Як жити з приступами паніки

Роберт зручно сидів у своєму кабінеті. Раптом у нього сильно закалаталося серце. Він різко випростався, бо на чолі виступив рясний піт. Роберт був впевнений, що почався серцевий приступ! Він схопився за телефон. «Зі мною діється щось жахливе,— задихаючись промовив він.— Здається, я зараз знепритомнію!»

ЦЕ БУВ перший приступ паніки у Роберта. На жаль, не останній. Подібні почуття наринули на нього в ресторані та в пасажі. Приступ паніки повернувся знову навіть під час відвідин друзів. Незабаром єдиним «безпечним» місцем для Роберта став власний дім. Мало-помалу він впав у депресію. «Я навіть думав про самогубство»,— визнає він.

Через шість місяців Роберт натрапив на газетну статтю про приступи паніки й аґорафобію. Те, про що він довідався, врятувало йому життя.

Чому виникає паніка?

Паніка є нормальною реакцією організму на небезпеку. Уявіть, що ви йдете по узбіччі шосе. Раптом помічаєте машину, котра несеться просто на вас. Негайні фізичні й хімічні зміни в організмі змушують вас швидко відбігти в безпечне місце.

А тепер уявіть собі таке ж панічне почуття без видимої причини. Д-р Р. Райд Вільсон каже: «Приступи паніки виникають, коли паніка нав’язує розумові, що поблизу чигає небезпека. Ось ви стоїте в проході гастронома, нікого не чіпаєте. Клац. Це ввімкнувся аварійний вимикач. «Тривога! Усі системи, готуйтесь до бою!»

Лише ті, хто мав такі приступи, можуть вповні збагнути їх напруженість. У журналі «Здоров’я американців» (англ.) описувалося, що «підвищення рівня адреналіну, що збуджує ваш організм на п’ять хвилин, на годину, а то й на цілий день, зникає швидко й загадково, як і з’явилося, залишивши вас слабким і спустошеним, зі страхом перед наступним приступом».

Причини паніки

Приступи паніки переважно починаються в молодому віці й стаються частіше в жінок, ніж у чоловіків. Що ж їх викликає? На це немає чіткої відповіді. Дехто говорить, що хворі є біологічно схильні до них через відхилення в лімбічній системі мозку. Багато вважають це спадковим, тоді як інші твердять, що хімічний склад мозку змінюється внаслідок стресових чинників.

У деяких випадках приступи викликаються спогадами про травматичні ситуації, наприклад про війну, зґвалтування або статеву наругу в дитячому віці. Одне опитування виявило, що жертви кровозмішення в 13 разів частіше страждають від приступів паніки, ніж люди взагалі. Авжеж, тоді як приступи паніки та інші синдроми самі по собі є складними проблемами, вони також можуть бути, як називає їх письменниця Е. Сью Блюм, «спицями в колесі кровозмішення».

Ясна річ, не всі приступи паніки викликані травматичними ситуаціями. Але, д-р Вейн Крітсберґ перестерігає, що коли це є причиною, то «лікування вторинних наслідків наруги, замість зцілення первісної травми, не вирішить проблеми остаточно. Це все одно, що приймати мікстуру проти кашлю, лікуючи запалення легенів».

Чи можливо вилікуватися?

Приступи паніки можна контролювати. Багатьом людям, яких страх перед панікою тримає вдома, допоміг певний вид терапії. За цією терапією, пацієнта піддають ситуаціям, котрих він боїться, і допомагають витримати їх, поки не зменшиться почуття паніки. Ті, хто має серцеві проблеми, астму, виразку шлунку, коліт або подібні хвороби, повинні порадитися з лікарем, перш ніж вдатися до цього лікування.

Також для зняття тривоги використовують методи розслабленняa. Деякі з цих методів обговорюються в супровідній рамці «Вміння заспокоюватися». Однак не чекайте, коли почнеться приступ паніки. Таке вміння найкраще виробляти протягом періодів незначної тривоги. Коли оволодіти таким вмінням, то можна ослабити або навіть відвернути майбутні приступи.

Особливо схильні до паніки ті, що шукають у всьому досконалості або мають комплекс неповноцінності. «Коли у мене були приступи тривоги, моїм життям правив пан Негативний,— каже один хворий.— Я говорив собі, що оскільки мене мучить тривога, то я є гіршим за інших і тому не гідний любові». Якщо змінити таке мислення, то це може зменшити почуття занепокоєння, котре призводить до панікиb.

Надзвичайно важливо розповідати про свою турботу надійному другові. Коли хворий виговориться, то це допоможе йому відрізнити проблеми, які мусово зносити, від проблем, котрі можна вирішити. Не потрібно забувати й про молитву. У Псалмі 55:23 говориться: «Свого тягара поклади ти на Господа,— і тебе Він підтримає, Він ніколи не дасть захитатися праведному!»

Часто паніку може викликати не одна величезна проблема, а накопичення незначних на вигляд труднощів, подібно як занадто багато окремих електричних приладів, котрі під’єднані в одне коло, можуть вибити запобіжники. Одним з вирішень може бути виписати проблеми на окремі картки й систематизувати їх у порядку від найпростішої проблеми до найскладнішої. Беріться вирішувати лише одну проблему за раз. Виписування труднощів змінює їхню значимість, проблеми, яких ви боїтеся й уникаєте, стають проблемами, які ви бачите й вирішуєте.

Декому допомагають прописані транквілізатори та антидепресанти. Однак потрібно бути обережними. «Я не вважаю, що медикаменти самі по собі можуть вирішити проблему,— говорить Мелвін Ґрін.— Їх потрібно приймати на додаток до пошуків відповіді. (...) Ліки можуть дозволити вам бути більш діяльним, і це дасть вам можливість шукати іншої допомоги, аби давати собі раду з аґорафобією й працювати над своїм видужанням».

Духовна проблема?

«Я вважала, що християни не повинні страждати від приступів тривоги,— каже Бренда,— оскільки Ісус сказав ‘не журитися’. Я дійшла висновку, що, мабуть, не достатньо покладаюся на Бога». Однак контекст Ісусових слів у Матвія 6:34 показує, що він не говорив про розлади паніки. Натомість, Ісус підкреслював небезпеку турбуватись більше за матеріальні потреби, ніж за духовні.

Насправді навіть ті, хто ставить духовні інтереси на перше місце, можуть страждати від цих розладів, як це видно з наступного випадку з однією жінкою з Фінляндії.

«Ми з напарницею, обоє Свідки Єгови, проповідували від дому до дому. Ураз мені запаморочилася голова. Я не могла думати. Усе здавалося несправжнім, і я боялася, що впаду. Біля наступних дверей я зовсім не розуміла, про що говорилося.

Цей жахливий випадок стався 1970 року. Він був перший з низки дивних приступів, котрі мучили мене наступних двадцять років. Знову й знову я опинялася в туманному світі і не могла чітко думати. У мене запаморочувалася голова, також сильно калатало серце. Я затиналася або зовсім розгублювала слова.

Я була молодою, енергійною та щасливою повночасною служителькою Свідків Єгови. Як я любила допомагати іншим розуміти Біблію! Але ці приступи були для мене постійною мукою. Я думала: «Що зі мною сталося?» Невропатолог поставив мені діагноз — вискова епілепсія. Наступні десять років я приймала прописані ним ліки. Все ж, я дивувалася, чому вони майже не допомагали. Я почала ставитися до свого стану, як до чогось, що я просто повинна зносити.

Через деякий час я зрозуміла, що моя хвороба не є епілепсією і тому не допомагають ліки. Навіть звичайні прогулянки були для мене нездоланним завданням. Я боялася зустрітися з кимось під час прогулянок. Мені потрібно було докладати усіх сил, щоб відвідувати християнські зібрання. Часто я сиділа спітніла, в голові мені паморочилося, так що я тримала руки на скронях, серце калатало, а в голові було порожньо. Деколи усе тіло напружувалося й мене схоплювали корчі. Одного разу я була впевнена, що помру.

Служіння підтримувало мене, хоча це було великим чудом, що я взагалі могла залишатися у ньому. Часом було настільки обтяжливо проводити біблійні вивчення, що продовжувати повинен був напарник. По правді, наше проповідування є спільними зусиллями, а в кінцевому результаті ріст йому дає Бог (1 Коринтян 3:6, 7). Вівцеподібні люди чують і відгукуються, незважаючи на обмеження вчителя.

Одного разу, в березні 1991 року, мій чоловік показав мені брошурку про розлади, пов’язані з панікою. Описані симптоми були такі ж, як і в мене! Я почала читати більше про це, відвідувати лекції і домовилася зустрітися із спеціалістом. Після двадцяти років нарешті стала відомою моя проблема. Я встала на дорогу до видужання!

Більшості людей з розладами, пов’язаними з панікою, можна допомогти правильним лікуванням. Великою підтримкою можуть стати друзі, якщо вони співчутливі. Замість того щоб звинувачувати й без того неспокійну душу, проникливий товариш розумітиме, що людина з розладами, пов’язаними з панікою, не навмисно уникає спілкування. (Порівняйте 1 Солунян 5:14).

Коли я озираюсь на минулі 20 років, то вдячна, що могла залишатися у повночасному служінні. Це було благословенням, за яке варто боротися. Водночас я усвідомлюю, що дехто, як Епафродит, мусить покинути привілеї у служінні через погане здоров’я. Такі люди не засмучують Єгову. Він не сподівається від людини більше, ніж вона може зробити в межах розумного.

Життя з таким розладом навчило мене не ставитися до себе занадто серйозно. Воно допомогло мені співчувати іншим, хто має обмеження. Але що найголовніше, це допомогло мені наблизитися до Єгови. Протягом свого тяжкого випробовування я неодноразово переконувалася, що він є справжнім джерелом сили й потіхи».

[Примітки]

[Рамка на сторінці 22]

Вміння заспокоюватися

Спокійне дихання. Приступи паніки часто супроводжуються гіпервентиляцією. Щоб заспокоїти своє дихання, спробуйте наступну вправу. Ляжте на живіт. Порахуйте до шести, вдихаючи; порахуйте до шести, видихаючи. Потім спробуйте дихати так само глибоко, сидячи. Тоді спробуйте зробити те ж саме, стоячи. Дихайте глибоко діафрагмою й робіть так щодня, поки це не стане звичайним. Декому легше виконувати цю вправу, уявляючи прекрасне оточення.

Спокійне мислення. «А що, коли це станеться знову?» «А якщо не буде нікого допомогти мені?» «А коли моє серце не витримає?» Думки про погане стимулюють паніку. Оскільки ці думки переважно направлені на майбутнє лихо або на минулі приступи, намагайтеся думати про теперішню ситуацію. «Зосередження на безпосередній ситуації зразу заспокоює»,— говорить д-р Елан Ґольдштайн. Дехто пропонує носити ґумку навколо зап’ястка. Коли виникають думки про погане, відтягніть її та, стрельнувши нею, скажіть собі: «Стоп!» Зупиніть тривогу, поки вона не переросла в паніку.

Спокійна реакція. Якщо паніка заполонила вас, не боріться з нею. Це лише почуття, а почуття не завдадуть вам шкоди. Уявіть собі, як ви спостерігаєте за хвилями на березі океану. Вони підіймаються до найвищого рівня, а потім зникають. Паніка протікає таким самим чином. Замість того щоб боротися із хвилею, стрибайте на неї. Вона обов’язково промине. Коли приступ пройшов, не реагуйте занадто гостро й не аналізуйте його надміру. Він пройшов, як чхання або головний біль.

Паніка подібна до задираки. Роздратуйте його, й він нападе, не чіпайте його, і, можливо, він піде від вас. Д-р Р. Рейд Вільсон пояснює, що вміння заспокоюватися, «не розроблене для того, аби ви могли краще «боротися» з панікою або «виганяти» її в момент виникнення. Натомість вважайте таке вміння способом пережити час, коли паніка намагається спровокувати вас на боротьбу».

[Рамка на сторінці 23]

Аґорафобія — страх страху

У багатьох людей, які страждають від приступів паніки, розвивається аґорафобія. Хоча аґорафобія визначається як страх перед громадськими місцями, точніше її можна назвати страхом страху. Аґорафобіки настільки бояться паніки, що уникають усіх місць, де сталися попередні приступи. Незабаром залишається тільки одне «безпечне» місце, зазвичай, це дім.

«Уявіть, що ви виходите зі свого дому,— говорить письменник Мелвін Ґрін.— Раптом звідкільсь з’являється велетенський чоловік. У нього в руках ключка, й він безпідставно вдаряє нею вас по голові. Ви, хитаючись, вертаєтесь додому, шоковані тим, що сталося. Коли ви почуваєте себе краще, то обережно визираєте із-за дверей — все виглядає звичайним. Ви знову починаєте спускатися. Нараз він там і знову вас б’є. Ви повертаєтесь додому, де є в безпеці. Ви виглядаєте з чорного ходу... Він там. Ви визираєте з вікон... Він там. Ви знаєте, що коли підете з безпечного дому, то дістанете знову удар. Питання: «Ви підете?»

Багато аґорафобіків ілюструють свої почуття цим прикладом і вважають, що їхній стан безнадійний. Але д-р Елан Ґольдштайн запевнює: «Ви не є винятком, ви не одні такі. (...) Ви можете допомогти собі».