Як Біблія допомогла мені знести трагедії і не втратити вдячності

Розповів Енріке Каравака Акоста

15 квітня 1971 року я їхав у рідне село навідати родичів. Я довго не був удома, тож мені дуже хотілося всіх побачити. Дорогою я міркував, чи всі вони вдома і кого зустріну першим. Але, прибувши на місце, я побачив жахливу картину: четверо людей, серед яких була моя мама, лежали мертві!

Я СТОЯВ наче вражений громом. Що сталося? Що мені робити? Поблизу не було нікого, і я почувався збентеженим та безпорадним. Перш ніж продовжити цю історію, я трохи розповім про себе. Тоді ви краще зрозумієте, що я відчував, коли зіткнувся з цією та ще іншими трагедіями.

Ми знайшли правду

Я народився в Кіримані поблизу містечка Нікоя (Коста-Рика). Ми були католиками, але не розуміли деяких доктрин. У нас виникало багато запитань, на які ми не знали відповідей.

У 1953 році я з батьками жив на фермі. Тоді мені було 37 років. Одного ранку до нас завітав Анатоліо Альфаро і запропонував вивчати Біблію. Він зачитав з неї багато віршів і згадав чимало біблійних вчень. Батько, мати, один з моїх братів, сестра, її друг, який жив з нами, і я — усі сиділи та слухали. Розмова тривала весь день аж до ночі. Ми ставили багато запитань.

Анатоліо переночував у нас і залишився ще на день. Ми були в захваті від почутого, але найбільше нас вразило те, що Анатоліо відповідав на запитання, зачитуючи вірші з Біблії. Ця розмова сильно на нас вплинула. Ми роздумували над нею і зрозуміли, що знайшли правду. Анатоліо залишив нам біблійну літературу — книжки та журнали. Вечорами усією сім’єю ми читали й досліджували ці публікації. Це було нелегко, адже ми не мали електрики. Перш ніж братися за вивчення, кожен з нас накривав ноги великим мішком з-під картоплі, щоб захиститися від комарів.

Через півроку п’ятеро членів нашої сім’ї — у тому числі я і мої батьки — охрестилися. Сповнені запалу, ми почали проповідувати від дому до дому і ділитися з людьми набутими знаннями. Щоб відвідати групу Свідків у містечку Каррільйо, ми йшли пішки коло двох годин, іноді їхали верхи. Анатоліо і далі приходив до нас і продовжував вивчення Біблії. Потім у нашому домі почали проводити зібрання, на які приходило вісім осіб. З часом усі вони охрестилися. Невдовзі з цієї групи утворився невеличкий збір, котрий налічував коло 20 чоловік.

Повночасна праця для Бога

Згодом філіал Свідків Єгови в Коста-Риці почав заохочувати всіх, хто може, проповідувати добру новину повночасно. У 1957 році я відгукнувся на це заохочення. Повночасне служіння було дуже захопливим. Іноді я годинами йшов пішки, добираючись до людей, які жили у сільській місцевості. До мене ставились не завжди приязно. Я можу пригадати щонайменше три випадки, коли мені погрожували чоловіки з мачете: вони хотіли знати, хто я і чим займаюсь.

У 1950-ті роки дороги здебільшого були звичайними стежками, які пролягали посеред дикої природи, і нам було нелегко відвідувати людей. До певних місць ми діставалися верхи на конях. Ми переходили вбрід річки та іноді спали просто неба. Нам дошкуляли хмари комарів. Треба було вважати, щоб на нас раптом не напала змія чи крокодил. Попри все це я відчував велику радість, адже допомагав людям дізнаватися про Бога Єгову. Коли я повертався додому, то був щасливий і задоволений, адже міг ділитися біблійними істинами з іншими. Завдяки служінню і щоденному вивченню Біблії моя любов до Бога Єгови зростала, і я все більше наближався до нього.

З часом я отримав додаткові обов’язки. Понад десять років я служив роз’їзним наглядачем: відвідував і зміцняв збори у певній місцевості, щотижня переїжджаючи в інший збір. Хоча згодом через проблеми зі здоров’ям мені довелось припинити цей особливий вид служіння, я і далі проповідував повночасно.

Трагічна подія

У 1971 році, коли я був у Нікої, то вирішив навідати свою родину. Увійшовши в дім, я побачив, що на підлозі лежить моя 80-річна матір. Видно було, що в неї стріляли і завдали їй ножових ран. Я припав до неї. Вона ще дихала, але через кілька хвилин померла у мене на руках. Я подивився довкола: на підлозі в кухні лежала кухарка, яка була на восьмому місяці вагітності,— теж мертва. На додачу до цього я знайшов у коридорі труп співвіруючої, а у ванні — мертвого сина кухарки. Усі вони були застрілені, а на тілі мали ножові рани. Хто і чому скоїв це жахливе вбивство?!

Надворі я побачив батька. Він лежав з пораненою головою, але ще був живий. Я побіг до дому мого брата, який жив неподалік. Там я довідався, що загинула ще одна жінка та її син. Я був просто шокований, коли виявилось, що вбивця — мій 17-річний племінник! Цей хлопець не був Свідком Єгови і мав психічний розлад. Він утік, і його почала шукати поліція. В історії Коста-Рики це було найбільше полювання на злочинця.

Про трагічний випадок стало відомо по цілій країні. Через тиждень убивцю знайшли. Він мав при собі великий ніж і 22-каліберний пістолет. Хтось продав хлопцю зброю, хоча знав, що він психічно хворий. Мого племінника застрелили під час затримання.

У період пошуків мені радили виїхати з села, оскільки побоювались, що племінник може повернутись і напасти на мене. Я молився про це до Бога, адже відчував, що в той час був потрібний моїм рідним та одновірцям. Отже я залишився.

Трагедія за трагедією

На жаль, батько прожив лише рік. Наступного року стався інший трагічний випадок — вбили мою сестру. Вона була вірною служителькою Бога Єгови. Усі мої рідні знову переживали болісну втрату. Неможливо описати словами смуток і порожнечу, яку відчували ми та наші друзі. Увесь час я покладався на Єгову і постійно просив його дати мені сил.

У 1985 році я відвідав триденний навчальний курс для християнських старійшин у Сан-Хосе, столиці Коста-Рики. Це навчання дуже підбадьорило мене духовно. У понеділок рано-вранці я йшов на автовокзал, щоб сісти на автобус і повернутись додому. Несподівано на мене напали бандити. Вони хотіли мене пограбувати і почали душити. Усе сталося так швидко, що я навіть не побачив їхніх облич. Після цього нападу я більше не міг спілкуватися так, як це прийнято в Коста-Риці. Тут, у провінції Ґуанакасте, чоловіки вітають один одного або просто дають знати про свою присутність пронизливим криком. Перед пограбуванням я мав гучний голос, але тепер він втратив силу.

У 1979 році я одружився з Селією. Вона належала до сусіднього збору Свідків Єгови. Селія дуже любила Біблію, і ми щодня разом читали та досліджували її. На жаль, моя люба дружина померла від раку в липні 2001 року. Іноді я почуваюсь одиноким, але мене зміцнює надія на воскресіння (Івана 5:28, 29).

Не втрачаю радості

Мабуть, небагатьом довелось зазнати в житті стільки трагедій, скільки зазнав я. Втім, зносячи випробування, я мав нагоду довести свою віру та відданість Єгові (Якова 1:13). Щоб правильно оцінювати всі ті нещастя, я постійно нагадую собі, що «час і випадок панують над усіма» (Екклезіяста 9:11, Москаленко). Я також не забуваю, що вже настали «скрутні часи, коли жити... дуже важко» і що люди сьогодні є жорстокі, агресивні й нестримні (2 Тимофія 3:1—5). Крім того, я роздумую над прикладом Йова. Цей чоловік зазнав багато страждань,— втратив сім’ю, здоров’я і майно,— але це не зламало його. Йов сказав: «Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!» Єгова рясно благословив Йова за його непорочність (Йова 1:13—22; 42:12—15). Завдяки цим біблійним думкам я зберіг радість попри нещастя.

Єгова завжди допомагав мені ставити на перше місце в житті служіння йому. Щоденне читання Біблії приносить потіху і додає сил. Я постійно молюся до Єгови і тому маю «Божий мир, який неможливо збагнути розумом» (Филип’ян 4:6, 7). Усе це сприяє внутрішньому спокою. Я також зміцнюю свою віру, відвідуючи християнські зібрання і беручи в них участь (Євреїв 10:24, 25).

Мені вже багато років, і я вдячний Єгові, що досі маю силу допомагати співхристиянам, а також можу навчати людей біблійних істин і ходити проповідувати. Таке безкорисливе служіння не дає мені впадати в розпач. І, хоч я зазнав у житті чимало трагедій, моя вдячність Єгові анітрохи не згаслаa.

[Примітка]

[Вставка на сторінці 20]

Щоденне читання Біблії приносить потіху і додає сил

[Ілюстрація на сторінці 19]

Моя перша біблійна промова

[Ілюстрація на сторінці 20]

У проповідницькому служінні в молодші роки