‘Маючи таке служіння, ми не тратимо відваги’

РОЗПОВІВ РОНАЛЬД ТЕЙЛОР

Влітку 1963 року мені прийшлося боротися за своє життя. Прогулюючись у воді вздовж берега, я ступив у підступну западину і зненацька опинився на глибині. Я не вмів плавати і мало не втопився лише за декілька метрів од берега. До того як мій приятель, побачивши моє жалюгідне становище, витягнув мене на берег, я вже встиг три рази піти під воду і наковтатись морської води. Мені негайно зробили штучне дихання, і я вижив.

ЦЕЙ випадок не був єдиним, який допоміг мені зрозуміти, що ніколи не потрібно здаватися, хоча ситуація може виглядати безнадійною. З раннього віку мені потрібно було боротися за своє духовне життя.

Я вперше почув про християнську правду під час суворих днів другої світової війни. Мене з тисячма дітьми евакуювали з Лондона, щоб огородити від небезпеки бомбардування. Мені було всього 12 років, і я дуже не турбувався війною, бо вона була для мене майже пригодою.

За мною доглядало одне старше подружжя з Уостон-сьюпер-Мера, що на південному заході Англії. Невдовзі після мого приїзду в дім цього подружжя нас почали відвідувати служителі-піонери. Це була сім’я Гарґрівс, усі чотири члени якої — Редж, Мабс, Памела і Валері — були спеціальними піонерами. Мої названі батьки пізнали правду, і після вивчення книжки «Гарфа Божа» я також постановив служити Єгові. Всього за шість тижнів мене запросили брати участь у праці проповідування.

Я все ще пам’ятаю мій перший день у проповідницькому служінні. Без жодних пояснень мені дали брошурки і сказали: «Ти опрацьовуватимеш цей бік вулиці». Власне так пройшов мій перший день проповідування. У той час ми не раз проповідували, використовуючи грамофонні записи з яскравими проповідями. Найщасливішим для мене був час, коли я міг ходити з грамофоном від дому до дому і відтворювати записи промов. Коли мені давали таке завдання, я вважав це справжнім привілеєм.

Я багато проповідував у школі і пригадую, як дав директору школи збірку книжок на різні біблійні теми. У 13 років я охрестився на конгресі неподалік у місті Бат. Іншим конгресом під час війни, якого я ніколи не забуду, був конгрес, проведений 1941 року в місті Лестер у залі «Де Монфорт». Там на сцені я отримав власний примірник книжки «Діти» (англ.), в якій був вступ зі словами брата Рутерфорда, тодішнього президента Товариства Вартової башти. Хвилююча промова, скерована до всіх молодих людей, посилила моє бажання вічно служити Єгові.

Таким чином я провів два щасливих роки з моїми названими батьками, постійно зростаючи в правді. Але в 14 років мені потрібно було повернутися до Лондона і почати працювати, щоб заробляти на прожиток. Хоча я знову був із своєю рідною сім’єю, в духовному плані я міг надіятися лише на себе, оскільки ніхто із моїх домашніх не поділяв мого вірування. Але Єгова невдовзі допоміг мені. Минуло лише три тижні після мого приїзду в Лондон, і до нашого дому прийшов один брат та попросив у мого батька дозволу взяти мене до місцевого Залу Царства. Цим братом був Джон Барр, котрий тепер є членом Керівного органу Свідків Єгови. У тому неспокійному підлітковому віці він став одним із моїх духовних «батьків» (Матвія 19:29).

Я почав приходити до збору «Паддінґтон», який збирався в районі Крейвен-Террас, поряд з лондонським домом Бетелю. Оскільки я був духовним сиротою, призначили одного старшого помазанця, «татка» Гамфріса, щоб він піклувався мною. Спілкування з багатьма помазаними братами і сестрами, які служили в цьому зборі, стало для мене великим благословенням. Ми, хто мав земну надію, названі Єгонадавами, становили меншість. Я фактично був єдиним «Єгонадавом» у своїй групі книговивчення. Хоча я не спілкувався часто з особами свого віку, однак цінне спілкування зі зрілими братами дало мені багато корисних уроків. Мабуть, найважливішим із них був: ніколи не покидай служіння Єгови.

У ті дні праці проповідування ми присвячували всі вихідні. Мене було призначено дивитися за машиною з гучномовцями, яка, по суті, являла собою перероблений трицикл, щоб возити звукову апаратуру й акумулятор. Щосуботи я сідав у цей трицикл і зупинявся на розі різних вулиць, де ми спочатку включали музику, а потім одну із промов брата Рутерфорда. Ми також використовували суботи, щоб працювати на вулиці з нашими сумками для журналів. Неділю ми присвячували праці від дому до дому, розповсюджуючи брошурки і книжки.

Завдяки спілкуванню з ревними старшими братами я запалав бажанням піонерувати. Це бажання ще більше підсилювалось, коли я слухав промови піонерів на обласних конгресах. Один із цих конгресів, що глибоко вплинув на моє життя, був проведений 1947 року в «Ірлс Корті», у Лондоні. Через два місяці я взявся за піонерське служіння і з того часу постійно зберігав піонерський дух. Остаточним підтвердженням правильності цього рішення було те, що я відчував велику радість, коли проводив прогресивні біблійні вивчення.

Наречена-іспанка та призначення в Іспанію

У 1957 році, все ще піонеруючи в зборі «Паддінґтон», я зустрів привабливу іспанську сестру, на ім’я Рафаела. Через декілька місяців ми одружилися. Нашою метою було спільно розпочати піонерську працю, але спочатку ми поїхали в Мадрид, щоб я міг познайомитися з батьками Рафаели. Ця поїздка змінила моє життя. Коли ми були в Мадриді, брат Рей Дусінберре, наглядач іспанського філіалу, запитав мене, чи я б не хотів служити в Іспанії, бо там бракувало досвідчених братів.

Як же не погодитися на таке запрошення? Отже, 1958 року ми разом почали своє повночасне служіння в Іспанії. У той час країна була під диктатурою Фра́нко і наша діяльність проводилась нелегально, а це дуже ускладнювало проповідницьку працю. До того ж, перші роки я мав труднощі з іспанською мовою. Знову я повинен був не піддаватися, хоча не раз плакав через гірке розчарування, бо не міг спілкуватися з братами в зборі.

Потреба в наглядачах була настільки нагальною, що, незважаючи на труднощі з іспанською, мені вже через один місяць було доручено займатися невеличкою групою. Оскільки наша праця проводилась підпільно, ми організували групки від 15 до 20 вісників, і вони функціонували певною мірою як невеличкі збори. Спочатку мене дратувало те, що, проводячи зібрання, я не завжди розумів відповідей. Але позаду всіх сиділа моя дружина і, помічаючи, що я заплутувався, вона легко кивала мені головою, щоб підтвердити правильність відповіді.

У мене немає природного дару до мов, і через це я вже не раз збирався повернутися до Англії, де мені було б набагато легше. Однак від самого початку любов і дружнє ставлення наших дорогих іспанських братів компенсували моє розчарування через мовний бар’єр. І Єгова поблагословив мене особливим привілеєм, через який усе це набуло для мене вартості. У 1958 році я отримав запрошення на міжнародний конгрес у Нью-Йорку як делегат з Іспанії. Відтак у 1962 році я отримав неоціниму підготовку в Школі служіння Царству, яку було організовано для нас у місті Танжер (Марокко).

Іншою моєю проблемою, окрім мови, був постійний неспокій через те, що мене може затримати поліція. Будучи іноземцем, я знав, що арешт означатиме для мене негайну депортацію. Щоб зменшити ризик, ми працювали парами. Коли один проповідував, інший вслухався, щоб вловити будь-яку ознаку небезпеки. Пройшовши одну-дві квартири, часто на верхніх поверхах багатоквартирного будинку, ми йшли за два або три квартали і навідувалися до інших двох-трьох квартир. В основному ми користувалися Біблією і мали із собою лише декілька брошурок, схованих у наших пальтах, щоб давати їх зацікавленим особам.

Після року в Мадриді нас було призначено до Віго, великого міста на північному заході Іспанії, де зовсім не було Свідків. Товариство порадило, щоб перший місяць проповідуванням займалася більшою мірою моя дружина, аби створити враження, неначе ми є туристами. Незважаючи на всі заходи обережності, своїм проповідуванням ми таки привернули до себе увагу. Не пройшов і місяць, як католицькі священики почали ганьбити нас по радіо. Вони попереджали своїх парафіян, що від дому до дому ходить подружня пара і розповідає про Біблію — книгу, яка на той час майже потрапила до «чорного списку». «Розшукуване подружжя» складалося з іноземця та його дружини-іспанки, яка практично сама вела всі розмови!

Священики оголосили, що навіть розмовляти із цим небезпечним подружжям — це гріх, який проститься тільки тоді, коли в ньому негайно зізнатися священику. Як і слід було сподіватися, наприкінці приємної розмови з одною жінкою вона із жалем повідомила нам, що їй потрібно йти до священика і зізнатися у своєму гріху. Покидаючи цей дім, ми бачили, як вона квапливо подалася до церкви.

Вигнання

Усього через два місяці нашого перебування у Віго нас раптово схопила поліція. Поліцейський, який затримав нас, виявив співчуття, бо не заклав нам наручників, ведучи до поліцейської дільниці. У дільниці ми побачили знайоме обличчя — друкарку, якій на днях проповідували. Вона дуже збентежилась, побачивши, що з нами поводяться, як із злочинцями, і постаралася запевнити нас у тому, що це не вона видала нас. А втім, ми були звинувачені в загрозі «духовній єдності Іспанії» і через шість тижнів нас депортували.

Це стало перешкодою для нас, але ми й не думали відступати. На Іберійському півострові для нас було вдосталь роботи. Через три місяці перебування в Танжері ми отримали призначення на Ґібралтар — інший неопрацьований терен. Апостол Павло говорить, що коли ми цінуватимемо своє служіння, то не зупинятимемося й отримаємо нагороду (2 Коринтян 4:1, 7, 8). Це підтвердилося в нашому випадку. У першому домі, до якого ми прийшли на Ґібралтарі, почалося біблійне вивчення із цілою сім’єю. Незабаром кожен з нас проводив по 17 вивчень. Чимало осіб, яких ми навчали, стали Свідками, а через два роки там вже був збір з 25 вісників.

Але так само як у Віго, духівництво почало протидіяти нам. Англіканський єпископ на Ґібралтарі попередив начальника поліції, що ми є «небажаними», і його наполягання кінець кінцем принесли результати. У січні 1962 року нас вигнали з Ґібралтару. Куди ж нам тепер податися? В Іспанії все ще була велика потреба, тому ми повернулися туди, сподіваючись, що наш колишній поліцейський протокол уже пішов в архів.

Нашим новим домом стала сонячна Севілья. Тут ми радісно співпрацювали з іншою піонерською парою, Реєм і Патріцією Керкуп. Незважаючи на те що в місті Севілья жило півмільйона людей, нас було лише 21 вісник, тому ми мали дуже багато роботи. Нині там 15 зборів з 1500 вісниками. Наступний рік приніс для нас приємну несподіванку — нас запросили до роз’їзного служіння на терені Барселони.

Районне служіння в країні, де наша діяльність не була визнана законом, трохи відрізнялося від звичайного. Щотижня ми відвідували невеличкі групи, більшість з яких майже не мала здібних братів. Нам потрібно було навчати і підтримувати цих працьовитих братів. Ми дуже полюбили це призначення! Провівши декілька років у теренах, де зовсім мало Свідків або їх взагалі немає, тепер ми відчули велику насолоду, відвідуючи багатьох братів і сестер. Крім того, проповідувати в Барселоні було легше і багато людей бажало вивчати Біблію.

Боротьба з депресією

Проте через шість місяців моє життя дуже змінилося. Наша перша відпустка біля морського узбережжя мало не стала трагедією, коли зі мною трапився нещасний випадок, згаданий на початку. Фізично я досить швидко одужав від шоку, викликаного тим, що мало не втопився, проте цей випадок залишив незгладимий слід на моїй нервовій системі.

Декілька місяців я намагався продовжувати районне служіння, але кінець кінцем повинен був поїхати до Англії на лікування. Через два роки я одужав настільки, що ми повернулись до Іспанії, де знову взялися за районне служіння. Однак ненадовго. Тяжко захворіли батьки моєї дружини, і ми з Рафаелою були змушені покинути повночасне служіння, щоб піклуватися про них.

Наше життя ще більше ускладнилось, коли 1968 року у мене повністю розладналася нервова діяльність. Бувало, ми обоє думали, що я вже ніколи не видужаю. Здавалося, що я знову тону, але в іншому розумінні! Опріч того, що депресія породжувала в мені негативні почуття, вона також позбавляла мене сили. Мене мучили приступи крайнього виснаження, що змушувало майже постійно відпочивати. У той час не всі брати розуміли цю проблему. Звичайно, я знав, що Єгова розуміє. Я отримав розраду з чудових статей «Вартової башти» і «Пробудись!», в яких виявлялося велике співчуття до тих, хто страждає від депресії, і в них також давалися корисні поради для цих людей.

Ввесь цей скрутний час моя дружина була постійним джерелом підбадьорення. Спільне вирішування проблем по-справжньому зміцняє подружні узи. Повмирали батьки Рафаели, і після 12 років моє здоров’я поліпшилось настільки, що ми почали думати про повернення до повночасного служіння. У 1981 році несподіванкою і радістю для нас стало те, що ми знову отримали запрошення в районне служіння.

Від часу нашого колишнього роз’їзного служіння на теократичному полі в Іспанії відбулися колосальні зміни. Проповідування тепер уже відбувалося вільно, і тому мені потрібно було підтягнутися. А втім, знову служити районним наглядачем було надзвичайним привілеєм. Завдяки своєму піонеруванню, незважаючи на всі важкі обставини, ми могли підбадьорювати піонерів, які зустрічалися з проблемами. Ми також не рідко могли допомагати іншим ставати в піонерські лави.

Після 11 років роз’їзної праці в Мадриді та Барселоні наше слабнуче здоров’я знову примусило нас змінити своє призначення. Ми отримали завдання служити спеціальними піонерами в місті Саламанка, де я міг бути корисним як старійшина. Серед братів у Саламанці ми відразу почули себе як вдома. Але через рік ще одна криза випробувала нашу витривалість.

Незрозуміло чому, у Рафаели з’явилась анемія, і обстеження виявили в неї рак товстої кишки. Тепер мені потрібно було набратися сили і докладати усіх зусиль, щоб підтримувати свою дружину. Спочатку ми не повірили, а потім почали побоюватися. Чи виживе Рафаела? У таких ситуаціях ми не піддаємося завдяки повному довір’ю до Єгови. Я з радістю можу сказати, що операція Рафаели пройшла успішно, і ми сподіваємось, що рак не відновиться.

Хоча у нас були свої радощі і прикрощі за 36 років, які ми провели в Іспанії, нам було дуже радісно бачити духовний ріст. Ми бачили те, як групка із 800 вісників у 1958 році розрослася сьогодні в армію із понад 100 000 вісників. Наші труднощі були нічим у порівнянні з радістю, яку ми відчували, допомагаючи іншим приймати правду і ставати духовно зрілими, співпрацюючи як чоловік і дружина, а також усвідомлюючи, що старалися якнайліпше використовувати своє життя.

У своєму Другому посланні до коринтян Павло говорить: «Тому, мавши за милосердям Божим таке служіння, ми не тратимо відваги» (2 Коринтян 4:1). Дивлячись у минуле, я вважаю, що в моєму житті було декілька факторів, які не дозволили мені піддатися. Завдяки прикладу вірних помазаних братів, які піклувалися мною під час ранніх років мого життя, заклалися добрі підвалини. Чудовою допомогою стала моя дружина, яка має ті самі духовні цілі; коли я був пригнічений, Рафаела підносила мій дух, а я підносив її на дусі. Почуття гумору також є великою допомогою. Завдяки вмінню сміятися разом з братами, а також сміятися із самого себе проблеми здаються менш обтяжливими.

Але понад усе потрібно сили від Єгови, щоб бути витривалим під час випробувань. Я завжди пам’ятаю Павлові слова: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє». Коли ми є з Єговою, у нас немає жодної причини втрачати відвагу (Филип’ян 4:13).

[Ілюстрації на сторінці 23]

Рональд і Рафаела Тейлор у 1958 році.

[Ілюстрації на сторінках 24, 25]

Зібрання під час заборони в Іспанії. 1969 рік.