Життєпис

Підготовка учнів стала змістом мого життя

Розповіла Лінетт Пітерс

Вони прибули, щоб евакуювати нас. На даху будинку перебував снайпер. Морські піхотинці причаїлись у траві в стані повної бойової готовності. Того недільного ранку ми чимдуж бігли до місця, де нас очікував вертоліт. Ми з нашими друзями, місіонерами, намагалися зберігати спокій. Вертоліт миттєво здійнявся вгору, і через десять хвилин ми вже були в безпеці на борту військового корабля, який стояв поблизу узбережжя.

НАСТУПНОГО ранку ми дізналися, що повстанці розбомбили готель, в якому ми хотіли знайти притулок минулої ночі. Багаторічний неспокій у Сьєрра-Леоне в кінцевому результаті переріс у громадянську війну. Всі іноземці, в тому числі й ми, були змушені негайно покинути країну. Щоб дізнатись, чому я опинилась у такій ситуації, дозвольте мені розповісти все з початку.

Я виросла в Британській Гвіані, яка з 1966 року відома як Гайана. Там у 1950-х роках пройшло моє безтурботне дитинство. Більшість батьків прагнули, щоб їхні діти отримали освіту, тому від дітей очікували, що вони добре навчатимуться в школі. Я пригадую, як одного разу банківський службовець запитав мого батька: «Чому ви платите так дорого за навчання ваших дітей?» На що батько йому відповів: «Тільки найкраща освіта буде запорукою успіху в їхньому житті». У той час він вважав, що найліпшу освіту можна здобути в престижних школах. Але невдовзі батько почав думати інакше.

Коли мені було 11 років, моя мама почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Вона прийшла в Зал Царства разом з сусідкою. Почуте того вечора, переконало їх, що вони знайшли правду. Згодом моя мати розповіла іншій сусідці про те, що дізналася. Незабаром всі троє вже вивчали Біблію з місіонерками Дафні Гаррі (пізніше Бард) та Роуз Каффі. Не минуло й року, як мами та її подруги охрестились. А через п’ять років мій батько залишив Церкву адвентистів сьомого дня і також охрестився як Свідок Єгови.

Дві мої молодші сестри і я були старшими з десяти дітей. Ми провели багато щасливих годин у місіонерському домі, де жили Дафні і Роуз. З великим захопленням ми слухали їхні розповіді про випадки з польового служіння. Місіонерки випромінювали радість та невтомно турбувалися про духовний добробут інших. Саме їхній приклад посприяв моєму бажанню стати місіонеркою.

Що ж допомогло мені зосереджуватись на повночасному служінні, незважаючи на те, що чимало моїх родичів та однокласників були поглинуті навчанням та гонитвою за успішною кар’єрою? У моєму житті було багато хороших нагод і спокусливих пропозицій: я могла б присвятити себе вивченню права, музики, медицини чи будь-чого іншого. Проте мої батьки дали мені чудовий приклад і необхідне керівництво. Правда була змістом їхнього життя. Вони ретельно вивчали Біблію і присвятили себе тому, щоб допомагати іншим дізнаватися про Єговуa. Окрім того, батьки регулярно запрошували в наш дім повночасних служителів. Радість і щастя, які мали ці брати й сестри, ще більше зміцнили моє бажання зробити працю підготовки учнів змістом свого життя.

У 15 років я охрестилась. Відразу ж після закінчення середньої школи я стала піонеркою. Філоміна, яка працювала санітаркою, була першою, кому я допомогла зробити духовний поступ. Згодом вона присвятилася Богу й охрестилась. Радість, яку я відчула, коли побачила, як вона полюбила Єгову, підсилила моє бажання продовжувати повночасне служіння. Незабаром мені запропонували кращу роботу в одній з державних служб, де я працювала секретарем. Але я відмовилась від цієї пропозиції, оскільки прагнула й далі служити піонером.

Я все ще жила вдома, і місіонери відвідували нас. Їхні розповіді приносили мені надзвичайне задоволення! Спілкування з ними підкріпляло моє прагнення бути місіонеркою, хоча інколи моя мрія здавалася чимось малоймовірним. Як тоді, так і тепер, деякі місіонери отримують призначення в Гайану. Уявіть собі мої почуття, коли одного дня 1969 року я отримала запрошення навчатись у «Ґілеаді» — біблійній школі товариства «Вартова башта» в Брукліні (Нью-Йорк).

Несподіване призначення

У 48-му класі «Ґілеаду» навчалося 54 студенти з 21 країни. Неодружених сестер разом зі мною було сімнадцять. Хоча пройшло вже 37 років, у мене й досі яскраві спогади про ті п’ять місяців. Ми дізнавалися дуже багато нового: поглиблено вивчали біблійні істини, а також отримували практичні поради і вказівки, як майбутні місіонери. Я довідалась, наскільки важливо дотримуватися вказівок, мати зрівноважене ставлення до моди і залишатися стійкою за несприятливих обставин.

Мої батьки завжди наголошували на важливості відвідувати всі зібрання. Той, хто «захворів» і не був присутнім на зібранні в неділю, не міг раптово «одужати» й отримати дозвіл піти на концерт наступного вечора. Проте я інколи пропускала зібрання під час навчання в «Ґілеаді». Одного вечора у п’ятницю я намагалася пояснити Дону і Долорес Адамсам, чому я не зможу поїхати на зібрання. Ця подружня пара, що служила в Бетелі, зазвичай підвозила мене. Ох! Стільки домашніх завдань, показів! Де ж узяти часу ще й на Школу теократичного служіння і службове зібрання? Порозмовлявши зі мною, брат Адамс сказав: «Слухайся свого сумління». Я взяла до уваги його пораду і не пропустила зібрання не тільки того вечора, але й жодного іншого разу. Пройшли роки, та я й досі не дозволяю, аби щось перешкоджало мені, окрім дуже поважних причин, відвідувати християнські зібрання.

Приблизно через два з половиною місяці навчання студенти почали вести розмови про майбутні призначення. Я завжди думала, що знову поїду до Гайани, де була дуже велика потреба в проповідниках доброї новини. Уявіть собі мої почуття, коли мені повідомили, що я не повернуся туди. Натомість я отримала призначення у Сьєрра-Леоне (Західна Африка). Якою ж вдячною я була Єгові за те, що він зрештою виконав моє бажання стати місіонером і служити далеко від дому!

Потрібно так багато дізнатися

«Яка краса!» Ці слова якнайкраще передають мої перші враження про Сьєрра-Леоне. Це край з багатьма пагорбами й горами, затоками та узбережжям. А втім, справжньою окрасою цієї західноафриканської країни є її мешканці. Їхня любов і доброта настільки зворушують, що навіть іноземці почуваються тут немов удома. Це дуже допомагає новим місіонерам долати почуття туги за рідною домівкою. Мешканці Сьєрра-Леоне дуже люблять розповідати про свої звичаї та культуру й особливо допомагати незнайомцям опановувати кріо — змішану мову, якою розмовляють у цій країні.

Місцеві люди, що говорять мовою кріо, знають багато цікавих приказок. Ось одна з них: «Мавпи працюють — бабуїни їдять». Ця приказка означає, що той, хто сіє, не завжди жне. Як же влучно вона змальовує несправедливість, поширену у світі! (Ісаї 65:22).

Проповідницьке служіння і підготовка учнів у цій країні приносили добрі плоди. Важко було знайти когось, хто б не цікавився Біблією. Протягом років місіонери та вісники, які давно в правді, допомагали людям — молодим і старшим — різного становища й походження ставати на шлях правди.

Моїм першим партнером у місіонерському служінні була невтомна Ерла Хілл. Дбайливу турботу про інших та виконання обов’язків у місіонерському домі вона вважала такими ж важливими, як і ревну участь у служінні. Ерла допомогла мені зрозуміти, наскільки важливо знайомитися з сусідами, відвідувати хворих братів і сестер та зацікавлених, а також, коли можливо, бути присутньою на похоронах. Я навчилася від неї, що після польового служіння в території було б доречно відвідувати братів і сестер, які там живуть. Варто завжди заходити до них хоча б на хвильку, щоб привітатися. Завдяки такій сердечній турботі в мене невдовзі з’явилося багато матерів, братів, сестер та друзів, і ця місцевість стала моєю домівкою (Марка 10:29, 30).

З усіма місіонерами, з якими мені довелося співпрацювати, я розвинула міцну дружбу. Серед них Адна Берд, яка служила в Сьєрра-Леоне з 1978 по 1981 роки і жила разом зі мною, та Шерил Ферґюсон, з якою я мешкаю ось уже 24 роки.

Громадянська війна приносить випробування

У 1997 році, приблизно через місяць після присвячення нових будівель філіалу, в Сьєрра-Леоне розпочалася громадянська війна. Ми були змушені покинути країну, як я згадала на початку моєї розповіді. Шість років перед тим на нас справила сильне враження віра наших братів, які втекли у Сьєрра-Леоне з охопленої війною Ліберії. Деякі брати втратили все, що мали. Проте, незважаючи на скрутні обставини, вони кожного дня брали участь у проповідницькому служінні. Нас глибоко зворушила їхня любов до Єгови і до людей.

Тепер ми самі були біженцями у Гвінеї. Подібно до братів з Ліберії, ми і далі покладалися на Єгову і ставили на перше місце справи Царства. Через рік нам вдалось повернутися до Сьєрра-Леоне, але пройшло лише сім місяців, і війна продовжилася, тому нас знову евакуювали до Гвінеї.

Нам сказали, що члени одного з воюючих угруповань захопили наш місіонерський дім у Кіссе (передмістя Фрітауна) і що все наше майно розграбоване та знищене. Але ми не занепали духом, а, навпаки, були вдячні за те, що залишилися живими. Маючи обмаль матеріальних статків, ми все ж були стійкими за таких несприятливих обставин.

Після того як нас вивезли вдруге, ми з Шерил залишились у Гвінеї. Потрібно було вивчати французьку мову. Деякі місіонери швидко опановували мову, особливо не переймаючись помилками, які вони допускали. Що ж до мене, то сама думка про те, щоб говорити граматично неправильно, була ненависною мені. Тому французькою я розмовляла тільки тоді, коли виникала потреба. Це було нелегко. Кожного дня я нагадувала собі, що в Гвінеї я для того, аби допомагати іншим пізнати Єгову.

Поволі я прогресувала у вивченні мови, прислухаючись до тих, хто добре володів французькою. Також мені допомагали діти в християнському зборі, які завжди щирі й відверті. Аж ось несподівано прийшла своєчасна допомога від організації Єгови. У «Нашому служінні Царству» за вересень 2001 року були дані поради, як пропонувати журнали, а також книжки і брошури людям різних релігійних вірувань. Тепер я почуваюся впевненіше в служінні, хоча мені буває важко підбирати необхідні слова французькою, як це я могла б робити рідною мовою.

Те, що я виростала у великій сім’ї, допомагало мені пристосовуватися до життя з багатьма людьми. Якось у місіонерському домі нас проживало аж сімнадцятеро. Протягом 37 років місіонерського служіння я мешкала в одному домі з більш ніж 100 місіонерами. Яким же привілеєм для мене була нагода познайомитися з цими братами і сестрами! Хоча кожен з них має свою неповторну особистість, всі вони працюють заради спільної мети. Яку ж радість відчуваєш, коли співпрацюєш з Богом і бачиш, як люди стають по стороні біблійної правди! (1 Коринфян 3:9).

За ці роки я пропустила багато важливих подій у житті моєї сім’ї, як-от весілля більшості моїх молодших братів і сестер. Також я не можу так часто, як бажаю, бачити своїх племінниць та племінників. Це вимагає великої жертовності від мене і моєї родини. Всі мої рідні завжди щиро заохочували мене залишатися в місіонерському служінні.

Незважаючи на те, що я покинула рідну домівку, місіонерське служіння приносить мені велику втіху. Хоча я вирішила залишатися неодруженою, в мене є багато духовних дітей. Це не тільки ті, з ким я вивчала Біблію, але й інші брати і сестри, які стали моїми друзями. Окрім того, я бачила, як їхні діти росли, одружувалися і виховували своїх дітей у правді. Дехто з них, подібно до мене, зробив працю підготовки учнів змістом свого життя.

[Примітка]

[Карти на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Мене призначили в Сьєрра-Леоне (Західна Африка).

ГВІНЕЯ

СЬЄРРА-ЛЕОНЕ

[Ілюстрація на сторінці 13]

Дві мої молодші сестри, які разом зі мною провели багато приємних годин з місіонерами у 1950-х роках.

[Ілюстрація на сторінці 14]

Разом з іншими студентами 48-го класу школи «Ґілеад».

[Ілюстрація на сторінці 16]

Присвячення будівель філіалу в Сьєрра-Леоне.