‘Ми зробили те, що повинні зробити були’

РОЗПОВІВ ДЖОРДЖ КАУЧ

Після кількох годин ранкового служіння від дому до дому мій партнер вийняв два бутерброди. Поївши, я дістав цигарку. «Скільки ти вже в правді?» — запитав він. «Учора ввечері я вперше прийшов на зібрання»,— відповів я.

Я НАРОДИВСЯ 3 березня 1917 року в будинку на фермі близько 50 кілометрів від Піттсбурга (Пенсільванія, США) поблизу містечка Авонмор. Тут батьки виховали чотирьох моїх братів, сестру й мене.

Про релігію нас багато не вчили. Один час батьки ходили до церкви, але перестали, коли діти ще були малі. Однак ми вірили у Творця і в сімейному житті дотримувалися основних біблійних принципів.

Найліпше, чого мене навчили батьки,— це вміння брати на себе відповідальність і виконувати її. Це дуже необхідне у фермерському житті. Але наше життя не було суцільною роботою. Нам подобалися здорові розваги, як-от гра в баскетбол та бейсбол, верхова їзда й плавання. У ті дні грошей було мало, однак наше життя на фермі було приємним. Початковою школою служило невелике приміщення лише з одною класною кімнатою, а в старших класах ми вже проходили навчання у міській школі.

Одного вечора ми йшли по місту з моїм другом. Якась симпатична дівчина вийшла з дому привітатися з ним. Він познайомив нас — її звали Ферн Пру. Вона жила на тій же вулиці, де була школа. Я часто проходив повз її дім і бачив, як Ферн працювала. Очевидно, вона була старанною працівницею, що справило на мене враження. Між нами зав’язалася міцна дружба, яка переросла в кохання, і ми одружилися у квітні 1936 року.

Зустріч з правдою

Ще до мого народження у місті жила стара жінка, з якою люди погано обходилися через її релігію. Щосуботи моя мама відвідувала її, коли ходила в місто за покупками. Вона прибирала у неї в домі й виконувала деякі її доручення, поки та жінка не померла. Я думаю, що Єгова поблагословив маму за її добре ставлення до тої жінки, що була Дослідником Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови.

Через якийсь час раптово померла молода дочка моєї тітки. Церква не дала тітці підтримки, але це зробила її сусідка, яка була Дослідником Біблії. Вона пояснила тітці, що стається, коли людина помирає (Йова 14:13—15; Екклезіяста 9:5, 10). Це стало джерелом великої втіхи. У свою чергу тітка розповіла про надію на воскресіння моїй матері. Мама зацікавилась, оскільки її батьки померли, коли вона була ще малою, і їй хотілося знати, що стається з людиною після смерті. Цей випадок показав мені, наскільки важливо завжди використовувати можливість свідчити неформально.

У 30-ті роки мати почала слухати щонеділі вранці по радіо промови Джозефа Ф. Рутерфорда, тодішнього президента Товариства Вартової башти. У той час Свідки також почали працювати від дому до дому у нашій місцевості. Вони встановлювали у нас на подвір’ї під тінистим деревом портативний грамофон і відтворювали записані проповіді брата Рутерфорда. Ті записи, а також журнали «Вартова башта» і «Золотий вік» (тепер «Пробудись!») підтримували зацікавлення матері.

Через кілька років, у 1938 році, абонентам «Вартової башти» було надіслано поштову листівку із запрошенням на спеціальну зустріч у приватному будинку, що був на віддалі близько 25 кілометрів від нас. Мати хотіла піти, отже ми з Ферн та двоє моїх братів пішли з нею. Перед слухачами, яких було трохи більше десяти, виступили з промовами Джон Бут і Чарлз Геслер, роз’їзні наглядачі Свідків Єгови. Після цього вони почали організовувати групу для служіння наступного ранку. Ніхто не зголошувався піти з ними, і брат Геслер запитав мене: «Чому б тобі не піти з нами?» Я не знав, що́ саме вони збираються робити, але ніщо не перешкоджало мені допомогти їм.

Цілий ранок ми ходили від дому до дому, і тоді брат Геслер дістав два бутерброди. Ми сіли на сходах церкви й почали їсти. Тільки після того, як я вийняв ту цигарку, брат Геслер довідався, що я був тільки на одному зібранні. Він захотів прийти до нас на вечерю й запропонував запросити сусідів для біблійного обговорення. Після вечері цей брат провів з нами біблійне вивчення й виголосив промову перед групою з близько десяти чоловік. Він сказав нам, що потрібно кожного тижня проводити біблійне вивчення. Хоча наші сусіди не погодилися на це, ми з Ферн домовилися щотижня проводити домашнє біблійне вивчення.

Прогрес у правді

Невдовзі ми з Ферн пішли у польове служіння. Ми сиділи на задньому сидінні машини й тільки-но прикурили цигарки, як мій брат повернувся і сказав: «Я недавно дізнався, що Свідки не палять». Ферн відразу викинула свою цигарку за вікно, я ж свою допалив. Хоча нам подобалося палити, ми ніколи більше не брали до рук сигарет.

У 1940 році, після того, як ми з Ферн охрестилися, на зібранні вивчали статтю, що заохочувала до піонерування, як називається повночасна проповідницька праця. По дорозі додому один брат запитав: «Чому б вам з Ферн не стати піонерами? Вам ніщо не перешкоджає». З ним було важко не погодитися, отже ми зголосилися до піонерування. Я подав на роботі заяву про звільнення через місяць, і ми вжили заходів, щоб розпочати піонерування.

Ми запитали у Товариства Вартової башти, де нам служити, і переїхали в Балтимор (штат Меріленд). Там був піонерський дім, і житло та харчування коштували 10 доларів на місяць. Ми мали деякі заощадження і сподівалися, що цього цілком вистачить до Армагеддону (Об’явлення 16:14, 16). Зрештою, ми завжди думали, що Армагеддон дуже близько. Тому, коли ми почали піонерувати, то залишили свій дім і припинили інші заняття.

Ми піонерували в Балтиморі з 1942 до 1947 року. У той час опір праці Свідків Єгови був в апогеї. Замість їхати своєю машиною до домів зацікавлених, ми деколи просили інших підвести нас. Таким чином шини нашого автомобіля залишалися непорізаними. Ніхто не любить такого ставлення, але нам завжди подобалося польове служіння. Нам, фактично, не терпілося йти в Господню працю.

Невдовзі закінчились усі наші збереження. Шини автомобіля з’їздилися, зносилися взуття й одяг. Ми обоє кілька разів довго хворіли. Продовжувати піонерувати було нелегко, але ми навіть думки не допускали про припинення служіння. Про це не було й розмови. Ми відмовилися від інших справ, тільки щоб залишатися в піонерській праці.

Зміни призначення

У 1947 році ми поїхали на конгрес в Лос-Анджелес (штат Каліфорнія). Там мій брат Вільям і я отримали листи із призначенням у роз’їзну працю — відвідувати збори і допомагати їм. У той час ми не проходили жодної спеціальної підготовки. Ми просто почали служіння. Наступні сім років ми з Ферн служили в штатах Огайо, Мічиган, Іллінойс та Нью-Йорк. У 1954 році нас запросили у 24-й клас Ґілеаду — школи для підготовки місіонерів. Там Ферн захворіла на поліомієліт. На щастя, вона видужала і нас призначили у роз’їзну працю в штати Нью-Йорк і Коннектікут.

Коли ми служили в Стамфорді (штат Коннектікут), Натан Г. Норр, тодішній президент Товариства Вартової башти, запросив нас провести вихідні з ним та його дружиною Одрі. Вони нагодували нас чудовою вечерею з біфштексом та всілякими приправами. Познайомившись з братом Норром ще раніше, я досить добре знав його і розумів, що він мав на думці не лише спілкування й вечерю. Пізно ввечері він запитав мене: «Чи хотів би ти прийти в Бетель?»

«Я не впевнений, бо майже нічого не знаю про життя в Бетелі»,— відповів я.

Обдумавши пропозицію кілька тижнів, ми відповіли брату Норру, що приїдемо, якщо він хоче. Наступного тижня прийшов лист, в якому говорилося прибути в Бетель 27 квітня 1957 року — саме на нашу 21 річницю шлюбу.

У той перший день в Бетелі брат Норр чітко пояснив, чого від нас очікується. Він сказав мені: «Ти більше не районний наглядач; ти приїхав працювати у Бетелі. Це найважливіша праця, і ми хочемо, щоб ти присвятив свій час та сили застосуванню навчання, яке отримаєш тут у Бетелі. Ми хочемо, щоб ти тут залишився».

Змістовне життя в Бетелі

Моїм першим призначенням була робота в відділах журналів і відправки поштою. Десь через три роки брат Норр викликав мене до себе в кабінет. Він повідомив мені, що справжня причина, через яку мене запросили в Бетель,— це вести господарство. Його вказівка була прямою: «Ти тут для того, щоб вести господарство дому Бетелю».

Управління господарством дому Бетелю нагадало мені уроки, які я отримав від батьків під час життя на фермі. Дім Бетелю дуже подібний на звичайний родинний дім. Потрібно прати одяг, готувати їжу, мити посуд, перестеляти ліжка і т. д. Дім Бетелю організовано так, щоб бути якомога зручнішим місцем, яке людина вважала б своїм домом.

Я думаю, що сім’ї можуть багато чому навчитися від того, як працює Бетель. Ми встаємо рано і починаємо день з духовного, розглядаючи щоденний біблійний вірш. Ми наполегливо працюємо й ведемо врівноважене, однак зайняте життя. Бетель не подібний на монастир, як дехто вважає. Нам вдається чимало зробити завдяки планованому способу життя. Багато висловлюються, що навчання, яке вони отримали тут, допомогло їм виконувати обов’язки в сім’ї та християнському зборі.

Молоді чоловіки та жінки, які приходять у Бетель, можуть отримати призначення у відділ прибирання, пральню або працювати в друкарні. Світ може переконувати нас, що фізична праця принизлива, нижча нашої гідності. Однак молоді люди в Бетелі усвідомлюють, що такі призначення необхідні для того, щоб наша сім’я правильно функціонувала й була щасливою.

У світі також переважає погляд, що для справжнього щастя треба мати становище й престиж. Це неправильно. Коли ми виконуємо те, що нам призначено, то ‘робимо лиш те, що повинні зробити були’, й отримуємо благословення Єгови (Луки 17:10). Ми можемо відчувати справжнє задоволення й радість тільки якщо пам’ятаємо мету нашої праці — виконувати волю Єгови й підтримувати справи Царства. Якщо ми пам’ятаємо про це, то будь-яке призначення буде приносити радість і задоволення.

Привілей брати участь у розширенні

У 1942 році у Клівленді (штат Огайо), більше як за десять років до нашого приходу в Бетель, брат Норр виголосив промову «Чи може тривати мир?». Він чітко пояснив, що Друга світова війна, яка тоді була в розпалі, закінчиться, і настане мирний період, який дасть нагоду для розширеної проповідницької кампанії. У 1943 році почала діяти школа Ґілеад для підготовки місіонерів і Школа теократичного служіння для вдосконалення ораторського мистецтва братів. Проводилися також великі конгреси. Особливо визначними у 50-х роках були конгреси на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. У зв’язку з конгресами, які там проводилися у 1950 і 1953-му роках, я мав нагоду допомогти влаштувати велике містечко-кемпінг, в якому протягом восьми днів кожного конгресу жили десятки тисяч делегатів.

Після тих конгресів, включаючи найбільший з усіх у 1958 році, відбувся великий ріст кількості вісників Царства. Це безпосередньо вплинуло на нашу працю в Бетелі. В кінці 60-х — на початку 70-х років нам стало сильно бракувати місця і кімнат для працівників. Щоб забезпечувати дедалі більшу родину, треба було більше спалень, кухонь і їдалень.

Брат Норр попросив брата Макса Ларсона, наглядача друкарні, і мене підшукати придатне місце для розбудови. У 1957 році, коли я прийшов у Бетель, всі 500 членів нашої родини жили в одному великому будинку. Але з роками Товариство купило й реконструювало поблизу три великі готелі,— «Тауерс», «Стендиш» і «Боссерт»,— а також багато менших житлових будинків. У 1986 році Товариство придбало ділянку, де стояв готель «Марґарет», і перетворило новий чудовий будинок, побудований там, у дім для близько 250 осіб. На початку 90-х років було зведено 30-поверховий житловий будинок для ще 1000 працівників. Бруклінський Бетель тепер може розмістити і прогодувати понад 3300 членів нашої сім’ї.

Також було куплено ділянку в Уоллкіллі (штат Нью-Йорк), близько 160 кілометрів від бруклінського Бетелю. З кінця 60-х років там було побудовано житлові будинки та велику друкарню. Тепер там живе й працює приблизно 1200 членів нашого Бетелю. У 1980 році почалися пошуки ділянки землі на 600 акрів недалеко від Нью-Йорка, від якої було б близько до автостради. Агент з нерухомого майна засміявся й сказав: «Де ви знайдете таку ділянку? Це просто неможливо». Але наступного ранку він зателефонував і сказав: «Я знайшов для вас ділянку». Сьогодні це Освітній центр Товариства Вартової башти в Патерсоні (Нью-Йорк). Там діють школи і живе родина з близько 1300 служителів.

Уроки, які я отримав

Я навчився, що добрий наглядач — це той, хто вміє приймати цінну інформацію від інших. Більшість ідей, які я мав привілей ввести в дію як наглядач Бетелю, походили від інших.

Коли я прийшов у Бетель, багато були старші віком, такі, як я сьогодні. Більшості з них вже немає. Хто заміняє тих, які старіють і помирають? Не завжди ті, що мають найбільші здібності. Швидше ті, які вірно виконують роботу і дають себе в розпорядження.

Ще одна важлива справа, яку слід згадати,— це наскільки цінною є добра дружина. Підтримка моєї дорогої дружини Ферн дуже допомагає мені виконувати теократичні призначення. Чоловіки мають відповідальність піклуватися про те, щоб дружини отримували задоволення від своїх призначень. Я намагаюся планувати справи, якими нам з Ферн подобається займатися. Це не мусить бути щось дороге, просто зміна обстановки. Чоловік має обов’язок піклуватися, щоб його дружина була щасливою. Час, проведений разом, цінний і швидко минає, тому його слід використовувати якнайкраще.

Я радий, що живу в останні дні, про які говорив Ісус. Це найдивовижніший час в цілій людській історії. Ми можемо на власні очі віри бачити, як Господь розвиває свою організацію, готуючи її до настання обіцяного нового світу. Оглядаючись на своє життя у служінні Єгові, я бачу, що не люди керують організацією Єгови, а він сам. Ми лише його слуги. Тому ми завжди повинні просити в нього керівництва. Коли він дає нам зрозуміти наше завдання, нам слід відразу ж до нього братися і виконувати його разом.

Віддайся в розпорядження організації — і матимеш насичене, щасливе життя. Хоч би чим ти займався — піонерською працею, районним служінням, працював у зборі як вісник, служив у Бетелі чи був місіонером — дотримуйся вказівок і цінуй своє призначення. З усіх сил намагайся з радістю виконувати будь-яке призначення й працювати кожен день у служінні Єгові. Ти будеш втомлюватись і деколи перепрацьовуватись чи почуватися пригніченим. У той час треба пам’ятати мету свого присвячення Єгові: чинити його волю, а не свою власну.

Не було й дня, щоб я прийшов на роботу і мені не подобалося те, що я роблю. Чому? Тому що коли ми цілою душею віддаємося Єгові, то отримуємо задоволення від усвідомлення, що ‘ми зробили те, що повинні зробити були’.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Відділ журналів.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Містечко-кемпінг, 1950 рік.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Піонерування в Балтиморі, 1946 рік.

[Ілюстрація на сторінці 19]

У містечку-кемпінгу з Ферн у 1950 році.

[Ілюстрація на сторінці 22]

З Одрі та Натаном Норр.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Освітній центр Товариства Вартової башти поблизу Патерсона, штат Нью-Йорк.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Ми з Ферн сьогодні.