Вдячність за надійну підтримку Єгови

РОЗПОВІЛА ШЕРОН ҐАСКІНС

Скільки себе пам’ятаю, крісло на колесах завжди було моїм супутником. Від самого народження церебральний параліч позбавив мене дитячих радощів. Інші діти каталися на ковзанах та велосипедах, а я сиділа одна, не в стані навіть ходити. Тому, коли мати водила мене від одного зцілителя вірою до іншого, ми щиро надіялися на чудо. Однак кожного разу ми поверталися з чим прийшли. Мене це дуже розчаровувало, а мати впадала в розпач.

У 1964 році з прагненням знайти справжню надію моя мати почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Мені тоді було шість з половиною років.

Було дуже приємно дізнатися, що колись на землі був чудовий рай. На жаль, перший чоловік Адам втратив його, але я бажала такої близькості з Богом, яку колись мав він. Як би це було, якщо б я мала взаємини з Богом? Або якщо б жила тоді, коли по землі ходив його Син? У своїх мріях я переносилася також у майбутній Рай. Ще тоді, в ранньому віці, мені було ясно, що ми знайшли правду.

Мати почала водити сім’ю до Залу Царства Свідків Єгови. Наскільки ж різнилися їхні зібрання від того, що ми бачили в церквах! Люди і саме оточення глибоко зворушили мене.

Добиратися до Залу Царства було справжнім випробуванням для моєї матері. Окрім мене, в неї було ще троє малих дітей, а машини ми не мали. Коли могли, то брали таксі. Я пригадую, як важко було матері одної неділі. На дорозі не було жодного таксі. Тоді раптом, як з-під землі, з’явилася машина, і водій погодився нас підвезти. Хоча ми спізнилися на зібрання, то таки добралися. Якими ж вдячними були ми Єгові!

Невдовзі наші дорогі духовні брати і сестри, що мали власні машини, щотижня з любов’ю підвозили нас по черзі. Це було виявом справжньої християнської любові. Підбадьорення з боку моєї матері ніколи не пропускати зібрань, хіба що через хворобу, допомогло мені усвідомити важливість «зібрань» (Євреїв 10:24, 25, Деркач). У 1965 році моя мати, спонукана тим, чого навчилася, присвятила своє життя Єгові.

У той час я вже була досить дорослою, щоб більше цінувати зібрання. У зборі Сайпрес Гілз, що в Брукліні (Нью-Йорк), були європейці, негри, вихідці з країн іспанської культури та інші люди, які поклонялися всі разом. Те, що богобоязливі люди живуть у правдивому братерстві, виглядало настільки правильним! (Псалом 133:1).

Мама навчила мене готуватися до зібрань. Розумово це не було важко, але далеко не так просто фізично. Церебральний параліч перетворює прості справи у велетенські завдання. Провести рівну лінію, щоб підкреслити відповіді в біблійній літературі, було і все ще залишається неможливою справою для мене. Однак я практикувалася, і моє вміння підкреслювати покращилося.

Мій розум переповнювався думками, які я хотіла висловити. Але в устах слова плутались. Необхідно було розслаблюватися, щоб м’язи не були напружені. Мені теж треба було концентруватися, щоб вимовляти кожне слово якомога виразніше. Непевність зростала, якщо мій коментар не був таким, яким він мав би бути, або коли я знала, що люди не розуміють мене. Але коли брати і сестри ближче познайомилися зі мною, вони почали краще розуміти мою мову. Проте ще й сьогодні ця проблема часто повертається.

Шість пригнічуючих місяців

Коли мені було вісім років, я пережила шість місяців, наслідки яких відчуваю до цих пір. Незважаючи на фізіотерапію, трудотерапію та лікування дефектів мови, лікарі послали мене в реабілітаційний центр у Вест Гаверстроу (Нью-Йорк). Ми з мамою були вбиті горем. Ще раніше, коли лікарі помилково поставили мені діагноз розумової неповноцінності, вона сказала їм, що ніколи не кине мене. Так що навіть тимчасова розлука була важкою для неї. Проте вона розуміла, що для продуктивного, незалежного від батьків життя мені потрібно бути настільки фізично самостійною, наскільки можливо.

Лікарня була гарною, але я почувала себе покинутою. Мої емоційні зриви і приступи поганого настрою говорили про моє ставлення до цього місця. Батьки рідко відвідували мене — для цього треба було їхати три години автобусом, до того ж моя мати була вагітна п’ятою дитиною. Коли вони від’їжджали, я так сумувала, що лікар сказав відвідувати мене не так часто. Лише двічі мені дозволили поїхати додому.

Терапевти вчили мене ходити за допомогою ортопедичного апарата й обтяжених милиць. Мені здавалося, що вони важать принаймні тонну. Однак вантаж допомагав утримувати рівновагу і не давав упасти. Це був перший етап навчання ходити без допомоги ортопедичного апарата.

Приготування їжі, защіпання ґудзиків — будь-яке завдання, що вимагало роботи пальців, було важким, а то й нездійснимим для мене. Але до деякої міри я навчилася істи й одягатися самостійно. Це пізніше допомогло у служінні Богові.

Після закінчення навчання я повернулася додому. Мама дала мені можливість застосувати мої нові навики. Це була внутрішня боротьба, оскільки я хотіла робити щось сама, але робота мене розчаровувала, забирала багато часу і сил. Лише на те, щоб одягнутися на зібрання, мені йшло дві години!

Коли ми переселилися на вулицю, де був Зал Царства, я вже ходила сама. Це була велика перемога!

Найщасливіший день у моєму житті

Мати піклувалася про те, щоб сім’я добре харчувалася духовно. Вона вивчала зі мною, і я повинна була прочитувати кожний номер журналів «Вартова башта» і «Пробудись!». Треба було готуватися до зібрань і приходити на них. Хоча я жадібно вбирала ці знання розумом і серцем, серйозні думки про присвячення свого життя Єгові і символізування цього водним хрещенням були на задньому плані. Мама допомогла мені зрозуміти, що, незважаючи на фізичну неміч, я відповідаю за себе перед Богом у духовному плані. Я не могла надіятись увійти в новий світ через заслуги матері, тримаючись за її спідницю.

Я любила Бога, але мій стан відрізняв мене від інших, з чим підліткові дуже важко змиритися. Було важко змиритися зі своїми обмеженнями. Мною часто оволодівав гнів, а його слід було взяти під контроль до хрещення (Галатів 5:19, 20). А що, коли я не зможу жити згідно зі своїм присвяченням Єгові?

На прохання матері зі мною порозмовляв один старійшина збору. Він процитував питання, яке пророк Ілля задав ізраїльтянам: «Чи довго ви будете скакати на двох галузках?» (1 Царів 18:21). Ясно, що Єгова не був задоволений моєю нерішучістю.

Я прокинулася духовно і почала щиро молитися до Єгови про допомогу бути рішучою і присвятити йому своє життя. Одна сестра зі збору вивчала зі мною Біблію. Вона була молодша від мене, у ранньому віці залишилася без матері. Проте вона присвятилася Богові у дуже юному віці.

У віці 17 років я прийняла рішення. Я хотіла служити Єгові щосили. Дев’яте серпня 1974 року було найщасливішим днем у моєму житті — я охрестилася.

Радість у служінні

Участь у служінні була велетенською проблемою. Найважче було говорити так, щоб мене розуміли. Я старалася говорити якомога виразніше. Тоді, коли було необхідно, партнер у служінні повторював мої слова господареві. Деякі реагували негативно, вважаючи мене жертвою експлуатації Свідків. Але проповідування — це моє право і щире бажання.

Пройти від дверей до дверей хоча б в одному будинку може повністю знесилити мене. У багатьох будинках у нашій території є сходи, тому я не можу в них працювати. Взимку через слизькі дороги служіння від дому до дому є практично неможливим для мене (Дії 20:20). Однак духовні брати дуже допомогли мені, і Єгова попіклувався про те, щоб я мала моторизоване крісло на колесах, яке значно полегшило моє служіння.

З часом я почала проповідувати за допомогою листів. Писати листи від руки я не могла, оскільки мій почерк незрозумілий для більшості людей. Тому моїм писцем стала електрична друкарська машинка. Через слабу координацію рук я друкую дуже повільно. Майже через раз, коли я хочу натиснути одну клавішу, то попадаю в іншу. Може піти ціла година, а то й більше, на те, щоб надрукувати лише одну сторінку.

Незважаючи на брак сил, час від часу я працюю допоміжним піонером, присвячуючи служінню 60, а то й більше годин на місяць. Для цього потрібно доброго планування, додаткових зусиль і підтримки співвіруючих. Їхній піонерський дух заохочує мене. Мати також подає хороший приклад, бо служить сталим або допоміжним піонером, незважаючи на труднощі, слабе здоров’я та нелегкий обов’язок виховувати семеро дітей у релігійно розділеній сім’ї.

Самостійність

У віці 24 років я вирішила переїхати і жити самостійно. Мій переїзд у Бенсонгерст, район Брукліна, виявився успішним. Збір Мальборо був як сім’я, що добре зжилася. Перебування з ними дуже зміцнило мою віру! Навіть коли у зборі було лише дві чи три машини, брати возили мене на зібрання. Але я не жила там довго.

Почуваючи себе абсолютно нікчемною, я повернулася до своєї сім’ї і три роки перебувала у глибокій депресії. Знову почалися приступи гніву. Тоді стали з’являтися думки про самогубство, і було кілька спроб вчинити це. Смерть нависала наді мною, як хмара. Але я покладалася на Бога та обіцяла цінувати його дар життя. З боку старійшин я вічувала підтримку та отримувала поради. Це, разом з особистим вивченням, терпеливістю моєї сім’ї та деякою професійною допомогою, упорядкувало моє мислення.

Через «Вартову башту» Єгова допомагав зрозуміти природу сильної депресії. Так, він турбується своїми людьми і розуміє наші почуття (1 Петра 5:6, 7). З часом глибока депресія перейшла. Минуло десять років, а Єгова все ще допомагає мені справлятися з розчаруванням і депресією. Деколи мене охоплює почуття нікчемності. Але молитва, вивчення Біблії і моя духовна сім’я служать чудовою допомогою.

Після марних пошуків іншої квартири я неохоче вирішила жити зі своєю сім’єю до кінця життя. Тоді Єгова відповів на мої молитви. У Бедфорд-Стайвесент (район Брукліна) звільнилася квартира. У кінці літа 1984 року я переїхала туди і з того часу живу там.

Члени дуже сердечного збору Лофіет ласкаво возили мене на зібрання. Я досі пам’ятаю перше книговивчення, на яке я прийшла у тому зборі. Воно проходило на четвертому поверсі, і в домі не було ліфта! Тільки з допомогою Єгови я вибралася, а потім зійшла по тих сходах. З часом мене призначили в більш доступне місце. А тепер Єгова поблагословив мене привілеєм мати книговивчення у себе вдома.

У цьому зборі панує чудовий піонерський дух. Коли я перейшла туди, в ньому було близько 30 піонерів, і деякі з них взяли мене під свою опіку. Їхня ревність спонукує мене частіше бути допоміжним піонером.

У квітні 1989 року якраз на тій вулиці, де моя квартира, збори Лофіет і Прат побудували новий Зал Царства. Це було дуже вчасно, оскільки через погіршення здоров’я мені знову стало важко ходити. Однак у моторизованому візку та з допомогою духовних братів і сестер дорога на зібрання і додому стала приємною. Як глибоко я ціную таку любов і допомогу!

Вдячність за Божу підтримку

Хоча мої ноги хиткі, моє серце непохитне. Добра освіта полегшила мені життя, але силу давав Бог. Деколи я не знала, що їстиму на обід, але Єгова завжди піклувався про мене і був вірним Постачальником. Дуже близькі моєму серцю слова Давида: «Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили» (Псалом 37:23—25).

Кілька разів Єгова дав мені можливість відстояти біблійні принципи і не прийняти крові під час операцій (Дії 15:28, 29). Недавно помер мій батько. Втрата такої близької людини була справді важким ударом. Лише підтримка Єгови пронесла мене через це та інші випробування.

Здоров’я може погіршуватися, але надія на Бога та взаємини з ним є моїм порятунком. Я дуже щаслива, що перебуваю серед народу Єгови і маю Божу надійну підтримку.