Понад 40 років під комуністичною забороною

РОЗПОВІВ МИХАЙЛО САВИЦЬКИЙ

У «Вартовій башті» за 1 грудня 1957 року (1 квітня 1956, англ.) повідомлялося про те, що 1, 7 і 8 квітня 1951 року було виконано «велике очищення» Свідків Єгови. «Оці є незабутні дні свідками Єгови в Росії,— пояснювалося у «Вартовій башті».— За тих три дні всі свідки Єгови, яких могли вишукати в Західній Україні, Білій Росії, Басарабії й в Естонії — більше як сім тисяч чоловіків й жінок... були заладовані у вози, вивезені до залізничної станиці й там заладовано їх у тваринні вагони й вислані геть далеко».

ВОСЬМОГО квітня 1951 року мою дружину, восьмимісячного сина, батьків, молодшого брата й багатьох інших Свідків з Тернополя та околиць забрали з домів. Їх загнали у товарні вагони й везли кудись приблизно два тижні. Зрештою їх вивантажили в сибірській тайзі (передполярній лісистій місцевості) на захід від озера Байкал.

Чому мене не було з ними під час цього очищення? Перш ніж розповісти, де я був у той час і що сталось опісля з усіма нами, дозвольте розказати, як я став Свідком Єгови.

До нас досягає біблійна правда

У вересні 1947 року, коли мені було всього 15 літ, до нашого дому в селі Славятині, що приблизно за 50 кілометрів від Тернополя, прийшли двоє Свідків Єгови. Коли ми з мамою сиділи й слухали цих молодих дівчат (одну з них звали Марія), я зрозумів, що це не просто ще одна релігія. Вони розповіли про свою віру й чітко відповідали на наші біблійні запитання.

Я вважав, що Біблія є Божим Словом, але зневірився у церкві. Мій дідусь колись говорив: «Священики залякують людей муками в пеклі, але самі нічого не бояться. Вони обдирають і обманюють бідних». Я пам’ятаю, як брутально обходилися з поляками і як підпалювали їхні доми в нашому селі на початку Другої світової війни. Найжахливішим було те, що ці побоїща організовував греко-католицький священик. Потім я бачив десятки вбитих і дуже хотів знати, що призводить до такого звірства.

Вивчаючи Біблію зі Свідками, я почав це розуміти. Я навчився основних біблійних істин, у тому числі й того, що немає вогненного пекла і що Сатана Диявол використовує фальшиву релігію, аби під’юджувати до війн та кровопролиття. Часто під час особистого вивчення я гаряче дякував у молитві Єгові за те, чого навчаюсь. Потім я почав ділитися цими біблійними істинами з моїм молодшим братом Стахом і дуже втішився, коли він прийняв їх.

Застосовую на практиці те, чого навчився

Я усвідомив, що потрібно здійснити особисті зміни, і тому відразу кинув курити. Мені також стало зрозуміло, що треба регулярно збиратися з іншими для організованого вивчення Біблії. Для цього я ходив через ліс приблизно 10 кілометрів до таємного місця проведення зібрань. Інколи тільки декілька жінок могли прийти на зібрання, і, хоча я ще не був охрещений, мене призначали проводити такі зібрання.

Мати біблійну літературу було дуже ризиковано, бо якщо когось затримали з нею, то могли засудити аж на 25 років. Усе ж таки я бажав мати свою біблійну літературу. Один наш сусід колись навчався зі Свідками Єгови, але через страх припинив вивчати й закопав літературу у себе на городі. Як же я дякував Єгові, коли цей чоловік викопав усі свої книжки та журнали й погодився віддати їх мені! Я сховав ці публікації у батькових вуликах, де нікому б і не спало на думку їх шукати.

У липні 1949 року я присвятив життя Єгові й охрестився на символ цього присвячення. Це був найщасливіший день мого життя. Свідок, котрий проводив таємне хрещення, підкреслив, що нелегко бути правдивим християнином і що попереду багато випробувань. Незабаром я пересвідчився в правдивості цих слів. Але моє життя охрещеного Свідка почалось радісно. Через два місяці після хрещення я одружився з Марією, дівчиною, яка познайомила нас із мамою з правдою.

Раптове випробовування

Шістнадцятого квітня 1950 року, коли я повертався додому з Підгайців, мене несподівано зупинили солдати й знайшли біблійну літературу, яку я ніс для нашої групи вивчення. Мене заарештували. У перші декілька днів затримання мене били палицею, а також не давали їсти й спати. Крім того, мені наказували присідати та вставати по сто разів з піднятими догори руками, на що мені не вистачало сили. Після цього мене вкинули на цілу добу до холодного, вологого підвалу.

Мене хотіли зморити й витягнути з мене необхідну інформацію. «Звідки ти взяв літературу і кому ти її мав передати?» — питали вони. Я відмовився відповідати. Відтак прочитали уривок із статті, за якою мене мали судити. Там говорилося, що розповсюдження й збереження антирадянської літератури карається смертю або 25-річним строком ув’язнення.

— Яка кара тобі до вподоби? — запитали вони.

— Жодна,— відповів я,— але я покладаюсь на Єгову та його допомогу, і готовий на все, що він допускає.

На моє здивування, через сім днів мене випустили. Цей випадок допоміг мені зрозуміти правдивість обіцянки Єгови: «Я тебе не покину, ані не відступлюся від тебе!» (Євреїв 13:5).

Я повернувся додому дуже хворий, але батько завів мене до лікаря, і я швидко одужав. Хоча батько не поділяв релігійних переконань цілої сім’ї, проте підтримував нас у поклонінні.

Ув’язнення й заслання

Через декілька місяців мене призвали до служби в радянській армії. Я пояснив, що відмовляюся виконувати військову службу на підставі релігійних міркувань (Ісаї 2:4). А зрештою, у лютому 1951 року, мене засудили на чотири роки й посадили в тернопільську в’язницю. Пізніше мене перевели в одну із в’язниць Львова, за 120 кілометрів від Тернополя. Перебуваючи там в ув’язненні, я дізнався, що багатьох Свідків вивезли в Сибір.

Влітку 1951 року мене разом з групою інших братів вислали аж за Сибір, на Далекий Схід. Ми їхали цілий місяць — приблизно 11 000 кілометрів,— перетинаючи 11 годинних поясів! Тільки один раз, більше ніж після двох тижнів їзди в поїзді, ми зупинилися в місці, де могли помитись. Це була велика громадська лазня в Новосибірську (Сибір).

Там, серед великого натовпу в’язнів, я почув, як один чоловік голосно запитував: «Хто тут із сім’ї Єгонадава?» Термін «Єгонадав» використовувався в той час, щоб визначати тих, хто має надію жити вічно на землі (2 Царів 10:15—17; Псалом 37:11, 29). Декілька в’язнів негайно сказали, що є Свідками. З якою ж радістю ми привітались!

Духовна діяльність у в’язниці

У Новосибірську ми домовилися про пароль, завдяки якому могли розпізнати один одного на місці призначення. Всі ми опинилися в одному таборі біля Японського моря, неподалік від Владивостока. Там ми влаштували регулярні зустрічі для біблійного вивчення. Я дуже зміцнився духовно серед цих зрілих, старших братів, засуджених до великих строків. Вони по черзі проводили наші зустрічі, використовуючи біблійні вірші й пов’язані з ними думки, які пригадували з журналів «Вартова башта».

Ставили запитання, і брати давали відповіді. Багато з нас вирізали шматки паперу з мішків з-під цементу й записували на них коментарі. Ми зберігали нотатки й навіть підшили їх, щоб користуватися ними як нашою особистою довідковою бібліотечкою. Через декілька місяців братів, засуджених на великі строки, переправили в табори на далеку північ Сибіру. А нас, трьох молодих братів, перевели в сусіднє місто Находку, що розташоване за не цілих 650 кілометрів від Японії. Там я провів у в’язниці два роки.

Інколи нам вдавалося роздобути примірник «Вартової башти». Багато місяців він слугував для нас духовною поживою. З часом ми також почали отримувати листи. Читаючи перший лист від моєї сім’ї (тоді в засланні), я не міг стримати сліз. У ньому повідомлялося, що, як описано в уривку з «Вартової башти», котрий згадано у вступі, працівники держбезпеки вдерлися в доми Свідків і сім’ям давали тільки дві години, аби вибратися геть.

Знову разом із сім’єю

Я звільнився в грудні 1952 року, відсидівши два роки з чотирирічного вироку, і приїхав до своєї сім’ї в засланні до села Ґадалей, поблизу Тулуна (Сибір). Звичайно, я радів, що міг знову бути з ними; моєму синові Івану було майже три рочки, а доньці Ані — майже два. Одначе моя свобода була відносною. Органи місцевої влади забрали паспорт і за мною встановили стеження. Мені забороняли виїжджати далі, ніж за три кілометри від дому. Пізніше дозволили їздити верхи на ринок до Тулуна. Виявляючи велику обережність, там я зустрічався з духовними братами.

На той час у нас було двоє дівчат, Аня й Надя, а також двоє хлопців, Іван та Микола. У 1958 році нам народився ще один син, Володя. А потім, 1961 року, з’явилася на світ ще одна дочка, Галя.

Працівники КДБ (колишнього відділу державної безпеки) часто затримували і допитували мене. Вони хотіли не тільки вивідати інформацію про збір, але й навіяти підозру, що я, мовляв, співпрацюю з органами. Тому вони привели мене в гарний ресторан і намагалися сфотографувати, коли я усміхаюся й нібито добре проводжу з ними час. Але я розпізнав їхні мотиви, і з мого обличчя не сходила похмурість. Кожного разу, коли мене затримували, я розповідав про все братам. Тому вони ніколи не сумнівалися в моїй вірності.

Зв’язок з таборами

Протягом років сотні Свідків було вислано в табори. Але ми постійно підтримували зв’язок з нашими ув’язненими братами, постачаючи їм літературу. Як ми це робили? Коли когось із братів або сестер випускали з табору, ми дізнавалися від них, як, незважаючи на суворий контроль, можна таємно переправляти літературу. Приблизно десять років ми могли забезпечувати наших братів у цих таборах журналами й книжками, отриманими через Польщу та інші країни.

Багато наших християнських сестер проводили довгі години, монотонно переписуючи літературу такими маленькими буквами, що цілий журнал можна було сховати навіть у сірниковій коробці! У 1991 році, коли ми вже не були під забороною і отримували гарні кольорові журнали, одна сестра сказала: «Тепер про нас забудуть». Вона не мала рації. Хоча люди можуть забути, але Єгова ніколи не забуде праці таких вірних і відданих людей! (Євреїв 6:10).

Переїзд і трагедії

Під кінець 1967 року зробили обшук у домі мого брата в Іркутську. Працівники держбезпеки знайшли фотоплівку й біблійну літературу. Його засудили на три роки. Але обшук у нашому домі не приніс жодних результатів. Однак органи влади були переконані, що ми причетні, тому наша сім’я мала виїхати з цієї місцевості. Ми переїхали приблизно за 5000 кілометрів на захід у місто Невинномиськ на Кавказі. Там ми свідчили неформально.

У перший день шкільних канікул у червні 1969 року сталася трагедія. Дістаючи м’яча з високовольтного трансформатора, наш 12-річний син Микола був смертельно уражений електричним струмом. У нього обгоріло понад 70 відсотків тіла. У шпиталі він звернувся до мене й запитав: — Татку, ми ще підемо з тобою на острів? (Він говорив про острів, на якому ми бували разом). — Так, Миколко,— сказав я,— ми знову підемо туди. Коли Ісус Христос воскресить тебе, ми неодмінно підемо. Напівпритомний, він співав одну із своїх улюблених пісень Царства, яку грав на трубі в оркестрі збору. Через три дні він помер, певний надії на воскресіння.

Наступного року призвали на військову службу нашого 20-річного сина Івана. Коли він відмовився, його заарештували й посадили на три роки. У 1971 році мене призвали на військову перепідготовку, знову мені загрожувало ув’язнення за відмову. Моя справа протягнулася декілька місяців. Тим часом захворіла на рак моя дружина й за нею потрібно було доглядати. Тому мою справу було припинено. Марія померла 1972 року. Вона була для мене вірною супутницею і відданою Єгові до самої смерті.

Наша сім’я розростається

У 1973 році я одружився з Ніною. Батько вигнав її з дому в 1960 році за те, що вона стала Свідком. Вона була ревною служителькою, однією з тих сестер, котрі не покладаючи рук колись переписували журнали для братів у таборах. Мої діти також полюбили її.

Органи влади занепокоїлися нашою діяльністю в Невинномиську й примусили нас виїхати. Тому 1975 року ми з дружиною та дочками переїхали на південний Кавказ, у Грузію. Водночас мої сини, Іван і Володя, переїхали в Джамбул, що біля південного кордону Казахстану.

У Грузії діяльність Свідків Єгови тільки починалася. Ми свідчили неформально в Гагрі й Сухумі, а також в їхніх околицях, на узбережжі Чорного моря, і вже через рік у гірській річці охрестилося десять нових Свідків. Незабаром органи влади насто́яли на тому, щоб ми переїхали, і ми подалися у східну Грузію. Там ми посилили пошуки вівцеподібних людей, і Єгова поблагословив нас.

Ми зустрічалися групками. Проте у нас була проблема з мовою, оскільки ми не знали грузинської, а декотрі грузини добре не розуміли російської. Спочатку ми вивчали тільки з росіянами. Але згодом почали робити успіхи в проповідуванні й навчанні грузинською мовою; тепер у Грузії вже є тисячі вісників Царства.

У 1979 році через тиск КДБ мій начальник заявив, що наше перебування в його країні є небажаним. Саме тоді в автокатастрофі загинула моя дочка Надя із своєю молодшою донькою. Рік перед цим у Невинномиську померла мати, яка залишилась вірною Єгові, але там ще був мій батько й брат. Отже ми вирішили повернутися.

Благословення за витривалість

У Невинномиську ми продовжували підпільно друкувати біблійну літературу. Якось у 80-х роках, коли мене викликали в органи, я розповів працівникам держбезпеки, що мені снилося, як я ховаю журнали. Вони сміялися. Коли я виходив, один з них сказав: «Нехай вам більше не сниться, що ви ховаєте літературу,— а потім закінчив,— невдовзі вона буде вільно лежати у вас на полицях, і ви будете ходити на зібрання під ручку з дружиною та з Біблією під пахвою».

У 1989 році смуток прийшов у нашу сім’ю — померла від аневризми мозку моя дочка Аня. Їй було лише 38 років. У серпні того ж року невинномиські Свідки орендували поїзд, щоб поїхати на міжнародний конгрес у Варшаву (Польща). Там було 60 366 присутніх, у тому числі й тисячі з Радянського Союзу. Нам здавалося, що це сон! Не минуло й двох років, і ось 27 березня 1991 року я маю привілей бути серед п’ятьох випробуваних часом старійшин з Радянського Союзу, котрі підписують історичний документ у Москві, яким затверджується визнання законом релігійної організації Свідків Єгови.

Я тішуся, що мої діти вірно служать Єгові, і також з нетерпінням чекаю Божого нового світу, коли знову зможу побачити Аню, Надю з донькою, а також Миколку. Коли він воскресне, я виконаю свою обіцянку: я візьму його на той острів, на якому ми бували разом багато років тому.

Як же радісно бачити сьогодні швидке розростання біблійної правди в цій величезній країні! Я невимовно радію своїй долі й дякую Єгові за те, що він дозволив мені стати його Свідком. Так, я переконався наскільки правдивими є слова з Псалма 34:9: «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь, блаженна людина, що надію на Нього кладе!»

[Ілюстрація на сторінці 25]

Коли я приїхав до своєї сім’ї в Тулун.

[Ілюстрації на сторінці 26]

Вгорі: батько й мої діти біля нашого дому в Тулуні (Сибір).

Вгорі праворуч: дочка Надя з донькою (обидві загинули в автокатастрофі).

Праворуч: сімейний портрет, 1968 рік.