Єгова підняв мене з землі

До півторарічного віку я була здоровою дитиною. Але одного дня у серпні 1967 року в мене почався жар. Наступного ранку я не могла стояти на ногах. Мене завезли у лікарню у Фритауні, де я жила. Аналізи показали, що в мене поліомієліт — гостре вірусне захворювання, яке призводить до паралічу, здебільшого в дітей віком до 5 років. Фізіотерапія не покращила мого стану. Поступово м’язи ніг атрофувалися, і я не могла ходити і стояти. Я могла тільки повзати. Мій батько постійно повторював, що я не дитина, а «невідомо що». Я почувалася нікчемною і безпорадною.

Повзаю по землі

Мене ростила мама. Жили ми в бідному кварталі разом з кількома сім’ями, такими ж бідними, як ми. Сусіди добре ставились до мене, але мені дуже бракувало любові батька. Дехто вважав, що я стала жертвою чаклунства. А дехто радив мамі не мучитись зі мною, а віднести мене в притулок для дітей-інвалідів і лишити там на порозі. Але мама нікого не слухала і далі піклувалась про мене.

Як я вже казала, я не могла ходити і стояти, а тільки повзала. Опираючись на руки, я вигиналася дугою і підтягувала ноги до себе. Пересуваючись, я часто ранилась. Щоб захистити своє тіло, я носила цупкий одяг, а на руки вдягала шльопанці. Пізніше в мене з’явились дерев’яні бруски, на які я спиралася руками. Кожен крок давався неймовірно важко. Дуже боліли руки і плечі. Я майже не виходила з нашого кварталу. Я не могла ходити в школу, не могла гратися з дітьми. Я переживала, що́ зі мною буде, якщо не стане мами.

Я боялася стати жебрачкою, тому благала Бога, щоб він не допустив цього. Я вірила, що, якщо буду щось робити для Бога, він буде дбати про мене. Тому одного дня 1981 року я вирішила піти до церкви, що була на нашій вулиці. Хоча кожен крок давався з болем, я туди добралася. У церкві я почувалася ніяково, бо люди дивилися на мене скоса. Пастор дорікнув моїй мамі за те, що я сіла на лавку, за яку заплатили інші. Я вирішила, що більше ніколи не піду в ту церкву.

Знайомлюся з небесним Батьком

Пам’ятаю один день 1984 року. Мені тоді було 18. Я, як завжди була вдома, піднялась нагору і сіла на своє звичне місце біля вікна. Спочатку я спостерігала за тим, що відбувалося на вулиці, а потім спустилась на подвір’я, де зазвичай нікого не було. На подвір’ї я побачила двох чоловіків, які проповідували від дому до дому. Вони розповіли мені, що у майбутньому всі люди будуть здорові і показали слова з Ісаї 33:24 та Об’явлення 21:3, 4. Вони залишили мені брошуру «Утішайтеся вічним життям на землі!» з кольоровими ілюстраціями і пообіцяли прийти знову.

Коли вони прийшли наступного разу, то розповіли, що недавно приїхала місіонерка на ім’я Полін, і сказали, що хочуть познайомити мене з нею. Полін почала вивчати зі мною Біблію і стала для мене другою мамою. Вона мене любила, була до мене терпеливою, доброю, уважною, завжди переживала за мене. Полін навчила мене читати. Моя рідна мама дуже раділа, що я вивчаю Біблію. Ми з Полін читали і обговорювали книжку «Моя книга біблійних оповідань». Я поступово знайомилася зі своїм небесним Батьком.

Мені дуже подобалося те, що я дізнавалася з Біблії. Якось я запитала Полін, чи можна мені прийти на зібрання Свідків Єгови — книговивченняa. Воно проходило в домі у сестри за квартал від мене. Полін сказала, що так. Наступного вівторка вона зайшла за мною і почекала, поки я покупаюся та одягнуся. Мені радили попросити Полін привезти мене на таксі, але я сказала: «Я доберуся на своїх дерев’яних брусках».

Коли я вийшла на подвір’я, мама й сусіди завмерли в очікуванні. Спостерігаючи за тим, як я пересуваюся подвір’ям, дехто з сусідів став кричати на Полін: «Не змушуй її!»

Полін запитала мене: «Джей, ти хочеш піти?» Це був момент, коли я могла показати, що покладаюсь на Єгову (Прислів’я 3:5, 6). Я сказала: «Так, дуже хочу!» Сусіди заспокоїлись, тільки дивилися, як я наближаюсь до воріт. А коли я виходила з подвір’я, сусіди проводжали мене радісними вигуками і оплесками.

Як мені сподобалось на цьому зібранні! Було стільки цікавого. Усі були дуже привітні. Серед Свідків мені було дуже добре, і я почала ходити на книговивчення регулярно. Згодом я запитала, чи можу приходити на більші зібрання у Зал Царства. Я була бідна і мала тільки два плаття і пару шльопанців. Але я не боялася йти на зібрання, тому що Свідки до мене ставилися добре.

До Залу Царства я добиралася так: спочатку йшла на своїх дерев’яних брусках до кінця вулиці, а потім їхала на таксі до підніжжя пагорба, на якому стояв Зал Царства. Далі брати несли мене на руках.

Я переконалася, що Єгова добрий, і хотіла, щоб він став моїм сховком, тому я вирішила ходити на всі зібрання (Псалом 34:8). У дощовий сезон я приходила в зал вся мокра і в болоті. Мені доводилось перевдягатися. Але я була готова до будь-яких незручностей, аби тільки бути на зібраннях!

Про мене написали у «Щорічнику Свідків Єгови» за 1985 рік (англ.). Моя історія зворушила сестру зі Швейцарії на ім’я Жозетт, і вона прислала мені триколісний інвалідний візок з кольоровими світловідбивачами, бризковиками і ручними педалями. Мій візок любили розглядати діти. Вони були в захваті, коли бачили, як я їду. Єгова буквально підняв мене з землі. Тепер я почувалася, як королева.

Нова сторінка життя

Мені було легко рости духовно, бо я вела просте і морально чисте життя. На своєму візку я їздила в служіння. Охрестилася я 9 серпня 1986 року. Після хрещення почалася нова сторінка мого життя — краща, ніж я могла собі уявити. У мене росла внутрішня радість і задоволення, почуття власної гідності і впевненість у собі. Тепер у мене був Батько, який любив мене, і я була оточена людьми, які щиро піклувались про мене.

Я хотіла виразити свою вдячність Єгові, тому почала думати про повночасне служіння. Але я сумнівалася, чи вистачить у мене сил (Псалом 116:12). Я багато молилася про це і вирішила спробувати. Я стала піонером 1 січня 1988 року і залишаюся ним дотепер. Піонерське служіння для мене — безцінний скарб. Я багато проповідую завдяки підтримці братів і сестер. Я також бачу, як Єгова підтримує мене своїм святим духом (Псалом 89:21).

З початком піонерського служіння я стала більше рухатись і відчула більше сили в ногах. Через якийсь час я пішла в нову клініку, сподіваючись, що мені запропонують курс фізіотерапії з процедурами і комплексом вправ. Медсестра у клініці сказала, що немає сенсу записуватись на терапію, оскільки я і так скоро помру. Інша медсестра сказала те саме. Їхні слова були для мене тяжким ударом. Я повернулася додому і стала молитись, щоб Єгова допоміг мені не піддатися відчаю і знайти якийсь варіант лікування.

Моєю фізіотерапією стало служіння. Через кілька років одна з медсестер, які сказали мені, що я скоро помру, проходила біля Залу Царства і побачила мене. Вона не могла повірити своїм очам!

Незважаючи на свою хворобу, я намагаюся залишатись активною у служінні Єгові. Брати хвалять мене за ревне проповідування і за те, що я приходжу на всі зібрання заздалегідь. Я люблю мати час на те, щоб привітатися з братами і сестрами і поцікавитись, як у них справи.

Єгова дуже добрий, і він дав мені багато благословень. Я рада, що троє моїх учениць стали Свідками. Одна з них, Амелія, закінчила 137-й клас школи «Гілеад». Я щаслива, що навчалась у Школі піонерського служіння, і то не один раз. Завдяки Єгові в мене з’явилася самоповага і віра в себе. Мене поважають люди. Я більше не соромлюся сама себе. В мене багато друзів — і не лише у Фритауні, де я живу, але й по всій країні і по всьому світу.

Минуло 40 років відтоді, як я вперше почула про новий світ, в якому не буде хвороб і каліцтва. Я не сумніваюся, що все, що Єгова обіцяє у своєму Слові, виконається. Я готова чекати стільки, скільки треба, бо знаю, що Єгова завжди робить усе вчасно (Михея 7:7). Єгова завжди підтримував мене у моїх проблемах і труднощах. Його допомога завжди була вчасною. Я й подумати не могла, що моє життя буде таким щасливим і радісним. Я безмежно вдячна Єгові за те, що він підняв мене з землі!