Зміна призначення у 80 років

РОЗПОВІЛА ҐВЕНДОЛІН МЕТЬЮС

Коли мені сповнилося 80 років, мій чоловік і я вирішили поскладати все наше майно в орендований автофургон і переїхати з Англії до Іспанії. Ми не розмовляли іспанською і збиралися їхати на південний захід Іспанії, далеко від улюблених місць англомовних туристів. Більшість наших друзів думали, що ми збожеволіли, але я з радістю згадувала про Авраама, якому було 75 років, коли він залишив Ур.

МИ ПЕРЕЇХАЛИ у квітні 1992 року, і, як виявилося, ці роки перебування в Іспанії стали найбільш змістовними у нашому житті. Але перш ніж пояснити, чому ми переїхали, мені хотілося б розповісти вам про те, як довге життя в служінні Єгові зумовило таке важливе рішення.

Біблійна правда змінює наше життя

Я виховувалася в релігійній сім’ї на південному заході Лондона (Англія). Мати постійно брала мою сестру й мене до різних місць поклоніння, оскільки вона шукала задоволення духовних потреб. Мій батько не був з нами через свою хворобу — хронічний туберкульоз. Однак він жадібно читав Біблію і кожного разу підкреслював у ній уривок, який йому подобався. Одна з найцінніших для мене речей — заяложена Біблія, якою він так дорожив.

У 1925 році, коли мені було 14 років, під наші двері поклали один буклет, який запрошував нас на публічну лекцію у ратуші Вест-Гема. Мати й наша сусідка вирішили відвідати ту промову, а ми з сестрою пішли з ними. Промова «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть!» посіяла насіння біблійної правди в серці моєї матері.

Через декілька місяців у віці 38 років помер наш батько. Його смерть була жахливим ударом, бо ми залишилися спустошеними й у нужді. Під час заупокійної служби, що проводилася в місцевій англіканській церкві, матір шокували слова священика про те, що батькова душа перебуває на небі. Вона знала з Біблії, що мертві сплять у могилах, і щиро вірила в те, що колись батько воскресне для вічного життя на землі (Псалом 37:9—11, 29; 146:3, 4; Екклезіяста 9:5; Дії 24:15; Об’явлення 21:3, 4). Упевнившись у тому, що їй необхідно спілкуватися з тими людьми, які навчають Божого Слова, вона вирішила ближче познайомитися з Міжнародними Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови.

Оскільки в нас не було грошей на транспорт, то кожного тижня ми йшли дві години пішки з дому на зібрання Свідків Єгови. Потім ще дві години ми, стомлені, пленталися додому. Проте ми дуже цінували зібрання і ніколи не пропускали жодного з них, навіть тоді, коли загальновідомий лондонський туман огортав місто. Незабаром мати вирішила присвятити своє життя Єгові й охреститися; у 1927 році охрестилась і я.

Незважаючи на економічні труднощі, мати завжди навчала мене наскільки важливо мати духовні пріоритети. Матвія 6:33 був одним із її улюблених біблійних віршів, і вона насправді ‘шукала найперш Царства’. У 1935 році, напередодні своєї передчасної смерті від раку, вона збиралася відгукнутися на заклик до повночасних служителів, які могли б переїхати для проповідування у Францію.

Приклади, що зміцнювали нас

У ті ранні роки деякі особи, відвідуючи зібрання в Лондоні, прагнули проголошувати свої ідеї, що призводило до сварок та неконтрольованих спалахів гніву. Проте мати завжди казала, що було б віроломством зрікатися організації Єгови після всього того, чого ми навчилися в ній. Приїзди тодішнього президента Товариства Вартової башти Джозефа Ф. Рутерфорда спонукували нас продовжувати служити вірно й віддано.

Я згадую, яким добрим і доступним був брат Рутерфорд. Коли я була ще підлітком, лондонський збір організував поїздку за місто, де був присутній і брат Рутерфорд. Він побачив мене, трохи сором’язливу дівчину з фотоапаратом, і запитав, чи я хотіла б сфотографуватися з ним. З тою фотографією в мене пов’язані дуже дорогоцінні спогади.

Пізніше один випадок справив на мене сильне враження, показавши велику різницю між тими, хто бере провід у християнському зборі, і визначними людьми цього світу. Я працювала офіціанткою в їдальні великого лондонського дому, куди запросили на обід Франца фон Папена, одного з емісарів Гітлера. Він відмовився зняти свою шаблю під час обіду, і я, зачепившись за неї, розхлюпала суп, який несла. Він гнівно зауважив, що в Німеччині за таку недбайливість служницю могли б розстріляти. Решту часу на тому обіді я трималася на значній відстані від нього!

У 1931 році в палаці Александри відбувся важливий конгрес, на якому я почула виступ брата Рутерфорда. Там з радістю було прийнято нову назву — Свідки Єгови (Ісаї 43:10, 12). Через два роки, у 1933 році, я розпочала піонерування, як називається повночасне служіння. Ще одне благословення, про яке пам’ятаю з тих років,— це можливість товаришувати з чудовими молодими людьми, котрі пізніше стали місіонерами у віддалених куточках земної кулі. То були Клод Ґудмен, Херолд Кінґ, Джон Кук та Едвін Скіннер. Такі вірні приклади спонукали й мене до служіння на іноземній ниві.

Піонерування в Східній Англії

Я отримала піонерське призначення в Східну Англію (східна частина Великобританії), і для проповідування в тих умовах потрібні були ентузіазм і ревність. Щоб опрацювати нашу велику територію, ми подорожували велосипедами від містечка до містечка й від села до села, ночуючи в орендованих кімнатах. У цій місцевості майже не було зборів, тому ми з партнеркою самі обговорювали все, що входило в програму регулярних щотижневих зібрань. Під час свого служіння ми розповсюджували сотні книжок і брошурок, які пояснювали Божі наміри.

Одного разу ми прийшли в будинок парафіяльного священика, де порозмовляли з місцевим вікарієм англіканської церкви; це були незабутні відвідини. У більшості місць ми відкладали відвідини до англіканського вікарія на самий кінець, оскільки він часто створював нам труднощі, коли дізнавався, що ми проповідуємо добру новину в його території. Але в цьому селі всі відзивалися про вікарія добре. Він відвідував хворих, давав книжки тим, хто хотів читати, і навіть приходив до своїх парафіян, щоб пояснювати їм Біблію.

І дійсно, коли ми відвідали його, він був надзвичайно привітним і взяв чимало книжок. Він також запевнив нас, що коли хтось у селі бажатиме мати декотрі з наших книжок, але не зможе купити їх, то заплатить він. Ми дізналися, що під час Першої світової війни він бачив багато лиха, і це спонукало його підтримувати доброзичливу атмосферу й спокій у своїй парафії. Коли ми вже збиралися йти, він поблагословив нас і заохотив продовжувати нашу добру працю. Його прощальними словами до нас був вірш з Чисел 6:24: «Нехай Господь поблагословить тебе, і нехай Він тебе стереже!»

Через два роки після початку мого піонерування померла моя мати, і я повернулася в Лондон без грошей і без сім’ї. Один доброзичливий шотландський Свідок взяв мене під свою опіку, допоміг справитися з втратою матері й заохотив продовжувати повночасне служіння. Тому я повернулася в Східну Англію разом із Джулією Феарфакс, новою партнеркою в піонеруванні. Ми дістали старий трейлер і використовували його як такий собі дім на колесах; тягачем або вантажною машиною ми перевозили його з одного місця в інше. Ми продовжували проповідування разом з літньою подружньою парою, Альбертом та Етель Абботт, у яких також був маленький трейлер. Альберт і Етель стали мені наче батьки.

Під час піонерування в графстві Кембриджшир я зустріла Джона Метьюса, чудового християнського брата, який вже довів свою непорочність Єгові за важких обставин. Ми одружилися в 1940 році, незабаром після початку Другої світової війни.

Воєнний час і сім’я

Будучи молодим подружжям, ми жили в крихітному причепі розміром з маленьку кухню і як засіб пересування в служінні використовували надійний легкий мотоцикл. Через рік після нашого одруження Джона призвали служити в армії, але він відмовився через свої біблійні переконання; його засудили, і він повинен був працювати на фермі (Ісаї 2:4). Хоча це й означало кінець нашого піонерування, але вирок Джона виявився нам на добро, бо я чекала дитину, і він міг підтримувати нас матеріально.

У воєнні роки, незважаючи на труднощі, в нас проводилися спеціальні зібрання. У 1941 році Джон разом зі мною, вагітною першою дитиною, поїхав на нашому мотоциклі в Манчестер, за 300 кілометрів від нашого дому. По дорозі ми проїжджали багато розбомблених містечок і нас охоплювали сумніви щодо того, чи зможуть провести зібрання за таких обставин. Сумніви виявилися безпідставними. Свідки з багатьох частин Англії заповнили приміщення «Фрі трейд холу» в центрі Манчестера, і зібрання відбулося згідно з програмою.

На закінчення своєї промови на конгресі доповідач сказав присутнім негайно залишити приміщення, оскільки очікується повітряний наліт. Попередження прозвучало своєчасно. Ми були недалеко від того будинку, коли почули сигнали повітряної тривоги і стрілянину зеніток. Оглянувшись, ми побачили десятки літаків, які скидали бомби на центр міста. З відстані серед вогню й диму було видно той будинок, в якому ми нещодавно сиділи; він був повністю зруйнований! На щастя, жоден з наших християнських братів і сестер не загинув.

Виховуючи своїх дітей, ми не могли піонерувати, але двері нашого дому були завжди відкриті для роз’їзних наглядачів і піонерів, що не мали житла. Якось у нашому домі протягом декількох місяців мешкало шість піонерів. Безсумнівно, спілкування з такими братами спонукало нашу 15-літню дочку Юніс 1961 року розпочати піонерування. На жаль, пізніше наш син Дейвід перестав служити Єгові, а наша інша дочка, Лінда, трагічно загинула під час війни.

Рішення переїхати в Іспанію

Приклад моєї матері та її підбадьорення викликали в мене бажання бути місіонеркою, і я ніколи не забувала про цю мету. Тому ми дуже тішилися, коли в 1973 році Юніс залишила Англію, переїхавши в Іспанію, де була більша потреба у вісниках Царства. Звичайно, нам було сумно під час її від’їзду, але ми також пишалися тим, що вона бажала служити в іноземній країні.

Протягом багатьох років ми відвідували Юніс і вже досить добре познайомилися з Іспанією. По суті, Джон і я відвідали нашу дочку в чотирьох різних місцях її призначень. Але з роками ставало все менше сил. Внаслідок одного падіння здоров’я Джона було сильно підірвано, а в мене виникли проблеми із серцем і щитовидною залозою. Крім того, ми вдвох страждали від артриту. Хоч нам дійсно була потрібна допомога Юніс, ми не хотіли, щоб вона заради нас залишала своє призначення.

Ми обговорили з Юніс наше бажання і молилися про керівництво. Вона була згідна повернутися додому, аби допомагати нам, але ми вирішили, що нам з Джоном буде найліпше жити з нею в Іспанії. Якщо я не зможу сама бути місіонеркою, то принаймні підтримаю у повночасному служінні дочку та двох її партнерок у піонеруванні. На той час ми з Джоном вважали за своїх дочок Нурію й Аню, двох партнерок Юніс, з якими вона піонерувала протягом 15 років. І вони хотіли, щоб ми жили з ними, хоч би де було місце їхнього призначення.

Пройшло більше шести років з часу, коли ми зробили це рішення. Наше здоров’я не погіршилося, а життя стало набагато цікавішим. Я все ще не можу добре розмовляти по-іспанськи, але це не перешкоджає мені проповідувати. У нашому маленькому зборі в Екстремадура, на південному заході Іспанії ми з Джоном почуваємося, як удома.

Життя в Іспанії добре показало мені міжнародний характер нашої проповідницької праці свідчення про Царство, і тепер мені набагато ліпше розуміти Ісусові слова стосовно того, що «поле — це світ» (Матвія 13:38).

[Ілюстрації на сторінці 28]

Піонерування в 30-х роках.