Чи ви знаєте?

Чи справді в стародавні часи хтось міг посіяти на чужому полі бур’яни?

У МАТВІЯ 13:24—26 наводяться такі Ісусові слова: «Небесне Царство можна прирівняти до чоловіка, який посіяв на полі добре насіння. Поки люди спали, прийшов його ворог, посіяв серед пшениці бур’яни та й пішов собі. А коли стебла проросли та з’явилися плоди, проросли і бур’яни». Дехто висловлює сумніви, що цей приклад можна вважати реальним. Але згідно з юридичними працями стародавнього Риму, це можливо.

«Відповідно до римського законодавства було злочином посіяти на полі пажитницю з метою помсти... Саме існування цього закону вказує на те, що такі випадки траплялися нерідко»,— говориться в одному біблійному словнику. Знавець права Аластер Керр зазначає, що в 533 році н. е. римський імператор Юстиніан видав «Дигести», звід римських законів і уривків з праць юристів класичного періоду римського права (приблизно 100—250 роки н. е.). Згідно з цією працею («Дигести» 9.2.27.14), юрист Ульпіан посилався на справу, яка розглядалася в другому столітті римським державним діячем Цельсом. На чужому полі хтось посіяв бур’яни, які в результаті знищили врожай. У «Дигестах» описується, за допомогою яких засобів правового захисту власник або орендар землі міг отримати відшкодування від зловмисника за завдані збитки.

Отже, в Римській імперії траплялися такі зловмисні дії, і це показує, що наведений Ісусом приклад був взятий з реального життя.

Якою свободою наділяв Рим юдейських провідників у Юдеї в першому столітті?

У ТОЙ час Юдеєю правили римляни, яких представляв намісник. Він мав у своєму розпорядженні загони воїнів. Основним його завданням було збирати податки для Риму і підтримувати мир та порядок. Римляни придушували будь-яку незаконну діяльність і карали кожного, хто порушував спокій. Усі інші поточні справи в Юдеї вони зазвичай залишали в руках місцевих провідників.

Синедріон був юдейським верховним судом і керівною радою у справах, пов’язаних з юдейським законом. Нижчі суди діяли по всій Юдеї. Більшість цивільних і кримінальних справ, імовірно, розглядалися в таких судах без втручання римських правителів. Проте на юдейські суди було накладено одне обмеження. В їхню компетенцію не входило винесення рішення про страту злочинців. Це право римляни здебільшого залишали за собою. Але відомим винятком була смерть Степана, якого за рішенням Синедріону закидали камінням (Дії 6:8—15; 7:54—60).

Отже, юдейський Синедріон мав широкі повноваження. Все ж, як зазначає історик Еміль Шурер, «найсерйознішим обмеженням для нього було те, що римська влада могла в будь-який момент взяти справу у свої руки і діяти незалежно. Наприклад, це відбувалося, коли когось підозрювали в державному злочині». Один з таких випадків стався за правління воєначальника Клавдія Лісія, який узяв під варту апостола Павла, римського громадянина (Дії 23:26—30).