Виконую обіцянку служити Богові

РОЗПОВІВ ФРАНЦ ҐУДЛІКІС

З понад сотні солдатів мого підрозділу вціліло тільки чотири. Зустрівшись лицем в лице зі смертю, я впав на коліна і промовив до Бога: «Якщо я переживу цю війну, то все життя служитиму тобі».

ТАКУ обіцянку я дав 54 роки тому, у квітні 1945-го, коли служив солдатом у німецькій армії. То було незадовго до кінця Другої світової війни. Радянські війська робили масований наступ на Берлін. Наші розташувались біля містечка Зелов на річці Одер, менше ніж за 65 кілометрів від Берліна. День і ніч артилерія обстрілювала нас інтенсивним вогнем, і мій підрозділ був розгромлений.

Саме тоді, перший раз у житті, я впав на коліна і слізно молився до Бога. Мені пригадався вірш із Біблії, який часто цитувала моя богобоязлива мати: «До Мене поклич в день недолі,— Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене» (Псалом 50:15). І там, у траншеях, боячись за своє життя, я дав Богові вищенаведену обітницю. Як я дотримав її? І як сталося, що я опинився в німецькій армії?

Виростаю в Литві

У 1918 році, під час Першої світової війни, Литва оголосила незалежність і була встановлена демократична система правління. Я народився 1925 року в Мемельській області (Клайпеда), що коло Балтійського моря. Якраз за рік до мого народження ця область була приєднана до Литви.

Мої п’ять сестер і я мали щасливе дитинство. Тато був для нас близьким другом, він завжди робив усе разом з нами. Наші батьки були членами євангельської церкви, але не відвідували богослужінь, бо маму відштовхувало лицемірство пастора. Однак вона любила Бога та його Слово, Біблію, і наполегливо читала її.

У 1939 році Німеччина захопила ту частину Литви, де ми жили. Пізніше, на початку 1943 року, мене призвали до військової служби в німецькій армії. В одному з боїв я був поранений, але після одужання повернувся на Східний фронт. Тим часом хід війни змінився, і німці відступали перед радянськими військами. Якраз у цей період і сталося те, що описано у вступі; тоді я мало не загинув.

Виконую обіцянку

Під час війни мої батьки переїхали до міста Ошац (Німеччина), що на південному сході від Лейпцига. Важко було відшукати їх після війни. Але які ж щасливі ми були, коли нарешті знову з’єдналися! Незабаром після того, у квітні 1947 року, я разом з мамою пішов на публічну промову, яку виголошував Макс Шуберт, один зі Свідків Єгови. Мама була переконана, що знайшла правдиву релігію, і я, декілька разів відвідавши зібрання, почав поділяти її вірування.

Невдовзі мама впала з драбини і сильно травмувалась. Через кілька місяців вона померла. Перед смертю, коли ще лежала в лікарні, мама сердечно підбадьорила мене: «Я часто молилась, щоб бодай хтось із моїх дітей знайшов шлях до Бога. Тепер я бачу, що мої молитви не залишились без відповіді, і тому можу спокійно померти». Як же чекаю я того часу, коли мама пробудиться від смерті і взнає, що її молитви сповнились! (Івана 5:28).

Восьмого серпня 1947 року, через чотири місяці після того, як почув промову брата Шуберта, я охрестився на конгресі в Лейпцигу на символ мого присвячення Богу Єгові. Нарешті я зробив кроки, щоб виконати мою обітницю Богові. Незабаром я став піонером, як називають повночасних служителів Свідків Єгови. У той час на території, яка пізніше стала Німецькою Демократичною Республікою, або Східною Німеччиною, було майже 400 піонерів.

Перші випробування віри

Мій сусід у місті Ошац намагався зацікавити мене марксизмом. Він пропонував мені фінансовану державою вищу освіту, якщо я приєднаюсь до Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН). Я відкинув цю пропозицію, подібно як Ісус відкинув пропозицію Сатани (Матвія 4:8—10).

Одного разу у квітні 1949 року двоє поліцаїв прийшли до мене на роботу та наказали піти з ними. Мене доставили в місцевий відділ радянської розвідувальної служби, де звинуватили в тому, що я працюю на капіталістів Заходу. Я можу виправдатися, сказали вони, якщо продовжуватиму працю від дому до дому, але з ціллю повідомляти їм про кожного, хто негативно відзивається про Радянський Союз чи СЄПН або хто відвідує зібрання Свідків Єгови. Коли я відмовився співпрацювати, мене кинули за ґрати. Пізніше я став перед військовим судом. Мій вирок: 15 років каторжних робіт у Сибіру!

Я залишився спокійним, і це вразило офіцерів. Потім вони сказали, що мій вирок залишається в силі, але тепер достатньо приходити раз на тиждень відмічатись, поки я не погоджуся співпрацювати з ними. Бажаючи порадитись із зрілішими братами, я поїхав до Магдебурга, де розташовувався філіал Товариства Вартової башти. Подорож була нелегкою, бо за мною стежили. Ернст Вауер, який служив тоді в юридичному відділі у Магдебурзі, сказав мені: «Борись, і ти переможеш. А підеш на компроміс — зазнаєш поразки. Цього ми навчились у концтаборі»a. Та порада допомогла мені дотриматись обітниці служити Богові.

Заборона й повторний арешт

У липні 1950 року мене рекомендували на служіння роз’їзним наглядачем. Однак 30 серпня поліція зробила облаву на наш філіал у Магдебурзі, і проповідницька праця була заборонена. Тому моє призначення змінилось. Разом з Паулем Гіршберґером ми працювали в приблизно 50 зборах, проводячи в кожному два-три дні й допомагаючи братам організовано продовжувати служіння під забороною. Протягом кількох місяців я уникав арешту шість разів!

В один збір проникла людина, яка видала нас «Штазі» (Державній службі безпеки). Тож у липні 1951 року п’ятеро озброєних чоловіків арештували нас із Паулем на вулиці. Нині ми бачимо, що тоді не покладались на організацію Єгови настільки, наскільки повинні були. Старші брати радили нам ніколи не подорожувати разом. Самовпевненість призвела до втрати свободи! Більше того, ми не домовились заздалегідь, що́ будемо говорити на випадок арешту.

Залишившись наодинці у своїй камері, я слізно благав Єгову допомогти не зрадити братів і не піти на компроміс зі своєю вірою. Потім я заснув, але несподівано мене розбудив голос брата Пауля. Якраз над моєю камерою розташовувалась кімната, в якій його допитували агенти «Штазі». Оскільки стояла тепла волога ніч, балконні двері були відчинені, і я міг, хоча й притишено, все чути. Пізніше, коли допитували мене, я давав такі самі відповіді, що здивувало службовців. Через це мені пригадався мамин улюблений біблійний вірш: «До Мене поклич в день недолі,— Я тебе порятую». Тоді мій дух сильно піднявся (Псалом 50:15).

Допити продовжувались, і ми з Паулем провели п’ять місяців попереднього ув’язнення в місті Галле у тюрмі «Штазі», а пізніше в Магдебурзі. Там я випадково на мить побачив закриті приміщення нашого філіалу. Я хотів би працювати в них, а не сидіти у тюрмі! У лютому 1952 року нам оголосили вирок: «Десять років ув’язнення і 20 років позбавлення громадянських прав».

Дотримування віри в тюрмі

Свідки Єгови, котрі були засуджені принаймні на десять років, певний час носили особливий розпізнавальний знак — червону стрічку, яка нашивалася на рукав сорочки й на штанину. Також на дверях наших камер прикріплювали маленький червоний кружок із картону, який попереджав охоронців, що ми небезпечні злочинці.

Органи влади дійсно вважали нас найгіршими злочинцями. Нам не дозволялось мати Біблію, бо, як пояснювали охоронці: «Свідок Єгови з Біблією в руках — це як злочинець зі зброєю». Тому, аби зібрати уривки з Біблії, ми читали книжки російського письменника Льва Толстого: він часто цитував біблійні вірші у своїх творах. Ми вчили ті вірші напам’ять.

Ще до того, як мене арештували 1951 року, я заручився з Ельзою Рімер. Вона відвідувала мене в тюрмі кожен раз, коли це тільки було можливо, і раз на місяць відправляла мені посилку з їдою. Туди Ельза ховала й духовну поживу. Одного разу вона помістила статті з «Вартової башти» в кілька ковбасок. Охоронці часто надрізали ковбасу, аби перевірити, чи не сховано щось усередині, але цього разу посилка прийшла під кінець робочого дня і її не перевірили.

У той час зі мною і Карлом Хайнцом Клєбером сиділо ще троє в’язнів, не-Свідків. Як же читати «Вартову башту», щоб ніхто не помітив? Ми удавали, ніби читаємо книжку, а насправді всередині були приховані статті з «Вартової башти». Цю дорогоцінну духовну поживу ми передавали також другим Свідкам у тюрмі.

Протягом ув’язнення ми використовували нагоди, щоб розповідати іншим про Боже Царство. Я був глибоко схвильований, коли завдяки цьому один з моїх співв’язнів став віруючим (Матвія 24:14).

Повернення до повночасного служіння

Першого квітня 1957 року, після майже шести років за ґратами, мене звільнили. А менше ніж через два тижні я одружився з Ельзою. Коли в «Штазі» почули, що я на свободі, то стали шукати привід, аби знову кинути мене до в’язниці. Щоб уникнути цього, ми з Ельзою переправилися через кордон у Західний Берлін.

Коли ми прибули туди, Товариство запитало про наші плани. Ми пояснили, що один з нас буде піонером, а другий працюватиме на світській роботі.

«А як ви дивитесь на те, щоб вам обом стати піонерами?» — запитали нас.

«Якщо це можливо, ми почнемо не зволікаючи»,— була наша відповідь.

Отже, ми почали спеціальне піонерське служіння в 1958 році, а щоб утримувати себе, одержували маленьку грошову підтримку. Яку ж радість нам приносило те, що люди, з якими ми вивчали Біблію, змінювали своє життя і ставали служителями Єгови! Наступні десять років спеціального піонерського служіння навчили нас тісно співпрацювати як чоловік і жінка. Ельза завжди була зі мною, навіть коли я ремонтував машину. Ми також читали, вивчали й молилися разом.

У 1969 році нас призначили на роз’їзну працю: відвідувати щотижня різні збори та служити членам тих зборів, задовольняючи їхні потреби. Йозеф Барт, який мав досвід у роз’їзній праці, порадив мені: «Якщо ти хочеш мати успіх у своєму призначенні, будь для братів просто братом». І я намагався так себе вести. В результаті у нас склалися дуже теплі й дружні стосунки з братами та сестрами, і мені було легше давати їм поради, коли виникала необхідність.

У 1972 році в Ельзи виявили рак; їй зробили операцію. Пізніше в неї також розвинувся ревматизм. Хоча її мучив біль, вона й далі щотижня супроводжувала мене, служачи в зборах, проповідуючи з сестрами стільки, скільки могла.

Пристосування до потреб

У 1984 році батьки Ельзи стали потребувати постійного догляду. Тож ми залишили роз’їзну працю, аби піклуватися ними, доки вони не померли через чотири роки (1 Тимофія 5:8). Потім у 1989-му Ельза серйозно захворіла. На щастя, вона трохи оправилась, але всі домашні обов’язки потрібно було виконувати мені. Я продовжую навчатись, як обходитися з тими, хто страждає від постійного болю. Усе ж, незважаючи на стрес і моральне виснаження, нас підтримує любов до духовних речей.

Нам радісно, що сьогодні ми все ще залишаємось у списку піонерів. Хоча треба усвідомлювати, що важливим є не наше становище чи наскільки багато ми можемо робити, а те, що залишаємось вірними. Ми хочемо служити нашому Богу Єгові не якихось декілька років, а цілу вічність. Пережите нами є прекрасною підготовкою для майбутнього. І Єгова підкріпить нас, аби ми могли вихваляти його навіть у найтяжчих обставинах (Филип’ян 4:13, Хом.).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 23]

Тут, у Магдебурзі, я був ув’язнений.

[Відомості про джерело]

Gedenkstätte Moritzplatz Magdeburg für die Opfer politischer Gewalt; Foto: Fredi Fröschki, Magdeburg

[Ілюстрація на сторінці 23]

Коли ми одружились 1957 року.

[Ілюстрація на сторінці 23]

З Ельзою сьогодні.