Я завжди йшов стежкою, яку мені показував Єгова

З ГУСТОГО СМОГУ НА ЯСКРАВЕ СОНЦЕ

Я народився 1935 року в невеликому містечку Дарластон, що в Англії. Наш регіон називали «чорною країною», тому що там було багато ливарень та заводів і в повітрі постійно висів густий смог. Коли мені було десь чотири роки, батьки почали вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Уже в підлітковому віці я був упевнений, що це правда, і в 16 років охрестився. Це був 1952 рік.

Приблизно в той самий час мене взяли стажером на великий завод, який виробляв різні інструменти і запчастини для автомобілів. Я вчився на секретаря, і ця робота мені дуже подобалась.

Якось районний наглядач попросив мене проводити книговивчення в моєму рідному зборі у Вілленхоллі. Мені треба було прийняти непросте рішення. Тоді я ходив на зібрання двох різних зборів. Найближчий до моєї роботи збір був у Бромсгруві, за 32 кілометри від мого дому. Тому серед тижня мені було зручно приходити на зібрання у цей збір. А на вихідних, коли я приїжджав додому, то ходив на зібрання у Вілленхоллі.

Я дуже хотів робити щось для організації Єгови і тому погодився проводити книговивчення та звільнився з роботи, яку так любив. Але я ніколи не шкодував про те, що ступив на стежку, яку мені показав Єгова. Переді мною відкрилися двері до надзвичайно цікавого життя.

На зібраннях в Бромсгруві я запримітив одну симпатичну духовну сестру. Її звали Енн. Ми одружилися в 1957 році. Разом ми служили сталими і спеціальними піонерами, виконували роз’їзну працю, а тепер служимо в Бетелі. Енн — моя радість і підтримка!

У 1966 році нас запросили навчатися у 42-му класі школи «Гілеад». Ми були просто в захваті! Після випуску нас призначили в Малаві — сонячну країну, мешканці якої відомі своєю доброзичливістю і гостинністю. Тоді ми й не здогадувалися, що пробудемо там недовго.

СЛУЖІННЯ ПІД ЧАС СУМНОЗВІСНИХ ПОДІЙ У МАЛАВІ

Ми прибули в Малаві 1 лютого 1967 року. Після інтенсивного мовного курсу, який тривав один місяць, мене призначили обласним наглядачем, і ми вирушили в роз’їзне служіння. У нас був позашляховик «Kaiser Jeep». Вважалося, що він міг проїхати будь-де, навіть через річку. Але практика показала, що його можливості були значно перебільшені. На ньому ми могли перетнути хіба що мілководні потоки. Пригадую, як нам доводилося ночувати в хатинах-мазанках з очеретяним дахом, від якого в сезон дощів було мало користі. Не найприємніший початок місіонерського служіння, скажу я вам, але нам подобалося.

Проте вже у квітні стало зрозуміло, що нас чекають серйозніші труднощі. У своєму радіозверненні президент Малаві Гастінгс Банда звинуватив Свідків Єгови в тому, що вони не сплачують податків і виступають проти влади. Звичайно, то була неправда. Всі ми прекрасно розуміли головну причину цих нападів. Владі не подобалася наша позиція нейтралітету, особливо те, що ми не вступали в партію, і, відповідно, не сплачували членських внесків.

У вересні на першій шпальті одної з місцевих газет з’явилася стаття, в якій президент звинувачував наших братів у всіх бідах країни. На партійному з’їзді він заявив, що його уряд вдасться до рішучих дій і скоро Свідки Єгови будуть заборонені. 20 жовтня 1967 року ця заборона набрала чинності. Невдовзі після цього поліцейські і представники міграційної служби прибули у філіал, щоб закрити його і депортувати місіонерів.

Нас протримали три дні у в’язниці, а тоді відправили на Маврикій, який в той час був британською колонією. Однак влада Маврикію не дозволила нам залишитись. Тож нас призначили в Родезію (тепер Зімбабве). Прикордонник, який перевіряв наші документи, був налаштований вороже. Він сказав: «Спочатку вас прогнали з Малаві, потім витурили з Маврикію, а тепер ви заявилися сюди!» Енн почала плакати. Здавалося, нам ніде немає місця. В той момент мені дуже захотілося все кинути і повернутися додому в Англію. Зрештою міграційна служба дозволила нам переночувати у місцевому філіалі за умови, що наступного дня ми з ними зв’яжемось. Ми були дуже втомлені і тому вирішили залишити все в руках Єгови. Уявіть наше здивування, коли на ранок ми отримали дозвіл залишитися в Зімбабве. Я ніколи не забуду той день! Я був упевнений, що Єгова знову показує стежку, якою ми маємо йти.

ДОПОМАГАЮ МАЛАВІ ІЗ ЗІМБАБВЕ

У філіалі в Зімбабве я був призначений у відділ служіння. Мені доручили піклуватися про потреби братів у Малаві та Мозамбіку. Малавійські брати і сестри зазнавали жорстоких переслідувань. Одне з моїх завдань полягало в тому, щоб перекладати звіти районних наглядачів з Малаві. Часом я засиджувався над ними допізна. Пам’ятаю, одного разу я буквально ридав, читаючи, як знущалися з моїх братів і сестерa. Разом з тим мене глибоко зворушувала їхня відданість, віра і витривалість (2 Кор. 6:4, 5).

Ми робили все можливе, щоб забезпечувати духовною поживою тих братів, які залишилися в Малаві, а також тих, які втекли від переслідування в Мозамбік. Група, яка перекладала біблійну літературу мовою чичева (найпоширенішою в Малаві), переїхала в Зімбабве. Один щедрий брат побудував на своїй фермі будинки, в яких вони могли жити і працювати. Там перекладачі продовжували свою життєво важливу працю.

Кожного року ми проводили в Зімбабве обласний конгрес мовою чичева і запрошували на нього районних наглядачів з Малаві. На конгресі вони отримували плани промов, а коли поверталися додому, ділилися духовними думками з братами і сестрами. Одного року нам навіть вдалося організувати для цих мужніх братів Школу служіння Царству, щоб підбадьорити і зміцнити їх.

У лютому 1975 року я відвідав малавійських Свідків, які жили в таборах для біженців у Мозамбіку. Мене дуже вразило те, що ці брати ішли в ногу з рештою організації Єгови. Наприклад, вони старанно дотримувалися останніх вказівок щодо старійшин збору. Нові старійшини трудилися не покладаючи рук: виголошували промови, обговорювали з братами й сестрами денний вірш та статті з «Вартової башти» і навіть проводили конгреси. Та й все в таборах було організовано як на конгресі — там були свої служби прибирання, розподілу їжі і охорони. Я так підбадьорився, побачивши, як Єгова благословляє працю цих відданих старійшин!

У кінці 1970-х років наглядати за діяльністю в Малаві став філіал у Замбії. Але я не переставав думати і молитися про малавійських братів і сестер. Так само робили і багато інших братів. Коли я вже служив у комітеті філіалу в Зімбабве, я кілька разів був присутній на зустрічах з представниками всесвітнього центру і відповідальними братами із Замбії, Малаві і Південно-Африканської Республіки. Кожного разу ми обговорювали те саме питання: що ще можна зробити для братів у Малаві.

З часом переслідування послабились. Брати, які залишили Малаві, стали повертатися додому, а ті, хто не покидав країну, потрохи оговтувались від жорстокості, якої зазнали. Сусідні держави одна за одною надавали Свідкам Єгови офіційний статус і знімали обмеження з нашої діяльності. Наприклад, 1991 року це зробила влада Мозамбіку. Тож усі були в очікуванні. Коли ж брати і сестри в Малаві отримають свободу?

НАЗАД У МАЛАВІ

Зрештою політична ситуація в Малаві змінилася, і в 1993 році уряд зняв заборону з нашої діяльності. Невдовзі після того один місіонер запитав мене: «І що, ви повертаєтесь в Малаві?» Тоді мені було 59 років, тож я відповів: «Та де там, я вже застарий!» Але в той самий день ми отримали факс від Керівного органу, в якому нам запропонували повернутися.

Нам подобалося наше служіння в Зімбабве, і тому ми опинилися перед важким вибором. Тут ми вже пустили коріння і знайшли чудових друзів, які були поряд не один рік. Керівний орган люб’язно дозволив нам самим вирішувати, чи залишимося ми в Зімбабве. Тож у нас знову з’явилася можливість піти власною стежкою. Але я згадав про Авраама і Сарру, які у своєму поважному віці покинули зручну домівку, щоб виконати наказ Єгови (Бут. 12:1—5).

Ми вирішили прислухатися до вказівки Божої організації. Ми прибули в Малаві 1 лютого 1995 року, рівно через 28 років після нашого першого приїзду в цю країну. Брати відразу сформували комітет філіалу, в який призначили мене та ще двох братів. І ми взялися за відновлення діяльності Свідків Єгови в Малаві.

ЄГОВА ДАЄ РІСТ

Яке ж це було щастя — бачити, як Єгова благословляє працю в Малаві! Кількість вісників різко зросла: у 1993 році їх було приблизно 30 тисяч, а вже в 1998-му — понад 42 тисячіb. З ростом кількості вісників і роботи ставало більше. Тому Керівний орган схвалив будівництво нового філіалу. Ми придбали ділянку землі в Лілонгве площею 12 гектарів. Мене призначили служити в комітеті будівництва нового філіалу.

У травні 2001 року брат Гай Пірс, член Керівного органу, виголосив промову присвячення нових будівель філіалу. На програму запросили понад 2000 місцевих Свідків Єгови, більшість з яких були охрещені понад 40 років. Під час заборони ці вірні брати і сестри роками зносили жорстокі переслідування. Вони були бідні матеріально, але неймовірно багаті духовно. І ось вони могли на власні очі побачити новий Бетель. На екскурсії вони не переставали співати пісень Царства в африканській манері. Відлуння їхніх голосів чулося по всьому Бетелю. Це була найзворушливіша подія в моєму житті. Я вкотре переконався, що Єгова щедро винагороджує тих, хто витривало зносить випробування.

Після присвячення філіалу в Малаві почала діяти програма прискореного будівництва Залів Царства в країнах з обмеженими ресурсами. Мені було дуже приємно виголошувати промови присвячення нових Залів Царства. До цього деякі збори проводили зібрання в куренях, зроблених з евкаліптового дерева і накритих очеретяним дахом. Присутні сиділи там на довгих глиняних лавках. А тепер брати і сестри із завзяттям виготовляли цеглу і запікали її в саморобних печах, щоб будувати нові Зали Царства. Але сидіти вони все одно більше люблять на лавках, ніж на кріслах, бо, як тут кажуть, на лавці завжди знайдеться місце ще для однієї людини.

Також мені було дуже приємно бачити, як Єгова допомагає своєму народу рости духовно. Особливо мене вражали юні африканські брати. Вони охоче пропонували свою допомогу і залюбки проходили навчання, яке надавала організація. Здобувши вміння і досвід, вони могли виконувати більше обов’язків у Бетелі та зборах. Великою підтримкою для зборів були нові районні наглядачі, призначені з-поміж місцевих братів. Багато з них були одружені і заради служіння Єгові вирішили, що поки не будуть заводити дітей. Це велика жертва для місцевої культури, і на таких братів та сестер часто дуже тиснули родичі.

Я НІКОЛИ НЕ ШКОДУВАВ ПРО СВОЄ РІШЕННЯ

Через деякий час у мене почалися проблеми зі здоров’ям. За рекомендацією комітету філіалу Керівний орган призначив нас у Великобританію. Ми з тяжким серцем покидали Африку, адже тут ми провели 52 незабутніх роки. Але брати та сестри у британському філіалі дуже тепло нас прийняли і добре про нас дбають.

Я абсолютно переконаний, що піти стежкою, яку мені показав Єгова, було найкращим рішенням у моєму житті. Якби я покладався на власне розуміння, то хто знає, куди завела б мене світська кар’єра. Єгова завжди знав, як вирівняти мої стежки (Присл. 3:5, 6). В юності мене захоплювала робота у великій компанії. Але те, що я там робив, ніколи не зрівняється з роботою, яку я виконував у всесвітній організації Єгови. Служіння Єгові було і залишається змістом мого життя!