Лист з Папуа — Нової Гвінеї

Захмарний кораловий риф

У ЛАЕ (Папуа — Нова Гвінея) починається ще один спекотний день. П’ята ранку. Ми збираємось до Ленґбаті, поселення на горі Роулінсон, що в провінції Моробе. Цього вівторка я з дружиною відвідую там групу Свідків Єгови.

Наша подорож невеликим чотиримісним літаком триває всього півгодини. Я, як завжди, сідаю біля пілота, і під гуркіт мотору ми розмовляємо через переговорний пристрій. Пілот пояснює, для чого призначений кожен прилад на панелі. Він жартома каже, що коли з ним щось трапиться, то літак поведу я. Мені відразу пригадується випадок, який стався з іншим Свідком Єгови, котрий теж відвідував збори одновірців на Папуа — Новій Гвінеї. Пролетівши півшляху, пілот втратив свідомість. Поки його приводили до тями, літак кружляв на автопілоті. Добре, що наш політ проходить без пригод.

Ми летимо вздовж укритого хмарами гірського хребта. Раптом пілот повертає і пролітає над вершиною гори, від якої нас відділяє всього 100 метрів. З вікна ми бачимо село Ленґбаті — жменьку хатинок, вкритих соломою. Пілот перевіряє, чи дітлахи не грають у футбол на злітно-посадковій смузі. Він також придивляється, чи вона рівна і чи свині не розрили її, відтоді як він був тут востаннє. Пілот розвертає літак і каже: «Здається, все гаразд. Спробуємо сідати». Кружляючи, ми знижуємось, щоб сісти на коротку смугу, яку місцеві жителі видовбали у схилі гори. Нещодавно вони покрили її подрібненим кораловим вапняком, який дістали з гори неподалік.

Щоразу, приїжджаючи сюди, я розглядаю уламки коралового вапняку. Мене завжди цікавило, скільки років цьому гірському хребту. Лише уявіть ту силу, яка виштовхнула з морського дна кораловий риф завдовжки у сотні кілометрів і підняла його на висоту чотирьох тисяч метрів! Зійшовши з літака, ми ступили на землю, яку я назвав захмарним кораловим рифом.

Почувши гуркіт, до нас звідусіль біжать місцеві жителі. Коли пілот вимикає двигун, з натовпу виходить чоловік. Це Зюнґ. Він дбає, щоб у поселенні щотижня проходила навчальна програма, яку Свідки Єгови проводять по цілому світі. Зюнґ веде морально чисте життя, люди поважають його за чесність та відповідальність. Він визнає, що став таким завдяки дотриманню біблійних принципів. Привітавшись і потиснувши одне одному руки, ми разом з Зюнґом та іншими Свідками спускаємось вниз. Діти йдуть за нами і сперечаються, хто нестиме наші рюкзаки.

Ми підходимо до дерев’яного будиночка. Тутешні Свідки спорудили його для роз’їзного служителя, котрий відвідує їх приблизно раз у шість місяців. Хоча Папуа — Нова Гвінея є тропічною країною, тут, у горах, досить прохолодно. Вночі, запаливши гасову лампу, я бачу, як крізь щілини у підлозі хмари проникають усередину будинку. Пополудні вони повільно піднімаються з долини сюди, до гірських вершин. Дивне відчуття: всього кілька годин тому на узбережжі ми томилися від тропічної жари, а тепер одягаємо теплі куртки та джинси.

У середині 80-х років один чоловік з Ленґбаті почав вивчати Біблію зі Свідками Єгови в Лае. Повернувшись додому, він разом з кількома іншими односельцями побудував невеличке приміщення для поклоніння Богу. Вони дуже пишалися цим. Однак пастор місцевої лютеранської церкви і його прибічники вщент спалили зал. Ці палії зухвало заявили, що вся місцевість перебуває в лоні лютеранської церкви. Незважаючи на протидію, Свідки збудували новий зал для релігійних зібрань, і їхнє число зросло аж до 50 ревних проповідників доброї новини. Декотрі з тих, хто раніше противився проповідницькій праці Свідків, тепер беруть в ній активну участь.

Сьогодні більшість жителів Ленґбаті радо приймають Свідків Єгови, котрі навчають біблійної правди. Хоча у поселенні мало хто вміє читати, місцеві Свідки навчилися цього, аби ділитися біблійними істинами з іншими. На зібрання, які щотижня проводяться в їхньому Залі Царства, приходить близько 200 осіб.

Тут немає електрики. Вечорами ми збираємось навколо багаття у кухні. Ми їмо, розмовляємо і сміємось. У м’якому світлі вогню обличчя моїх друзів сяють від радості, яку приносить служіння Єгові. Пізно ввечері усі потроху розходяться. Дехто дістає з вогню бомбом, пальмовий листок, який ще догоряє, сподіваючись, що цього світла вистачить, аби добігти чагарниками додому.

Ми повертаємось до нашого будиночка. Довкола панує тиша, чути лише звуки природи. Перш ніж піти спати, ми милуємось ясним небом. Нас вражає безліч зір, що відкривається перед нами на цій висоті!

Як швидко минув тиждень. Завтра ми відлітаємо. Попереду ще одна прохолодна ніч у захмарному Ленґбаті, а тоді нас знову чекає спека на узбережжі.