1921-й. Сто років тому

«ТОЖ яка праця чекає нас цього року?» Це запитання, надруковане у «Вартовій башті» за 1 січня 1921 року, було скероване до ревних Дослідників Біблії. Як відповідь наводилась цитата з Ісаї 61:1, 2: «Господь помазав мене на те, щоб принести благу вість убогим... Проповідувати рік примирення Господнього й день пімсти Бога нашого» (переклад П. Куліша). Ці слова нагадували Дослідникам Біблії про те, що вони мають важливе завдання — проповідувати.

БЕЗСТРАШНІ ПРОПОВІДНИКИ

Щоб виконати своє завдання, Дослідники Біблії мали бути безстрашними. Їм треба було проголошувати «благу вість» сумирним людям і «день пімсти» — злим.

Брат Дж. Хоскін, незважаючи на протидію, мужньо свідчив у Канаді. Навесні 1921 року він зустрів у служінні проповідника методистської церкви. Брат Хоскін почав розмову такими словами: «Давайте спробуємо спокійно поговорити про Святе Письмо. Навіть якщо кожен з нас залишиться при своїй думці, впевнений, ми зможемо розстатися друзями». Але брат Хоскін помилився. Він пригадує: «Ми порозмовляли лише кілька хвилин, і той проповідник так сильно грюкнув дверима, що велике скло, вставлене в них, мало не вилетіло».

«Ідіть до поган і їх навчайте!» — викрикнув методистський служитель. Брат Хоскін промовчав, але подумав: «А я до кого прийшов?»

Наступного дня той служитель продовжив обливати брата Хоскіна брудом, але вже перед своєю паствою під час проповіді у церкві. «Він назвав мене останнім пройдисвітом,— пригадує брат,— і сказав, що мене треба розстріляти». Але це не зупинило брата Хоскіна, він продовжував проповідувати в тому місті, і багато людей його слухали. Брат розповідає: «Я ніколи раніше не бачив, щоб люди так відгукувались на правду. Дехто навіть казав: “Я знаю, що ви Божий чоловік!” Вони готові були дати мені все необхідне, щоб я продовжував свою працю».

ОСОБИСТЕ І СІМЕЙНЕ ВИВЧЕННЯ

Щоб допомогти зацікавленим рости духовно, Дослідники Біблії почали друкувати в журналі «Золотий вік»a навчальні програми. Одна з них називалася «Юні дослідники Біблії» і складалась із запитань, які батьки мали обговорювати зі своїми дітьми. Батьки «ставили ці запитання дітям і допомагали їм знаходити відповіді в Біблії». Такі запитання, як «скільки в Біблії книг?», допомагали дітям запам’ятовувати основні факти про Біблію. А такі запитання, як «чи кожен християнин буде стикатися з переслідуванням?», допомагали їм ставати сміливими проповідниками.

Навчальна програма «Поглиблене вивчення Божого плану віків» була підготовлена для дорослих Дослідників Біблії і містила глибокі запитання на основі першого тому «Викладів Святого Писання». Ці програми допомогли тисячам читачів поглибити свої біблійні знання. Але в журналі «Золотий вік» за 21 грудня 1921 року повідомлялось, що вони більше не будуть друкуватись. Чому брати так вирішили?

НОВА КНИЖКА

Книжка «Гарфа Божа»

Закладка із завданням

Картки із запитаннями для самостійного опрацювання

Брати, які брали провід в організації, зрозуміли, що ті, хто тільки починав досліджувати Біблію, повинні вивчати основні біблійні істини послідовно і систематично. Для цього в листопаді 1921 року була видана книжка «Гарфа Божа». Зацікавлені особи, які брали цю книжку, також могли пройти курс вивчення Біблії. Як говорилося в журналі, цей курс мав допомогти читачам самостійно дослідити «Божий план, який полягав у тому, щоб благословити людство вічним життям». Як людина проходила цей курс навчання?

Разом з примірником книжки людина отримувала невелику картку, де було зазначено, які сторінки книжки їй потрібно прочитати. Наступного тижня їй присилали картку із запитаннями до того уривка. А після запитань було вказано, які сторінки треба прочитати далі.

Так упродовж 12 тижнів людина отримувала поштою картки із запитаннями. Їх висилав хтось із місцевого гуртка, тобто збору. Часто це були літні брати і сестри або ті, хто не міг ходити від дому до дому. Сестра Анна Гарднер з Міллвейла (штат Пенсильванія, США) пригадує: «Коли вийшла книжка “Гарфа Божа”, у моєї сестри Тейл, яка не могла ходити, з’явилося так багато роботи, як ніколи. Вона щотижня висилала картки із запитаннями». Після того як людина закінчувала курс, до неї приходили особисто, щоб допомагати їй і далі здобувати біблійні знання.

ПОПЕРЕДУ БАГАТО РОБОТИ

Під кінець року брат Дж. Рутерфорд вислав лист всім гурткам. Там говорилося: «Ще ніколи за весь період жнив наше свідчення не було таким масштабним і таким успішним, як цього року». Далі у листі зазначалось: «Але попереду ще багато роботи. Заохочуйте інших приєднатися до нас у цьому благословенному служінні». І Дослідники Біблії прислу́хались до цієї поради. У 1922 році вони оголошували Царя і його Царство в небувалих масштабах!

Безстрашні друзі

Допомагаючи одне одному, Дослідники Біблії виявляли братерську любов. Як видно з наведеного прикладу, вони були безстрашними друзями навіть «в нещасті» (Присл. 17:17).

У вівторок 31 травня 1921 року в місті Талса (штат Оклахома, США) відбувся погром, який увійшов в історію як «Расова різанина в Талсі». Заворушення почались після того, як одного чорношкірого чоловіка взяли під варту, звинувативши у нападі на білу жінку. Натовп з понад 1000 білих чоловіків зіткнувся з трохи меншою групою темношкірих. Сутичка швидко перекинулась на район Гріндвуд, де жили темношкірі мешканці. Розлючені білі чоловіки розграбували і спалили понад 1400 будинків та магазинів. За офіційними даними, під час погрому загинуло 36 осіб, хоча насправді кількість жертв, мабуть, становити кілька сотень.

Чорношкірий брат Річард Гілл, який мешкав у Грінвуді, розповідає: «Того вечора, коли стався погром, наш гурток, як завжди, зібрався для дослідження Біблії. Коли ми закінчили, то почули постріли в центрі міста. Тієї ночі ми засинали під стрілянину». Вранці у середу 1 червня ситуація погіршилась. Річард пригадує: «Деякі люди казали: якщо ми хочемо врятуватися, то нам треба негайно сховатись у Залі засідань». Тож брат Гілл взяв дружину і п’ятьох дітей та втік у міський Зал засідань. Там приблизно 3000 темношкірих чоловіків і жінок перебували під захистом військ національної гвардії, які прибули в Талсу, щоб відновити порядок.

Того ж ранку брат Артур Клаус, який був білим, зважився на сміливий крок. «Коли я почув, що в Грінвуді орудують банди заколотників, грабують і спалюють доми, то вирішив дізнатися, як там мій любий друг Річард».

Артур Клаус за допомогою книжки «Гарфа Божа» проводив заняття з 14 дітьми

Коли Артур підійшов до будинку брата Гілла, то побачив білого чоловіка з гвинтівкою. Виявилось, що це був сусід. Він товаришував з братом Гіллом і подумав, що Артур — один із заколотників. «Чого ти сюди прийшов?» — викрикнув сусід.

«Якби моя відповідь його не задовольнила,— пригадує Артур,— він би мене застрелив. Я пояснив, що Річард мій друг і що я часто бував у нього вдома». Артур разом з сусідом брата Гілла змогли захистити його будинок від мародерів.

Незабаром Артур дізнався, що Річард з дружиною та дітьми переховуються в Залі засідань. Йому сказали, що ніхто з темношкірих не має права залишати приміщення без спеціального дозволу, підписаного генералом Берріттом, командувачем гвардії. Артур розповідає: «Зустрітися з генералом було непросто. Коли я пояснив, що хочу забрати Річарда і його сім’ю, генерал запитав: “Ви будете захищати цю сім’ю і дбати про них?” Я щиро запевнив його, що буду».

З підписаним дозволом Артур поспішив до Залу засідань. Він пред’явив його офіцеру, а той вигукнув: «Невже це підпис самого генерала?! Це неймовірно — ви перший, хто звідси когось забирає!» Дуже швидко офіцер і Артур знайшли брата Гілла і його сім’ю. Артур посадив їх у машину і відвіз до них додому.

Артур подбав, щоб брат Гілл із сім’єю були в безпеці. Його приклад безстрашної братерської любові вразив інших. Брат Клаус розказує: «Сусід, з яким ми захищали будинок Річарда, почав з більшою прихильністю ставитися до правди. Ще кілька людей зацікавилися новиною про Царство. Вони побачили, що між нами немає поділу на раси, що всі ми рівні і всі належимо до Божого народу».

a У 1937 році журнал «Золотий вік» перейменували на «Вістник Потіхи», а в 1946 році — на «Пробудись!».