Рішення, про яке я не шкодую

Я народився в Австралії. Дитинство моє пройшло в сільській місцевості. Батьки і дідусі з бабусями пізнали правду в 1950-х роках. У 6 років я почав проповідувати, у 13 охрестився і з тих пір часто служив допоміжним піонером на канікулах. Я любив Єгову і хотів служити йому вічно.

Коли мені було 15, вчителі в школі стали помічати мої успіхи у спорті. Зі мною зв’язалися представники професійної команди з регбіліг. Вони запропонували оплатити навчання в університеті, якщо я піду до них у команду. Стати зіркою регбі — оце так перспектива! Я захопився цією ідеєю, але, перш ніж погодитись, порадився з батьками. Тато нагадав мені, що я вже присвятився Єгові, і заохотив добре все обдумати. Я послухався тата і невдовзі зрозумів, що не зможу повною мірою служити Єгові і водночас бути зіркою спорту. Тож я відмовився. Через кілька місяців я отримав іншу пропозицію: вчитися в Австралійському інституті спорту в Канберрі з перспективою стати марафонцем і представляти Австралію на Іграх Співдружності чи навіть на Олімпійських іграх. Але я любив Єгову і пам’ятав, що присвятив своє життя йому, тому знову відмовився.

Я вже давно думав про повночасне служіння і після закінчення школи почав служити піонером. Але в нашій сім’ї було туго з грошима. Довелося припинити піонерське і влаштуватися трактористом на повний робочий день. Мені тоді ще не було і 20-ти. Я жив окремо від сім’ї. Поклоніння Єгові відійшло на другий план і стало формальністю. Я занепав духовно, здружився з людьми, які любили випити і погуляти. Таке життя почало мені подобатись, і розваги стали для мене важливішими, ніж дружба з Єговою.

Так продовжуватись не могло. Тому я переїхав в інше місто, подалі від своїх горе-друзів. Там я відновив стосунки з Єговою і знову почав думати про піонерське служіння. Приблизно в цей час я почав зустрічатися з Ліанн Мак-Шеррі, сором’язливою сільською дівчиною, яка служила піонеркою. Ми багато говорили про наші спільні цілі, серед яких було і місіонерське служіння, а в 1993-му побралися. Нам обом хотілося, щоб Єгова направляв наше життя.

Мрія сповнилась

Після одруження я відновив піонерське. Ми хотіли жити просто і не влазити в борги, тому купили старенький трейлер, який став нашим домом. Протягом шести років організація Єгови скеровувала нас в різні місця. Ми служили у маленьких зборах у віддалених регіонах штату Квінсленд, а щоб забезпечувати себе, бралися за будь-яку роботу. Ось як виглядало наше служіння: ти постійно в дорозі, ночуєш серед безкрайої пустелі, зібрання проводиш просто неба у буші або в якомусь громадському приміщенні. Таке життя приносило нам багато задоволення, але ми хотіли робити для Єгови ще більше.

Через деякий час ми отримали несподівану пропозицію — переїхати в іншу країну і служити там місіонерами. Ми дуже переживали. Нам здавалося, що ми не підходимо для такого завдання, адже не вчилися у школі «Гілеад». Так, ми любили служіння, але оскільки проповідували в малонаселеній місцевості, біблійних вивчень в нас було небагато, тому ми не вважали себе хорошими вчителями.

Своїми переживаннями ми поділилися з Максом Ллойдом, членом комітету філіалуa. Він з батьківською теплотою заохотив нас довіритися Єгові і запевнив, що, якщо Єгова дає нам завдання, то він і допоможе його виконати. Окрилені цією думкою, ми погодилися служити місіонерами на Шри-Ланці.

Труднощі і радощі на Шри-Ланці

У 1999 році ми прибули в Коломбо, столицю Шри-Ланки. Ми наче потрапили в інший світ: громадянська війна, бідність, перенаселені міста, жебраки, незрозумілі і складні мови. Але ми намагалися на всьому цьому не зосереджуватися. Все-таки у Шри-Ланці жили прекрасні брати і сестри, а також багато щирих людей, які ще не знали Єгови.

Нас призначили в Канді — місто на мальовничому плато, оточеному чайними плантаціями і джунглями. Це місто відоме тим, що в ньому багато буддійських храмів. Про нашого турботливого Творця тут чули одиниці. Збір складався із сингальців і тамілів, тому зібрання проводилися обома мовами. Сингальська нам давалася важко. Своїми помилками ми часто смішили братів і сестер та людей, з якими ми вивчали Біблію. Але було видно, що вони цінують наші зусилля.

Мова була не найбільшою трудністю. Вперше в житті ми зіткнулися з жорстокою протидією. Одного разу нас оточила розлючена юрба. Хтось почав палити нашу літературу, а інші стали бити мене і ще одного брата. Ми молилися, щоб Єгова дав нам спокій і згадав про нас, якщо ми загинемо. На щастя, юрба розійшлась. Ми подякували Єгові за те, що він нас захистив, і тремтячи пішли з того села.

З часом ми почали почуватися на Шри-Ланці як вдома. На наших очах Єгова приводив щирих людей у свою об’єднану родину, і то попри війну, яка вирувала в країні. У нас багато теплих спогадів зі Шри-Ланки. Але пробули ми тут недовго, коло двох років. Під тиском релігійних провідників влада змінила своє ставлення до місіонерів, і більшість із них мусили покинути країну.

Кілька тижнів ми перебували в підвішеному стані. Зрештою Керівний орган призначив нас у Папуа — Нову Гвінею. У вересні 2001 року ми прибули в столицю, місто Порт-Морсбі.

Повна несподіванок Папуа — Нова Гвінея

Хоча Австралія і Папуа — Нова Гвінея розташовані близько одна від одної, культура і побут цих країн дуже відрізняються. Тож нам вкотре довелося багато до чого звикати. Ми вивчили ток-пісин, найпоширенішу з понад 800 мов Папуа — Нової Гвінеї.

Три роки ми прослужили в місті Попондетта. І тут несподіваний поворот — нас призначають в районне служіння. Я завжди захоплювався районними наглядачами, їхньою зрілістю, вмінням навчати і давати поради. Здавалося, мені до них дуже далеко. Я ніколи не бачив себе районним наглядачем, навіть не думав про це. Моєю ціллю завжди було місіонерське служіння. Я і досі не можу повірити, що Єгова удостоїв мене такої честі.

Під час свого служіння ми зупинялися в братів і сестер і в містах, і в селах. В містах ми могли жити в окремій кімнаті і спати на ліжку. В нас була електрика і проточна вода. А в селах цих зручностей зазвичай не було. Часто ми спали в маленькій хатині, їжу готували на вогні, милися в річках і струмках. Якщо ж ми бачили в річці крокодила, то набирали воду у відро і милися біля хати.

Таке служіння вимагало від нас великої фізичної витривалості. Але нас підбадьорювало запевнення від Єгови з Суддів 6:14: «У тебе є сила». Ми знали, що Єгова дасть нам силу для цього служіння. До деяких зборів і груп нам доводилося добиратися через непрохідні джунглі, прибережні болота і скелясті гори. Ми подорожували повнопривідними автівками, човнами, літаками, а досить часто — просто на своїх двохb.

Щоб відвідати один збір під кордоном з Індонезією, ми їхали здебільшого ґрунтовими дорогами понад 350 кілометрів. По дорозі ми більш ніж 200 разів проїжджали через якийсь струмочок чи річку, причому мостів майже ніде не було. Нерідко наша машина застрягала в багні, і нам доводилося її викопувати чи виштовхувати. Але коли ми нарешті діставалися місця призначення, нас уже чекали усміхнені брати і сестри і гарячий обід.

До віддалених сіл у гірській місцевості ми добиралися маленькими літаками. Підлітаючи до місця призначення, пілот часто шукав просвіт у хмарах, щоб побачити, куди приземлитися. Далі він опускався, пролітав над посадковою смугою і перевіряв, чи немає там часом дітей або тварин. Сідали ми зазвичай на нерівній, ґрунтовій смузі, розташованій на хребті висотою понад дві тисячі метрів. Таку посадку не назвеш м’якою і безпечною. А покинути віддалене село можна було лише одним шляхом — злетіти по смузі, яка закінчувалася прірвоюc.

Іноді нам доводилося йти пішки крутими гірськими стежками чи болотистими джунглями, та ще й з рюкзаками, наповненими літературою і речами першої необхідності. Не раз ми йшли у спеку, обливаючись потом. Але нас завжди супроводжували брати і сестри. Дорогою ми багато сміялися і розмовляли на духовні теми.

Нам близькі слова апостола Павла: «Плекаючи до вас ніжні почуття, ми постановили передати вам... самих себе, тому що дуже полюбили вас» (1 Фессалонікійців 2:8). Ми були готові викладатися на повну заради братів і сестер. А вони, як ми побачили, були готові на те саме заради нас. Іноді вони буквально ризикували життям, щоб захистити нас від озброєних бандитів. Якось моїй Ліанн почав погрожувати чоловік з мачете в руках. Я в той час був далеко, на іншому кінці села. Один брат швидко заступив собою Ліанн. На щастя, люди зупинили розлюченого чоловіка, а наш брат отримав лише незначні поранення. Непросто було служити в країні з високим рівнем злочинності, але Єгова щодня захищав нас, і ми й далі могли піклуватись духовно про наших братів і сестер.

У Папуа — Новій Гвінеї було важко отримати якісну медичну допомогу. У 2010 році Ліанн підхопила бактеріальну інфекцію, від якої мало не вмерла. Нам довелося негайно покинути країну і полетіти на лікування в Австралію. Єгова допомагав нам не панікувати. Врешті-решт лікарі підібрали для Ліанн ефективний антибіотик. Один лікар сказав нам: «Ви багато робили для Бога, тепер він вам віддячує». Минув не один місяць, перш ніж ми змогли продовжити наше служіння.

Не сидимо без діла в Австралії

Ми з Ліанн ще десь протягом року літали в Австралію на лікування. У 2012 році брати з філіалу порадили нам заради нашого ж здоров’я залишитись в Австралії. Знову зміна... Ми так полюбили своє служіння і братів та сестер у Папуа — Новій Гвінеї. Здавалося, що ми не справилися зі своїм завданням і що з нас вже ніякої користі. А ще ми вже так довго не жили в Австралії, що відвикли від неї. Нам було дуже непросто. Не знаю, що ми робили б у той час без підтримки братів і сестер.

Після одужання Ліанн ми деякий час служили спеціальними піонерами у Вуллонгонгу, що на південь від Сіднея (штат Новий Південний Уельс). Минув приблизно рік, і знову сюрприз: нас запросили в Біблійну школу для подружніх пар (тепер Школа для проповідників Царства). Після навчання австралазійський філіал призначив нас у районне служіння. Протягом декількох років ми відвідували збори й групи і у шумних мегаполісах, і в пустельних містечках, і навіть у рибальських поселеннях. До нашого теперішнього району входить посушливий північний захід Австралії і весь Східний Тимор.

Моя Ліанн — це найцінніший подарунок від Єгови. Її підтримка просто неоціненна, а духовність гідна найвищої похвали. Вона ніколи не нарікала, хоч би в яких важких і некомфортних умовах їй доводилося служити. Коли її питають, як вона справляється з труднощами, вона каже: «Я про все розповідаю Єгові». Після таких молитов вона читає Біблію і намагається почути, що їй каже Єгова: якими мають бути її думки, почуття і вчинки.

Я ні разу не пошкодував, що відмовився від спортивної кар’єри і дозволив Єгові керувати моїм життям. Я переконався, що, якщо довіритись Єгові, він всього навчить і допоможе виконати будь-яке завдання. За роки служіння я зрозумів: коли виникає проблема або стоїш перед непростим рішенням, насамперед треба помолитися до Єгови і попросити його про мудрість і святий дух. Завдяки нашому турботливому Батькові Єгові ми прожили захопливе, багате на події життя. Цікаво, що ще він приготував для таких глиняних посудин, як ми (2 Коринфян 4:7).