 15:13—21). Зрештою цар мусив зізнатися Самуїлу: «Прогрішився я, бо переступив накази Господні» (1 Самуїла 15:24, 25). Так, він визнав свою провину. Але його наступні слова, промовлені до Самуїла, виявляють, що́ для нього було найважливішим: «Прогрішився я! Але вшануй мене перед старшими мого народу та перед Ізраїлем» (1 Самуїла 15:30). Безперечно, Саул більше дбав про свою репутацію в Ізраїлі, ніж про примирення з Богом. Через такий склад розуму Саул не отримав Божого прощення. Чи думаєте ви, що подібний умонастрій принесе Боже прощення церквам?

Не всі погоджуються

Не всі погоджуються з тим, що церква повинна прилюдно просити прощення. Наприклад, багато римо-католиків почуваються незручно, коли їхній папа просить прощення за рабство або реабілітує «єретиків», таких, як Ян Гус і Кальвін. Згідно з ватиканськими джерелами, надісланий кардиналам документ, у якому пропонувалося «дослідити сумління», тобто своє ставлення до подій минулого тисячоліття католицизму, був розкритикований кардиналами у червні 1994 року на консисторії. Коли ж папа все-таки захотів включити суть тієї пропозиції в енцикліку, італійський кардинал Джакомо Біффі написав пастирського листа, в якому запевнив: «Церква не має гріха». Але він визнав: «Просячи прощення за помилки церкви у минулих століттях... ми можемо поліпшити свою репутацію».

«Сповідь є одним з найбільш спірних питань у католицькій церкві,— каже ватиканський коментатор Луіджі Аккаттолі.— Якщо папа й визнає помилки місіонерів, існують місіонери, котрі щиро обурюються його діями». Крім того, римо-католицький журналіст написав: «Якщо папа справді такої поганої думки про історію Церкви, то важко зрозуміти, як він може тепер вважати цю саму Церкву великим поборником «прав людини», «матір’ю та наставницею», якій єдиній під силу допровадити людство до справді світлого третього тисячоліття».

Біблія застерігає перед удаваним каяттям, єдина причина якого — сором бути викритими. Такий жаль за скоєним рідко спонукує того, хто кається, до справжніх змін. (Порівняйте 2 Коринтян 7:8—11). Каяття, яке дійсно цінне в Божих очах, супроводжується ‘гідним плодом покаяння’ — тобто доказами щирості каяття (Луки 3:8).

Біблія каже, що той, хто кається й зізнається в гріхах, повинен кинути неправильні діла, тобто перестати чинити їх (Приповістей 28:13). Чи церкви так зробили? Як вплинули всі ці сповіді римо-католицької та інших церков на хід недавніх громадянських конфліктів у Центральній Африці та Південно-Східній Європі, в яких брало участь багато «християн»? Чи церкви діяли як миротворчі сили? Чи всі їхні провідники об’єднано виступали проти жорстокостей, які чинили члени церков? Ні. Деякі релігійні служителі навіть самі винні у пролитті крові своїх ближніх!

Божественний суд

Говорячи про неодноразові папські mea culpa, кардинал Біффі з іронією запитав: «Чи не було б ліпше щодо гріхів минулого зачекати на всесвітній суд?» Що ж, суд над усім людством близький. Бог Єгова добре знає усі темні сторінки історії релігії. Незабаром він прикличе винних до відповідальності (Об’явлення 18:4—8). Однак чи можливо знайти форму поклоніння, незаплямовану кровопролиттям, нетерпимістю, що губила життя, та іншими злочинами, за які просять прощення церкви християнського світу? Так.

Як же це зробити? Застосовуючи принцип, даний Ісусом Христом: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх». Історичні свідчення, про які декотрі релігії хотіли б забути, допомагають нам розпізнати не лише тих, кого Ісус назвав ‘фальшивими пророками’, але й тих, що приносять ‘добрі плоди’ (Матвія 7:15—20). Хто ж вони такі? Запрошуємо вас самим з’ясувати це за допомогою дослідження Біблії зі Свідками Єгови. Дізнайтеся, хто сьогодні справді намагається дотримуватися Божого Слова, а не просто дбає про те, щоб не втратити свій вплив у світі (Дії 17:11).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 5]

Церкви просять прощення за такі жорстокості.

[Відомості про джерело]

The Complete Encyclopedia of Illustration/J. G. Heck