Ми приймали рішення, покладаючись на Єгову

Я народився 19 травня 1940 року у місті Ам’юн, що в Лівані. Через кілька років батьки вирішили переїхати в місто Тріполі. У нашій сім’ї панувала любов і злагода. Я мав трьох сестер і брата і був наймолодшим у сім’ї. Всі ми любили Бога Єгову. Ми разом вивчали Біблію, відвідували християнські зібрання і допомагали іншим дізнаватися про Бога. Саме це було головним для нашої сім’ї. Батьки ніколи не ставили роботу на перше місце в житті.

У нашому зборі служили помазанці. Один з них, Мішель Абуд, був наглядачем нашого книговивчення. Він пізнав правду в Нью-Йорку і напочатку 1920-х років повернувся до Лівану. Мішель Абуд був одним з перших проповідників доброї новини в цій країні. Мені особливо запам’яталося те, як він підтримував двох молодих випускниць школи «Гілеад», Енн і Гвен Бівер. Він ставився до них з великою повагою. Ці сестри стали нашими добрими друзями. Я дуже зрадів, коли через багато років випадково зустрів Енн в США. Трохи пізніше я також зустрівся з Гвен. Вона вийшла заміж за Уїлфреда Гуча і разом з ним служила у Бетелі в Лондоні.

ПРОПОВІДНИЦЬКА ПРАЦЯ В ЛІВАНІ

Коли я був дитиною, в Лівані було дуже мало Свідків, але ревності нам не бракувало. Ми розповідали людям про Біблію, незважаючи на протидію з боку релігійних провідників. Деякі випадки я пам’ятаю так, ніби це було вчора.

Одного разу я і моя сестра Сана проповідували у багатоквартирному будинку. Ми розмовляли з мешканцями на одному з поверхів, аж раптом з’явився священик. Мабуть, хтось його покликав. Він почав ображати мою сестру, а потім навіть зіштовхнув її зі сходів. Мешканці будинку викликали поліцію. Коли приїхали поліцейські, то надали Сані необхідну допомогу, а священика забрали у відділок. Виявилося, що в нього із собою був пістолет. Начальник поліції запитав його: «Ти хто — священик чи ватажок банди?»

Інший випадок, який закарбувався у моїй пам’яті, стався в одному віддаленому містечку. Наш збір орендував автобус і поїхав туди проповідувати. Спочатку все йшло чудово, але потім місцевий священик почув про нас і зібрав розлючений натовп. Ці люди сильно кричали і навіть почали кидати у нас каміння. Вони поранили мого тата. Я пам’ятаю його залите кров’ю обличчя. Тато з мамою повернулися до автобуса, а за ними пішла решта братів і сестер. Я ніколи не забуду слів, які сказала мама, витираючи кров з обличчя батька: «Єгово, будь ласка, пробач їм. Вони не розуміють, що роблять».

Ще один випадок стався тоді, коли ми відвідували родичів у нашому рідному місті. У домі дідуся ми застали одного єпископа. Він знав, що мої батьки були Свідками Єгови, але звернувся особисто до мене, хоча мені було всього шість років. Він сказав: «Ей, ти! Чого ти досі неохрещений?» Я відповів, що я ще малий, а для того, щоб охреститися, потрібно краще знати Біблію і мати міцну віру. Єпископу ця відповідь зовсім не сподобалась, і він сказав дідусеві, що я невихований.

Однак такі неприємні випадки ставалися нечасто. Взагалі ліванці дуже дружні і гостинні люди. Вони охоче розмовляли з нами про Біблію, і в нас було багато вивчень.

ПЕРЕЇЗД В ІНШУ КРАЇНУ

Коли я ще навчався в школі, до нас в Ліван приїхав один молодий брат з Венесуели. Він відвідував зібрання нашого збору і почав зустрічатися з моєю сестрою Вафою. Згодом вони одружилися і переїхали у Венесуелу. Вафа дуже сумувала за нами і у своїх листах вмовляла теж перебратися до Венесуели. Зрештою їй вдалося нас переконати.

Ми прибули у Венесуелу в 1953 році і оселилися в місті Каракас, недалеко від президентського палацу. Пам’ятаю, я з захопленням спостерігав, як розкішний автомобіль президента проїжджав повз наш будинок. Але моїм батькам було не до цього. Вони ніяк не могли звикнути до нової культури, мови, їжі й клімату. Тільки ми почали обживатися на новому місці, аж тут сталося щось жахливе.

НЕСПОДІВАНЕ ГОРЕ

Мій батько ніколи не скаржився на здоров’я. Ми взагалі не пам’ятали, щоб він колись хворів. Тому, коли в нього діагностували рак підшлункової залози, ми були просто приголомшені. Татові зробили операцію, але, на жаль, через тиждень після цього він помер.

Тоді мені було лише 13. Те, як ми почувалися, важко описати словами. Смерть батька була, як грім з ясного неба. Наша сім’я опинилася в дуже складних обставинах. Мама ще довго не могла змиритися з цією болючою втратою. Але зрештою ми зрозуміли, що життя продовжується, і завдяки Єгові змогли пережити цю трагедію. У 16 років я закінчив школу. Мені дуже хотілося якось допомогти своїй сім’ї.

Десь у цей час моя сестра Сана одружилася з Рубеном Араухо, який закінчив школу «Гілеад» і повернувся до Венесуели. Вони переїхали у Нью-Йорк. Тож коли моя сім’я вирішила, що я повинен отримати вищу освіту, я теж туди поїхав, оскільки в Нью-Йорку мені було де жити. Моя сестра і її чоловік дуже допомагали мені зростати духовно. Крім того, мене підтримували зрілі брати з нашого іспанського збору в Брукліні, серед яких були Фредерік Франц і Мілтон Геншель. Вони обоє служили в Бетелі. Я був дуже радий, що познайомився з цими братами.

Коли я закінчував перший курс університету, то почав задумуватися над своїм життям. У «Вартовій Башті» я читав статті про братів і сестер, які ставили духовні цілі. Також я бачив, якими щасливими були піонери і бетелівці у нашому зборі. Мені теж хотілося відчувати таку радість. Але я ще навіть не був охрещений. Тож невдовзі я зрозумів, що маю присвятити своє життя Єгові. Я охрестився 30 березня 1957 року.

ВАЖЛИВІ РІШЕННЯ

Зробивши цей крок, я почав думати про наступну ціль — повночасне служіння. Я палав бажанням стати піонером, але розумів, що зробити це буде непросто. Як я поєднаю служіння з навчанням в університеті? Треба було написати не один лист, щоб пояснити моїй сім’ї, чому я збираюсь кинути університет, повернутися до Венесуели і стати піонером.

Я повернувся в Каракас у червні 1957 року. Побачивши, що моя сім’я ледь зводить кінці з кінцями, я зрозумів, що треба шукати роботу. Мені запропонували місце в банку. Але ж я так хотів стати піонером! Саме для цього я і повернувся. Тож я вирішив не відмовлятися від своєї мрії. Протягом кількох років я працював в банку повний робочий день і служив піонером. Ще ніколи в житті я не був таким зайнятим і таким щасливим одночасно!

Моє життя стало ще щасливішим, коли я зустрів Сільвію, чарівну сестру з Німеччини, яка щиро любила Єгову. Вона разом з батьками переїхала до Венесуели. Ми одружилися, і згодом у нас народилося двоє дітей, син Мішель (Майк) і дочка Саміра. Мені треба було дбати про свою сім’ю, а також про маму, яка переїхала до нас. Хоча піонерське служіння довелось припинити, піонерський дух в мені не згасав. Ми з Сільвією завжди намагалися служити допоміжними піонерами під час відпустки.

ЩЕ ОДНЕ ВАЖЛИВЕ РІШЕННЯ

Випадок, про який я згадував на початку статті, стався, коли діти ще навчалися в школі. Мушу визнати, що жили ми зовсім непогано. Крім того, на роботі мене дуже поважали. Але я хотів, щоб інші найперше бачили в мені служителя Єгови. Ці думки мене не покидали. Зрештою я вирішив поговорити з дружиною про наш сімейний бюджет. Якщо б я пішов з банку, то при звільненні мені мали б виплатити велику суму. У нас не було боргів, тож ми подумали: якщо спростимо життя, то цих грошей нам вистачить надовго.

Зважитися на такий крок було нелегко. Але моя кохана дружина і мама повністю мене підтримували. Я вже не міг дочекатися, коли знову стану піонером. Здається все йшло так, як ми планували. Але сталося те, чого передбачити ми не могли.

ПРИЄМНА НЕСПОДІВАНКА

Одного дня ми дізналися, що Сільвія вагітна. Це була зовсім неочікувана, але дуже радісна новина. А як же моє рішення стати піонером? Чи зможу я його втілити в життя? Ми швидко звикли до думки, що у нас в сім’ї буде поповнення, і вже з нетерпінням чекали народження дитини. Невже мені доведеться відмовитися від своєї мрії?

Все зваживши, ми вирішили не міняти своїх цілей. Наш син Габріель народився в квітні 1985-го. Я звільнився з банку і в червні цього ж року відновив піонерське служіння. Через деякий час мене запросили служити в комітеті філіалу країни. Оскільки філіал був в іншому місті, то мені доводилося двічі або тричі на тиждень долати відстань у 80 кілометрів.

ЩЕ ОДИН ПЕРЕЇЗД

Філіал був розташований у невеликому місті Ла-Вікторія. Тож ми з сім’єю вирішили переїхати туди, щоб бути ближче до Бетелю. Для нас це була велика зміна. Рідні мене дуже підтримували. Я надзвичайно їм за це вдячний. Моя сестра Баха погодилася дбати про маму. На той час Майк вже був одружений. Але Саміра і Габріель ще жили з нами. Через переїзд їм довелося залишити своїх друзів у Каракасі. А моїй дорогій Сільвії треба було звикати до життя в маленькому містечку, яке дуже відрізнялося від життя у шумній столиці. Також нам стало трохи тісніше, оскільки новий будинок був менший. Щоб переїхати у Ла-Вікторію, всім нам довелося піти на жертви.

Через деякий час прийшли нові зміни. Габріель одружився, і Саміра теж від нас переїхала. У 2007 році нас запросили в Бетель, де ми й служимо до цього дня. Мій найстарший син Майк став старійшиною. Він і його дружина Моніка служать піонерами. Габріель теж старійшина. Він зі своєю дружиною Амброю живе в Італії. Саміра служить піонером і допомагає Бетелю як віддалений доброволець.

Я НЕ ШКОДУЮ ПРО СВОЇ РІШЕННЯ

Протягом життя мені довелося приймати багато важливих рішень, але я не шкодую про жодне з них. Я надзвичайно радий, що міг виконувати стільки завдань в організації Єгови. За роки служіння я зрозумів, наскільки важливо підтримувати міцну дружбу з Єговою. Хоч би які рішення нам довелося приймати у житті, великі чи малі, Бог дасть мир, який «неможливо збагнути розумом» (Філ. 4:6, 7). Нам з Сільвією дуже подобається служіння в Бетелі. Ми відчуваємо, що Єгова поблагословив наші рішення, оскільки приймаючи їх, ми покладалися на нього.