Життєпис

Стійкість приносить радість

РОЗПОВІВ МАРІУ РОШЕ ДЕ СОЗЕ

«Навряд чи пан Роше переживе операцію». Таким невтішним був прогноз лікаря. Однак я витримав операцію. І сьогодні, приблизно 20 років після того, я все ще служу повночасним проповідником у зборі Свідків Єгови. Що допомогло мені зберігати стійкість усі ці роки?

ДИТИНСТВО я провів на фермі неподалік села Санту-Еставаун, що в штаті Баїя на північному сході Бразилії. У семилітньому віці я почав допомагати батькові на фермі. Щодня після занять у школі я отримував від батька якесь завдання. Згодом, коли він їздив у справах до столиці штату, Салвадора, то доручав мені наглядати за фермою.

У нас не було ні електрики, ні проточної води, ані інших зручностей, які мають люди в наш час. Однак ми були щасливі. Я запускав у небо паперового змія або ж грався разом з друзями дерев’яними іграшковими машинками, котрі ми самі майстрували. Також я грав на кларнеті під час релігійних процесій, співав у хорі місцевої церкви. Саме там я побачив книжку «Історія Саґрада» («Священна оповідь»), яка збудила в мені інтерес до Біблії.

У 1932 році, коли мені було 20, північний схід Бразилії вразила сильна і затяжна посуха. Наша худоба поздихала, а посіви не зійшли. Я перебрався жити в Салвадор, де влаштувався на роботу водієм трамвая. Пізніше винайняв будинок, і мої рідні переїхали жити до мене. У 1944 році помер батько, і мені довелося дбати про маму, а також про вісьмох моїх сестер і трьох братів.

Водій трамвая стає проповідником

Прибувши до Салвадора, я насамперед купив Біблію. Кілька років я ходив до баптистської церкви. Потім на роботі подружився з Дурвалом, який також був водієм трамвая. Часто ми годинами розмовляли про Біблію. Якось він дав мені брошурку «Де Знаходяться Померші?»a. Я вірив, що душа безсмертна, але мені було цікаво переглянути біблійні вірші, процитовані в брошурці. На моє здивування, у Біблії було сказано, що душа, яка грішить, помре (Єзекіїля 18:4).

Дурвал помітив мій інтерес і попросив Антоніу Андраде, повночасного служителя у зборі Свідків Єгови, зайти до мене додому. Антоніу завітав до мене і після третього візиту запропонував піти разом з ним, щоб ділитися з іншими людьми біблійними вченнями. Порозмовлявши з господарями перших двох домівок, він сказав мені: «Тепер твоя черга». Я дуже хвилювався, але зрадів, коли одна сім’я уважно вислухала мене і взяла дві книжки. Я й досі дуже радію, зустрічаючи людей, які цікавляться біблійною правдою.

Дев’ятнадцятого квітня 1943 року, в день Спомину Христової смерті, я охрестився в Атлантичному океані поблизу Салвадора. Через те що не вистачало досвідчених християнських чоловіків, мене призначили допомагати групі Свідків, яка збиралася в оселі брата Андраде. Його будинок був розташований на одній з вузьких вуличок, які з’єднують верхню і нижню частини міста Салвадора.

Протидія

Під час Другої світової війни до нашої християнської діяльності ставились неприязно. Оскільки більшість нашої літератури надходила зі Сполучених Штатів, деякі посадові особи вважали нас американськими шпигунами. Тому арешти й допити були чимось звичайним. Коли Свідок не повертався з проповідування, ми розуміли, що його, мабуть, затримали, і йшли в поліцейську дільницю просити про його звільнення.

У серпні 1943 року до Салвадора прибув Адольф Мессмер, Свідок з Німеччини, щоб допомогти нам організувати перший конгрес. Після того як влада дала дозвіл на проведення конгресу, в місцевих газетах надрукували, що буде виголошено публічну промову за назвою «Свобода в новому світі». Рекламні плакати з назвою цієї промови помістили у вітринах магазинів і розклеїли на трамваях. Але на другий день конгресу полісмен повідомив нам, що дозвіл на проведення конгресу скасовано. Архієпископ Салвадора змусив начальника поліції заборонити нам проводити конгрес. Однак у квітні наступного року ми зрештою отримали дозвіл на виголошення вищезгаданої публічної промови.

Моя мета

У 1946 році мене запросили на конгрес під гаслом «Радісні народи», який мав відбутися в місті Сан-Паулу. Капітан вантажного судна в Салвадорі дозволив нашій групі плисти на його кораблі, якщо ми спатимемо на палубі. Під час подорожі ми потрапили в шторм і всі страждали від морської хвороби. Але після чотириденного плавання ми щасливо прибули в Ріо-де-Жанейро. Місцеві Свідки гостинно прийняли нас у себе. Ми побули в них кілька днів, а потім сіли на поїзд і вирушили далі. На пероні в Сан-Паулу нас зустрічала невелика група одновірців з плакатом, на якому було написано «Ласкаво просимо, Свідки Єгови».

Невдовзі після повернення в Салвадор я порозмовляв з Гарі Блеком, місіонером зі США. Я розповів йому про своє бажання стати піонером, як Свідки Єгови називають повночасних служителів. Гарі нагадав мені про обов’язок дбати про своїх рідних і порадив терпеливо чекати. Через декілька років мої рідні брати і сестри вже могли самостійно себе утримувати, і в червні 1952 року мене врешті-решт призначили піонером у маленький збір у місті Ільєус, що лежить за 210 кілометрів на південь від Салвадора.

Своєчасна допомога

Наступного року мене призначили вглиб країни, у велике місто Жекіє, в якому на той час не було жодного Свідка. Першим, до кого я завітав, був місцевий священик. Він пояснив мені, що місто належить йому, і заборонив проповідувати. Священик застеріг парафіян проти «фальшивого пророка» і наказав своїм людям стежити за мною по цілому місті. Але того дня я розповсюдив понад 90 біблійних публікацій і розпочав чотири вивчення Біблії. Через два роки в Жекіє з’явився Зал Царства, куди на зібрання проходило 36 Свідків! Сьогодні в цьому місті вісім зборів, в яких налічується близько 700 Свідків.

Перші кілька місяців я винаймав тісну кімнатку в передмісті. Потім познайомився з Міґелем Ваз де Олівейра, який був власником «Сюдоесте» — одного з найліпших готелів у Жекіє. Міґель погодився вивчати зі мною Біблію і наполіг на тому, щоб я перебрався жити в номер у його готелі. Згодом Міґель з дружиною стали Свідками.

Приємні спогади про перебування в Жекіє також пов’язані з Луїзом Котрімом, учителем середньої школи, з яким я вивчав Біблію. Луїз запропонував мені допомогу, щоб я міг поліпшитися в португальській мові та поглибити знання з математики. Я закінчив лише початкові класи середньої школи і тому охоче погодився на таку пропозицію. Ми займалися з Луїзом кожного тижня після вивчення Біблії. Це підготувало мене до подальших призначень, які я невдовзі отримав від організації Єгови.

Нова трудність

У 1956 році я отримав листа, в якому мене запрошували до нашого філіалу, що в той час був розташований у Ріо-де-Жанейро. Там я мав пройти навчання, щоб стати районним наглядачем, як у зборах Свідків Єгови називають роз’їзних служителів. Навчання, яке, крім мене, проходили ще вісім братів, тривало трохи більше місяця. По закінченні навчання я отримав призначення в Сан-Паулу. Мене охопили сумніви, і в голові роїлися думки: «Я ж темношкірий. Що я робитиму серед усіх тих італійців? Чи вони сприйматимуть мене?»b

Коли я відвідав перший збір у провінції Санту-Амару, мені було приємно побачити, що Зал Царства вщерть заповнений Свідками і зацікавленими. Мої побоювання повністю розвіялися, коли у вихідний день того тижня всі 97 членів збору взяли разом зі мною участь у служінні. «Вони справді мої брати»,— подумав я. Сердечність цих любих братів і сестер додала мені мужності стійко продовжувати роз’їзне служіння.

Осли, коні і мурахоїди

Одна з найбільших трудностей у тогочасному житті роз’їзних наглядачів полягала в тому, що доводилося довго добиратись до зборів і невеликих груп Свідків у сільській місцевості. Там громадський транспорт ходив рідко, а то й узагалі не ходив, а дорогами служили вузькі й багнисті стежки.

Деякі теократичні райони вирішили цю проблему, купивши для свого районного наглядача осла чи коня. По понеділках я часто сідлав осла чи коня, прив’язував до сідла речі і майже 12 годин добирався до наступного збору. У місті Санта-Фе-ду-Сул збір мав осла, якого звали Дораду. Осел добре знав, як дістатися до груп Свідків у сільській місцевості. Дораду, бувало, зупинявся біля воріт ферми і терпеливо чекав, поки я їх відкрию. Після закінчення візиту ми з Дораду їхали до наступної групи.

Районне служіння ускладнювалося також через брак надійних засобів сполучення. Наприклад, щоб відвідати невелику групу Свідків, які збиралися на фермі у селі, що в штаті Мату-Гросу, мені треба було переплисти на човні річку Араґуая і потім близько 25 кілометрів їхати верхи крізь ліс. Одного разу я листом повідомив групу про візит, але лист, очевидно, так і не дійшов до адресата. Коли я перебрався через річку, на тому березі мене ніхто не чекав. То був передвечірній час, тому я попросив власника маленької кав’ярні попильнувати мої речі, а сам вирушив у дорогу пішки, захопивши з собою лише портфель.

Невдовзі стемніло. Коли я, спотикаючись, брів у темряві, десь неподалік пирхнув мурахоїд. Мені доводилося чути, що ця тварина може накинутися на людину і вбити її своїми могутніми передніми лапами. Тож, коли в підліску звідкись долинали звуки, я обережно ступав уперед, тримаючи, немов щит, перед собою портфель. Через декілька годин я дійшов до струмка. На нещастя, в темряві я не помітив, що на протилежному боці потічка була огорожа з колючого дроту. Я перестрибнув струмок, але приземлився прямо на огорожу і сильно поранився!

Врешті-решт я добрався до ферми. Зачувши моє наближення, почали гавкати пси. У ті часи вночі нерідко крали овець, тому, коли відчинилися двері, я відразу представився. Мабуть, я мав жалюгідний вигляд, бо стояв у подертому й заплямованому кров’ю одязі, але брати були раді мене бачити.

Попри негаразди це були щасливі дні. Мені подобалися тривалі подорожі пішки або верхи на коні чи ослі. Іноді я відпочивав у тіні дерев, слухав спів птахів і спостерігав, як лисиці перебігають мені дорогу у відлюдних місцинах. Також я отримував радість від того, що мої візити дійсно зміцнюють людей. Багато хто писав мені слова вдячності. Інші дякували при зустрічі на конгресах. Як же приємно було бачити, що люди долають проблеми і роблять духовний поступ!

З’являється помічник

Протягом років, проведених у роз’їзній праці, мені часто доводилось бути самому, і завдяки цьому я вчився покладатись на Єгову як на свою «скелю й твердиню» (Псалом 18:3). Крім того, я розумів, що неодружений стан дозволяє мені без відволікань зосереджуватися на справах Царства.

Аж ось 1978 року я познайомився з піонеркою на ім’я Жулія Такахаші. Вона залишила добре оплачувану роботу медсестри у великій лікарні в Сан-Паулу, щоб служити там, де є більша потреба у вісниках Царства. Християнські старійшини, котрі знали її, схвально відгукувалися про її духовність і вміння, які вона виявляла в піонерському служінні. Можете собі уявити, яке здивування викликало в декого моє рішення одружитись, адже я стільки років був сам. Один мій близький друг не міг у це повірити і пообіцяв подарувати бичка, вагою 270 кілограмів, якщо я справді одружусь. Ми засмажили того бичка на нашому весільному бенкеті, який відбувся 1 липня 1978 року.

Стійко служимо попри слабке здоров’я

Жулія приєдналася до мене в роз’їзній праці, і наступні вісім років ми відвідували збори на півдні та південному сході Бразилії. Саме тоді в мене з’явилися проблеми з серцем. Я двічі непритомнів під час проповідування від дому до дому. З огляду на мою недугу ми прийняли призначення служити спеціальними піонерами в Біріґві (штат Сан-Паулу).

У той час Свідки в Біріґві запропонували відвезти мене до лікаря в місто Гоянія, куди треба було їхати близько 500 кілометрів. Як тільки мій стан здоров’я стабілізувався, мені імплантували електронний стимулятор серця. Це сталося приблизно 20 років тому. Незважаючи на ще дві операції на серці, я досі беру активну участь у праці підготовки учнів. Жулія, як і багато інших відданих християнських дружин, є для мене джерелом постійної наснаги й підбадьорення.

Проблеми зі здоров’ям дещо зв’язують мені руки, і часом це знеохочує мене, але я все ще можу служити піонером. Я нагадую собі, що Єгова ніколи не обіцяв нам безтурботного життя в цій старій системі. Апостол Павло та інші вірні християни в давнину мусили виявляти стійкість. Те саме повинні робити й ми! (Дії 14:22).

Нещодавно я переглянув свою першу Біблію, яку придбав у 1930-х роках. На внутрішньому боці обкладинки я колись записав цифру «350». Саме стільки було вісників Царства в Бразилії у 1943 році, коли я почав ходити на християнські зібрання. Здається неймовірним, але сьогодні в Бразилії більше 600 000 Свідків! Яка ж для мене честь зробити свій скромний внесок у працю, що сприяє такому росту! Безумовно, Єгова з лишком нагородив мене за стійкість. Подібно до псалмоспівця, я можу сказати: «Велике вчинив Господь з нами,— були радісні ми» (Псалом 126:3).

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 9]

Свідки оповіщують про публічну промову, яка мала виголошуватися на першому конгресі в місті Салвадорі, 1943 рік.

[Ілюстрація на сторінці 10]

Прибуття Свідків у Сан-Паулу на конгрес «Радісні народи», 1946 рік.

[Ілюстрації на сторінках 10, 11]

У роз’їзній праці в другій половині 1950-х років.

[Ілюстрація на сторінці 12]

З Жулією.