Не хлібом самим буде жити людина. Як я вижив у нацистських в’язничних таборах

Розповів Жозеф Хісіґер

«Що ти читаєш?» — спитав я одного в’язня. «Біблію,— відповів він, а тоді додав:—Можу віддати її тобі за тижневу порцію хліба».

Я НАРОДИВСЯ 1 березня 1914 року в департаменті Мозель (тоді на території Німеччини). Після Першої світової війни, яка закінчилась 1918 року, Мозель повернули Франції. А 1940 року він був насильно приєднаний до Німеччини. По закінченні Другої світової війни у 1945 році його знову віддали Франції. Моє громадянство кожного разу змінювалось, тож я навчився говорити і французькою, і німецькою мовами.

Мої батьки були відданими католиками. Щовечора, перш ніж лягати спати, вся сім’я ставала навколішки для молитви. По неділях та в державні свята ми ходили до церкви. Я серйозно ставився до своєї релігії і відвідував уроки катехізису.

Стаю проповідником

У 1935 році до нас додому прийшло двоє Свідків Єгови. Розмова зайшла про участь релігій у Першій світовій війні. З того часу я зацікавився Біблією і 1936 року попросив її у священика. Але він сказав, що я зможу зрозуміти Святе Письмо лише тоді, коли вивчатиму теологію. Це ще сильніше розпалило моє бажання мати Біблію і читати її.

У січні 1937 року мій співробітник Альбін Релевич, який був Свідком Єгови, завів зі мною розмову про біблійні вчення. «Думаю, в тебе є Біблія»,— сказав я. Невдовзі Альбін показав мені Боже ім’я, Єгова, у німецькому перекладі Біблії Ельберфельдера і подарував мені її. Я із запалом взявся за читання Біблії і почав відвідувати зібрання Свідків Єгови, що проходили в поблизькому місті Тьйонвіль.

У серпні 1937 року я поїхав з Альбіном до Парижа на міжнародний конгрес Свідків. Там я вперше проповідував від дому до дому. Невдовзі я охрестився і на початку 1939-го став піонером, повночасним християнським проповідником. Мене призначили в місто Мец. А в липні я отримав запрошення служити у філіалі Свідків Єгови в Парижі.

Випробування під час війни

У філіалі я прослужив недовго, оскільки в серпні 1939 року мене призвали у французьку армію. Проте сумління не дозволяло мені брати участь у війні, і я опинився за ґратами. У травні 1940 року, поки я відбував покарання, Німеччина несподівано напала на Францію. Вже в червні німецькі війська окупували країну, тож я знову став німцем. Мене звільнили у липні того ж року, і я повернувся до батьків.

Живучи під нацистським режимом, ми збиралися для вивчення Біблії підпільно. Журнал «Вартова башта» отримували через сміливу співхристиянку Маріз Анасяк. Ми зустрічалися в булочній, котра належала одному Свідкові. До 1941 року мені вдавалось уникати проблем, з якими стикалися Свідки в Німеччині.

Втім, одного дня до мене навідалось гестапо. Офіцер прямо сказав, що нашу діяльність заборонено, і спитав, чи я збираюсь далі залишатись Свідком Єгови. Почувши мою ствердну відповідь, він звелів іти за ним. Моя мама дуже розхвилювалась і знепритомніла. Тоді офіцер сказав, що я можу залишитись з нею.

Одного дня на заводі, де я працював, начальник помітив, що я не вітаюся словами «Хайль Гітлер!» Крім того, я відмовився вступити в нацистську партію. Тож наступного дня гестапо мене заарештувало. Під час допиту слідчий вимагав назвати імена інших Свідків. Однак я мовчав, і він так сильно вдарив мене рукояткою револьвера, що я втратив свідомість. Одинадцятого вересня 1942 року Зондерґеріхт (Спеціальний суд) у Меці присудив мені три роки ув’язнення «за поширення пропаганди Свідків Єгови і Товариства Дослідників Біблії».

Минуло два тижні, і мене перевезли через кілька етапів з Меца в табір примусової праці в Цвайбрюккені. Там я працював у бригаді, яка обслуговувала залізничну колію. Ми замінювали важкі рейки і розкидали щебінь на залізничному полотні. Наш денний раціон складався з чашки кави та коло 60 грамів хліба зранку і з тарілки супу в обід й увечері. Згодом мене перевели до в’язниці в сусідньому містечку. Там я працював у шевській майстерні. Через кілька місяців мене знову відправили до Цвайбрюккена, цього разу працювати на полі.

Не хлібом самим

Зі мною в камері сидів молодий чоловік з Нідерландів. Я трохи навчився його мови і навіть міг розповісти про свої переконання. Я навчав його Божих принципів, і хлопець почав дотримуватися їх у своєму житті. Незабаром він попросив мене охрестити його в річці. Вийшовши з води, юнак обійняв мене і сказав: «Жозефе, тепер я твій брат!» Коли я повернувся до залізничної бригади, нас розселили.

Цього разу моїм сусідом по камері був німець. Якось увечері він почав читати маленьку книжку. Це була Біблія! Саме тоді він запропонував мені обміняти її на тижневу порцію хліба. «Згода!» — сказав я. У в’язниці така кількість хліба була справжнім скарбом, проте я ніколи не шкодував про цю жертву. У той час я переконався в правдивості Ісусових слів: «Людина повинна жити не хлібом самим, а кожним словом, що виходить з уст Єгови» (Матвія 4:4).

Тепер я мав Біблію, однак важливо було її зберегти. На відміну від інших в’язнів, Свідкам заборонялося мати Біблію. Я потайки читав її вночі, ховаючись під ковдрою. Вдень я запихав її під сорочку і носив із собою, оскільки в камері робили обшуки.

Одного дня під час переклички я зрозумів, що забув Біблію. Увечері я поспішив до камери, але Біблії там не було. Помолившись до Бога, я пішов до охоронця і пояснив, що хтось забрав мою книгу і я хотів би її повернути. Він нічого не розпитував, і мені вдалось отримати назад свою Біблію. Я від усього серця подякував Єгові!

Іншого разу я ховав Біблію, коли мене відправили в душ. Знімаючи брудний одяг, я обережно впустив Біблію на підлогу. Коли охоронець дивився в іншу сторону, я підштовхнув її ногою до душової. Там я відклав Біблію вбік, поки мився. Вийшовши з душу, я все повторив і непомітно поклав її у стос чистого одягу.

Сумні і радісні моменти

Одного ранку 1943 року у в’язничному дворі на перекличці я побачив знайому людину. Це був Альбін! Його також заарештували. Він помітив мене і поклав руку на серце як знак братерської любові. Потім жестами показав, що збирається мені написати. Наступного дня, проходячи повз мене, Альбін кинув на землю клаптик паперу. Однак це помітив охоронець, і нас обох на два тижні перевели до одиночних камер. Нам давали тільки черствий хліб і воду, а спати доводилось без ковдри на дерев’яних дошках.

Після цього мене відправили у в’язницю в Зігбурзі, де я працював у слюсарні. Робота була виснажливою, і годували нас дуже погано. Уночі мені снилися торти і фрукти. Коли я прокидався, у роті було сухо, а в животі бурчало. Я важив лише 45 кілограмів. Проте щодня я читав свою маленьку Біблію, і це додавало мені життєвих сил.

Нарешті свобода!

Несподівано у квітні 1945 року охоронці покинули в’язницю, залишивши ворота широко відкритими. Я був вільним! Однак, вийшовши з в’язниці, я одразу потрапив до лікарні через виснаження. Зрештою наприкінці травня я повернувся додому. Батьки вже й не сподівалися побачити мене живим. Коли ми зустрілися, мама розплакалась від радості. На жаль, невдовзі після цього мої батьки померли.

Я повернувся в збір у Тьйонвілі. Як же радісно було знову побачити свою духовну сім’ю! Я дуже тішився, що всі вони залишались вірними попри численні випробування. Мій дорогий друг Альбін помер у місті Реґенсбурґ (Німеччина). Згодом я довідався, що мій двоюрідний брат Жан Хісіґер став Свідком Єгови і був страчений за відмову йти до війська. Жан Керуа, з яким я працював у філіалі в Парижі, провів п’ять років у німецьких трудових таборахa.

Я повернувся до Меца і з головою поринув у проповідницьку діяльність. У той час я часто спілкувався з сім’єю Мінзані. Їхня дочка Тіна охрестилась 2 листопада 1946 року. Вона ревно служила Богу і була симпатичною. Ми одружились 13 грудня 1947 року. У вересні 1967-го Тіна розпочала повночасну проповідницьку діяльність і не полишала її аж до своєї смерті в червні 2003 року. Тоді їй було 98. Мені її дуже сильно бракує.

Сьогодні у віці понад 90 років я можу впевнено сказати, що Боже Слово зміцняло мене, аби я міг зносити випробування. І хоча іноді мій шлунок бував порожній, мені ніколи не бракувало духовної поживи з Божого Слова. Єгова завжди додавав сили, і його «слово... оживляло мене» (Псалом 119:50, Кул.).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 21]

Мій любий друг Альбін Релевич

[Ілюстрація на сторінці 21]

Маріз Анасяк

[Ілюстрація на сторінці 22]

Біблія, за яку я віддав тижневу порцію хліба

[Ілюстрація на сторінці 23]

З моєю нареченою, Тіною, у 1946 році

[Ілюстрація на сторінці 23]

Жан Керуа з дружиною Тітікою