Я знайшов щось ліпше за золото

РОЗПОВІВ ЧАРЛЗ МІЛТОН

Одного дня батько сказав: «Чому б нам не послати сина в Америку, де гроші ростуть на деревах? Він міг би дістати трохи тих грошей та прислати їх нам!»

ЛЮДИ й справді гадали, ніби в Америці вулиці вимощені золотом. За тих часів життя у Східній Європі було надзвичайно важким. Мої батьки тримали маленьку ферму, на якій вигодовували декількох корів та курей. Ми не мали ані електрики, ані водопроводу. Але без цих виго́д жили й усі наші сусіди.

Я народився у Хошовчику 1 січня 1893 року, майже 106 років тому. Наше село лежало в Галичині, яка тоді була одною з провінцій Австро-Угорської імперії. Тепер Хошовчик належить до Польщі, його можна знайти на сході країни, недалеко від Словаччини та України. Зими там були суворі, з глибокими снігами. Семирічним хлоп’ям я за півкілометра ходив до річки, вирубував у кризі ополонку та набирав води. Відтак ніс воду додому, і мати брала її, щоб готувати та мити. Одяг мати прала на тій же річці, а за пральну дошку їй служили великі шматки криги.

У Хошовчику не було школи, проте я навчився розмовляти польською, російською, словацькою та українською мовами. Змалку ми ходили до православної церкви, де я був служкою біля вівтаря. Але вже тоді мене дратували священики, котрі казали нам не їсти м’яса у п’ятницю, а самі їли.

Декілька наших друзів поїхали на заробітки до Сполучених Штатів Америки і повернулися звідти з грошима на ремонт хати та на купівлю сільськогосподарського знаряддя. Саме це спонукало батька завести розмову про те, щоб послати мене до Америки разом із сусідами, які знову планували поїздку туди. Це сталося у 1907 році, коли мені було 14.

Загублений в Америці

Невдовзі я вже плив на кораблі, і за два тижні ми перетнули Атлантичний океан. У той час, щоб вас не відіслали додому, треба було мати з собою 20 доларів. Я мав 20-доларову срібну монету, тож опинився серед мільйонів прибульців, які щасливо пройшли через ворота до Америки — нью-йоркський Елліс-Айленд. Звичайно, що гроші в Америці не росли на деревах, а вулиці не були вимощені золотом. Коли по правді, то багато вулиць не були вимощені взагалі!

Ми сіли на потяг до Джонстауна (штат Пенсільванія). Мій супутник вже бував там і знав пансіон, в якому я міг зупинитися. Мені треба було знайти свою старшу сестру, що жила у Джеромі (штат Пенсільванія), до котрого, як я пізніше дізнався, було лише 25 кілометрів. Але в моїй рідній мові буква «J» вимовляється як «Й», тому я казав не Джером, а Йаром. Міста Йаром ніхто не знав, ось так я й загубився у чужій країні, майже не розуміючи англійської, та з невеличкою сумою грошей.

Кожний ранок я проводив у пошуках роботи. Через бюро працевлаштування роботу знаходили тільки двоє-троє чоловік із довжелезного списку безробітних, вивішеного надворі. Тож я щодня повертався до пансіону та сідав учити англійську за допомогою декількох самовчителів. Інколи мені траплялася тимчасова робота, але час збігав, і грошей майже не лишилось.

Разом з рідними

Одного разу я проходив повз готель з баром біля залізничної станції. Їжа пахла так звабливо! У тому барі сандвічі, гарячі бутерброди та інші страви давалися безкоштовно, якщо ви брали пиво, а воно коштувало п’ять центів за великий кухоль. Хоч я був неповнолітнім, бармен зглянувся і продав мені пиво.

Поки я їв, до бару зайшов якийсь чоловік зі словами: «Допивайте скоріше! Там прибуває потяг на Джером».

«Ви маєте на увазі Йаром?» — перепитав я.

«Ні, Джером»,— заперечив він. Ось тоді я й дізнався, де живе моя сестра. У барі мені зустрівся чоловік, який жив лише через троє дверей від неї! Тож я купив квиток на потяг і врешті відшукав сестру.

Сестра та її чоловік тримали пансіон для шахтарів, і там я оселився. Вони знайшли мені роботу — дивитися за помпою, яка відкачувала воду з шахти. Коли б вона перестала працювати, я мав кликати механіка. За цю роботу платили 15 центів на день. Потім я працював на залізниці, на цегельному заводі і навіть був страховим агентом. Пізніше переїхав до Піттсбурга, де жив мій брат Стів. Там ми працювали на сталеливарні. Мені ніколи не вдавалось заробити достатньо грошей, аби надіслати щось додому.

Сім’я та похорон

Одного дня по дорозі на роботу я помітив молоденьку служницю, що стояла перед домом, де працювала. У мене майнула думка: «Яка ж гарна дівчина». Через три тижні, а то був 1917 рік, ми з Хелін одружилися. За наступних десять років у нас народилося шестеро дітей, але одна дитинка померла ще немовлям.

У 1918 році Піттсбурзька залізнична компанія найняла мене працювати водієм трамвая. Поруч з трамвайним парком стояла кав’ярня, де можна було випити кави. Два греки, що тримали цю кав’ярню, здавалось, аніскілечки не турбувались тим, чи ви щось замовили, чи ні, поки вони могли проповідувати вам з Біблії. Я заперечував: «Ви що, хочете сказати, ніби цілий світ обманюється, а тільки ви удвох маєте рацію?»

«Лише подивіться, що про це написано в Біблії!» — відповідали господарі кав’ярні. Але тоді вони не змогли мене переконати.

Як на лихо, 1928 року моя люба Хелін захворіла. Щоб діти були ліпше доглянуті, я відвіз їх у Джером до своєї сестри та її чоловіка. На той час вони вже купили ферму. Я часто відвідував дітей та щомісяця давав гроші їм на їжу. Присилав і одяг. На жаль, Хелін зовсім занедужала і 27 серпня 1930 року померла.

Я почувався самотнім і спустошеним. Коли пішов до священика домовитися про похорон, то почув від нього: «Ви більше не належите до цієї церкви. Ви понад рік не сплачували внесків».

Я пояснив, що моя дружина довго хворіла й усі гроші, які в мене лишались, я віддавав дітям, щоб вони могли пожертвувати їх на церкву в Джеромі. Попри це, мені довелося позичити 50 доларів, щоб сплатити внески, які я заборгував церкві, і аж тоді священик погодився провести похорон. Крім того, він додатково вимагав 15 доларів за те, щоб відслужити заупокійну службу в домі моєї швагрової, де ми хотіли зібратися разом з друзями та родиною і віддати останню шану Хелін. У мене не було 15 доларів, проте священик погодився відслужити заупокійну службу, якщо я віддам гроші в день зарплати.

Коли прийшов час отримувати зарплату, мені довелося потратити гроші на взуття та на одяг дітям до школи. А десь через два тижні той священик сів до мого трамвая. «Ви все ще не віддали мені 15 доларів»,— нагадав він. І перед тим, як зійти на своїй зупинці, пригрозив: «Я піду до вашого шефа, щоб ті гроші вирахували з вашої платні».

У кінці робочого дня я підійшов до свого начальника та розповів йому, що сталося. Хоча він і був католиком, але відреагував так: «Нехай-но той священик тут з’явиться, я скажу йому все, що про нього думаю!» Після тих слів я замислився: «Священикам потрібні лише наші гроші, а про Біблію вони нас нічого не вчать».

Я вчуся правди

Наступного разу, зайшовши до кав’ярні, що належала двом грекам, я обговорив з ними свій випадок зі священиком. Ця розмова спонукала мене розпочати заняття з Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Я не спав ночами, читаючи Біблію та біблійну літературу. Дізнався, що Хелін не страждала в чистилищі, як стверджував священик, а спала сном смерті (Йова 14:13, 14; Івана 11:11—14). Я справді знайшов щось набагато ліпше за золото, — я знайшов правду!

Через декілька тижнів, вперше прийшовши на зібрання Свідків Єгови в Гарден-Тіетр у Піттсбурзі, я підняв руку і сказав: «Цього вечора я дізнався про Біблію більше, ніж за всі ті роки, що був у церкві». Пізніше, коли всіх запитали, хто хоче завтра взяти участь у праці проповідування, я знову підняв руку.

Четвертого жовтня 1931 року я прийняв водне хрещення як символ свого присвячення Єгові. На ту пору мені вдалося винайняти будинок і привезти дітей, щоб знову жити всім разом. Доглядати за ними мені допомагала хатня робітниця. Незважаючи на свої сімейні обов’язки, з січня 1932 року по червень 1933 року я брав участь в одному з видів спеціального служіння, яке тоді називали допоміжним служінням. Тоді я щомісяця проводив 50—60 годин, розмовляючи з іншими про Біблію.

Десь у той самий час я почав помічати одну гарненьку молоду жінку, яка, здавалося, завжди їздила моїм трамваєм на роботу та додому. Час від часу я ловив у своєму дзеркалі заднього виду її погляд. Так ми зустрілися з Мері. Ми познайомились ближче і в серпні 1936 року одружилися.

У 1949 році я мав уже великий стаж роботи і зміг вибрати такий робочий графік, котрий дозволяв мені піонерувати, тобто служити повночасно. Моя наймолодша дочка Джін розпочала піонерське служіння в 1945 році, тож ми піонерували разом. Пізніше Джін зустріла Сема Френда, який служив у Бетелі, всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк)a. Вони одружилися 1952 року. Я продовжував піонерувати в Піттсбурзі та проводив багато біблійних вивчень. Був час, коли я щотижня проводив біблійні вивчення з 14 різними родинами. У 1958 році я пішов на пенсію. Після цього служити піонером було неважко, бо мені вже не доводилося працювати на світській роботі вісім годин на день.

У 1983 році Мері захворіла. Я намагався піклуватися про неї так добре, як вона піклувалась про мене протягом майже 50 років. Кінець кінцем 14 вересня 1986 року вона померла.

Знайшлося місце, де я народився

У 1989 році Джін і Сем узяли мене з собою на конгреси в Польщу. Там ми відвідали ті місця, де я виріс. Коли ту частину світу захопили росіяни, вони змінили назви містечок, а мешканців вислали до інших країн. Один з моїх братів був висланий до Стамбула, а сестра — до Росії, і, хоч кого ми питали про моє село, ніхто не пам’ятав такої назви.

Але ось мені здалося, що я пізнаю якісь гори вдалечині. Тоді, як ми наближалися, з’явилися й інші знайомі прикмети — пагорок, розвилка доріг, церква, місток через річку. Раптово перед нашими здивованими очима постав знак «Хошовчик»! Невдовзі перед тим комуністи втратили свій вплив, і первісні назви сіл були відновлені.

Нашої хати більше не існувало, проте піч, на якій готували їжу надворі, ще стояла, присипана землею. Тоді я показав на велике дерево і сказав: «Подивіться на це дерево. Я посадив його перед тим, як поїхав до Америки. Яке ж велике воно виросло!» Після того ми відвідали кладовище, шукаючи імена рідних, але не знайшли жодного.

Правда має стояти на першому місці

Коли у 1993 році чоловік Джін помер, вона запитала, чи я б хотів, аби вона залишила Бетель і піклувалася про мене. Я тоді відповів, що це було б найгірше, що моя донька могла б зробити, і досі не змінив цієї думки. Я жив сам, поки мені не виповнилось 102 роки, а відтак довелося перебратися до будинку для пристарілих. Я все ще виконую обов’язки старійшини у зборі Беллев’ю в Піттсбурзі, і кожної неділі брати приїжджають та забирають мене на зібрання до Залу Царства. Хоч моя проповідницька діяльність тепер досить обмежена, я залишаюсь у списку немічних сталих піонерів.

За минулі роки я скористався із спеціальних шкіл, організованих Товариством Вартової башти, в яких навчають наглядачів. У грудні минулого року я відвідував деякі частини програми Школи служіння Царству для старійшин збору. А 11 квітня цього року Джін узяла мене на Спомин Христової смерті — свято, котре я дуже ціную і в якому з 1931 року щорічно беру участь.

Деякі з тих, з ким я проводив біблійні вивчення, тепер служать як старійшини, інші стали місіонерами у Південній Америці, а ще інші — дідусями й бабусями, котрі служать Богу разом зі своїми дітьми. Троє моїх дітей — Марі-Джейн, Джон та Джін, а також багато їхніх дітей та внуків вірно служать Богу Єгові. Я молюся, щоб одного дня інша моя дочка та решта внуків і правнуків приєднались до цього служіння.

Сьогодні, у свої 105 років, я й надалі заохочую всіх вивчати Біблію та розповідати іншим про те, чого навчилися. Я переконаний, що, залишаючись поруч з Єговою, ви ніколи не зазнаєте розчарування. Тоді ви також отримаєте щось ліпше за недовговічне золото — отримаєте правду, яка дозволяє нам мати дорогоцінні взаємини з нашим Життєдавцем, Богом Єговою.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 25]

Я — водій трамвая.

[Ілюстрація на сторінці 26]

У будинку для пристарілих, де я тепер живу.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Дорожній знак, який ми знайшли у 1989 році.