Усе життя вчимося в нашого Величного Вчителя

ПРИКЛАД БАТЬКІВ

Наприкінці 1950-х років мої батьки емігрували з Італії до Канади і поселилися в місті Кіндерслі (провінція Саскачеван). Невдовзі після цього вони пізнали правду, і вона стала головною частиною їхнього життя. Пригадую, як у дитинстві міг цілими днями проповідувати із сім’єю. Іноді я жартома кажу, що вже у вісім років служив допоміжним піонером.

Мої батьки були небагатими, але охоче йшли на жертви заради Єгови. Наприклад, у 1963 році вони продали чимало речей, щоб поїхати на міжнародний конгрес у Сполучені Штати (він пройшов у місті Пасадіна, штат Каліфорнія). У 1972-му ми переїхали за 1000 кілометрів від дому, у місто Трейл (провінція Британська Колумбія), щоб проповідувати італійськомовним людям. Там тато працював прибиральником. Йому не раз пропонували підвищення, але він відмовлявся, бо хотів повністю зосереджуватись на духовному.

Я дуже вдячний татові і мамі за чудовий приклад, який вони подавали мені, моєму братові і двом сестрам. Саме з їхнього прикладу почалося моє духовне навчання. Завдяки батькам я зрозумів важливу істину, якою керуюся все життя: якщо ставити Боже Царство на перше місце, Єгова про тебе подбає (Матв. 6:33).

РОЗПОЧИНАЮ ПОВНОЧАСНЕ СЛУЖІННЯ

У 1980-му я одружився з Деббі — вродливою сестрою з чіткими духовними цілями. Ми хотіли служити повночасно, і через три місяці після весілля Деббі стала піонеркою. А через рік нашого подружнього життя ми переїхали до маленького збору, де була потреба у вісниках. Там я теж приєднався до лав піонерів.

З часом служіння у цьому зборі перестало приносити нам радість, у нас з’явилася думка переїхати. Але спершу ми вирішили поговорити з районним наглядачем. З теплотою, але відверто він сказав: «Проблема не тільки у зборі, а й у вас. Ви бачите лише погане. Шукайте позитив, і він обов’язково знайдеться». Це була дуже слушна порада (Пс. 141:5). Ми відразу її застосували і невдовзі побачили, що, справді, все не так погано: деякі вісники у зборі хотіли робити для Єгови більше. Серед них були діти та декотрі сестри, які мали невіруючих чоловіків. Це стало для нас із Деббі важливим уроком. Ми зрозуміли, що треба зосереджуватись на позитивному і терпеливо чекати на Єгову. Ситуація може здаватися складною, але у відповідний час він усе виправить (Мих. 7:7). До нас повернулася радість, і справи пішли значно ліпше.

Викладачі нашої першої Школи піонерів мали досвід служіння за кордоном. Вони показували цікаві фотографії і розповідали, які мали труднощі і благословення. Це розпалило в нас із Деббі бажання служити місіонерами.

Щоб наблизитись до своєї мети, у 1984-му ми переїхали у франкомовну провінцію Квебек, за 4000 кілометрів від Британської Колумбії. Там нас чекала нова культура і нова мова. Серйозною проблемою було те, що нам часто бракувало грошей. Якийсь період ми обходилися лише картоплею: один фермер дозволяв нам збирати залишки на його полі. Але Деббі була дуже винахідливою і придумувала нові й нові рецепти страв з картоплі. У тих непростих обставинах ми старалися не втрачати радості. І, знаєте, ми бачили, що Єгова про нас дбає (Пс. 64:10).

Одного дня ми отримали несподіваний телефонний дзвінок. Нас запросили служити в канадському Бетелі. Перед тим ми встигли подати заяву на навчання у школі «Гілеад», тому в нас були змішані почуття. Але ми прийняли запрошення. Приїхавши в Бетель, ми зустрілися з членом комітету філіалу, братом Кеннетом Літтлом, і запитали його: «А що, як нас запросять у “Гілеад”?». Він відповів: «Давайте не будемо переходити міст, до якого ще не дійшли».

Уже через тиждень ми таки дійшли до того моста — нас із Деббі запросили в «Гілеад». Тепер треба було щось вирішувати. Брат Літтл сказав: «Хоч би що ви вибрали, будуть дні, коли вам здаватиметься, що треба було вибрати інший варіант. Але тут немає правильного чи неправильного рішення. Єгова може благословити вас усюди». Ми прийняли запрошення у «Гілеад» і потім не раз переконувалися, наскільки слушними були ці слова. Пораду брата Літтла ми часто цитували іншим братам і сестрам, які мусили вибирати між різними видами служіння.

МІСІОНЕРСЬКЕ ЖИТТЯ

Ми навчалися у 83-му класі школи «Гілеад», яка проводилася в Брукліні (штат Нью-Йорк). Нас було 24 студенти. Навчання почалося в квітні 1987-го. Нашими основними викладачами були Юлісіс Ґласс і Джек Редфорд. П’ять місяців пролетіли непомітно, і 6 вересня ми вже були випускниками. Разом з Джоном і Марі Ґуд нас призначили до Гаїті.

Випускників «Гілеаду» не посилали до цієї країни вже 25 років. Останніх місіонерів влада депортувала в 1962-му. Але ось через три тижні після випуску ми вже проповідували серед гаїтянських гір разом з маленьким збором, який налічував 35 вісників. Ми з Деббі були молоді та недосвідчені, ще й в місіонерському домі ми жили самі. Місцеві мешканці були дуже бідні, більшість не вміла читати. Перші роки нашого місіонерського служіння спокійними не назвеш. Ми пережили громадянські заворушення, державні перевороти, протести і урагани.

Гаїтянські брати та сестри стали для нас прикладом стійкості і життєрадісності. Багато хто мав дуже складні обставини, але вони любили Єгову і служіння. Одна сестра похилого віку, хоч і не вміла читати, знала напам’ять близько 150 біблійних уривків. Ми бачили, скільки в країні проблем, і через це нам ще більше хотілося розповідати людям про Боже Царство — єдиний уряд, який зможе вирішити всі проблеми на землі. Було дуже приємно бачити духовний ріст перших зацікавлених. Пізніше деякі з них служили сталими, спеціальними піонерами, старійшинами.

У Гаїті я познайомився з хлопцем на ім’я Тревор. Він був мормонським місіонером, і ми кілька разів говорили про Біблію. Через роки я несподівано отримав від нього лист. Тревор писав: «Я збираюсь охреститися на найближчому конгресі! Хочу повернутись у Гаїті і служити спеціальним піонером там, де раніше був мормонським місіонером». Так і сталося: разом з дружиною Тревор провів у Гаїті багато років.

ЄВРОПА, А ПОТІМ АФРИКА

Після Гаїті нас призначили в Європу. У той час у багатьох європейських країнах почали знімати обмеження з діяльності Свідків Єгови. 1992 року ми прибули в столицю Словенії, Любляну. Недалеко від неї виростали мої батьки — вони жили там до переїзду в Італію. У різних частинах колишньої Югославії все ще бушувала війна. Раніше за діяльністю в цьому регіоні наглядали брати з Відня (Австрія), Загребу (Хорватія) і Белграда (Сербія). Тепер у кожній незалежній республіці треба було створити окремий Бетель.

І знову нам треба було освоїти нову мову та культуру. Місцеві казали: «Jezik je težek», що означає «мова важка». І, знаєте, вони не перебільшували. Ми захоплювалися відданістю братів і сестер. Вони з радістю приймали організаційні зміни. Було очевидно, що Єгова їх благословляв. Ми вкотре переконалися, що наш Бог усе робить з любов’ю і вирішує проблеми у відповідний час. За роки, проведені в Словенії, ми з Деббі засвоїли багато нових уроків. І нам дуже допомагав досвід, який ми набули раніше.

Однак попереду чекали нові зміни. У 2000 році нас призначили на захід Африки, в країну Кот-д’Івуар. У листопаді 2002-го через громадянську війну ми були змушені евакуюватися до Сьєрра-Леоне. Там щойно закінчилась війна, яка тривала 11 років. Було важко ось так раптово їхати з Кот-д’Івуару. Але й тут досвід з минулого допоміг нам не втратити радості.

Ми зосереджувались на позитивному: в території було багато щирих людей, і ми бачили любов братів та сестер, які пережили роки війни. Вони були небагатими, але завжди хотіли чимось поділитися. Одна сестра запропонувала Деббі щось із одягу. Деббі хотіла відмовитись, але сестра наполягала, кажучи: «Під час війни брати з інших країн дуже нас підтримували. Тепер наша черга». Ми з дружиною поставили перед собою мету наслідувати їхній чудовий приклад.

Зрештою ми повернулися в Кот-д’Івуар, але політичні проблеми знову вилилися в насильство. В листопаді 2004-го нас евакуювали на вертольоті. Ми з Деббі мали лише по одній невеликій сумці. На нічліг нас привезли на французьку військову базу, де довелося спати на підлозі. Наступного дня ми полетіли у Швейцарію. До Бетелю ми добралися аж опівночі, але там нас зустріли брати з комітету філіалу, викладачі Школи удосконалення служіння і їхні дружини. Було стільки обіймів, нам принесли гарячу їжу й багато швейцарського шоколаду. Ми з Деббі були зворушені до глибини душі.

Деякий час ми служили в Гані, а коли в Кот-д’Івуарі стало спокійніше, повернулися туди. Раптові евакуації і постійна зміна країни давалися нам непросто. Але доброта братів і сестер додавала сил. Ми з Деббі нагадували собі, що, хоча в організації Єгови любов — це норма, її не можна сприймати як належне. Згодом ми зрозуміли, що той буремний період став цінною частиною нашого навчання.

ВИРУШАЄМО НА БЛИЗЬКИЙ СХІД

У 2006 році ми отримали лист від Всесвітнього центру. В ньому повідомлялося, що тепер ми будемо служити на Близькому Сході. І знову нові пригоди, труднощі, мови і культури. У цьому регіоні було чимало конфліктів на політичному і релігійному ґрунті. Але там ми багато чого навчилися. Нам подобалося, що в зборах брати і сестри розмовляли різними мовами. Було приємно бачити, що це не руйнувало їхню єдність: усі вони однаково дотримувалися вказівок організації. Особливо нас вражало, з якою мужністю вісники зносили протидію рідних, однокласників, співробітників і сусідів.

У 2012 році ми побували на спеціальному конгресі в Тель-Авіві (Ізраїль). Такого великого зібрання служителів Єгови у цьому регіоні не проводилось ще з П’ятидесятниці 33 року н. е. Це була незабутня подія!

Приблизно у той період нас попросили з’їздити в країну, де діяльність Свідків була обмежена. Ми привезли деякі публікації, ходили в служіння і відвідували невеликі конгреси. Повсюди стояли блокпости з озброєними до зубів солдатами. Ми старалися не привертати до себе зайвої уваги. До того ж з нами були місцеві вісники, тому ми не переживали.

І ЗНОВУ АФРИКА

У 2013 році наше життя знову зробило раптовий поворот — нас призначили служити у філіалі в місті Кіншаса, столиці Демократичної Республіки Конго. Це велика країна з неймовірною природою, але високим рівнем бідності і частими збройними конфліктами. Спочатку ми подумали: «Африку ми вже знаємо — буде легко!». Але, як виявилось, нам ще багато чого треба було навчитися, особливо подорожувати по бездоріжжю. У служінні в Конго було багато позитивного. Нас підбадьорювало те, що, незважаючи на фінансові труднощі, брати і сестри залишалися радісними і міцними у вірі. Вони дуже любили служіння і докладали величезних зусиль, щоб не пропускати зібрань та конгресів. На наших очах все більше і більше людей пізнавало правду. Це свідчило про підтримку і благословення Єгови. За роки повночасного служіння в Конго ми здобули ще більше цінного досвіду. У цій країні ми знайшли багато нових друзів, які стали нам як рідні.

Наприкінці 2017-го нас призначили в Бетель у Південно-Африканській Республіці. Ми ще ніколи не служили у такому великому філіалі, і обов’язки, які нам доручили, були для нас абсолютно новими. Здобутий досвід знову став у пригоді. Ми всім серцем полюбили братів та сестер, які віддано служать Єгові вже не одне десятиліття. І нас вражає, що попри розмаїття рас і культур у родині Бетелю панує єдність. Видно, що Єгова щедро дарує мир тим, хто одягається в нову особистість і застосовує біблійні принципи.

Багато років ми з Деббі отримували різноманітні завдання від організації, пристосовувались до нових культур і опановували нові мови. Не скажу, що завжди було легко. Зате ми завжди відчували віддану любов Єгови. Він виявляв її через свою організацію і через наше братство (Пс. 144:2). За роки повночасного служіння ми багато чого навчилися, і це зробило нас кращими служителями Єгови.

Я глибоко вдячний своїм батькам за те, що вони прищепили мені любов до правди, вдячний своїй коханій дружині за підтримку, вдячний братам і сестрам з усього світу за їхній чудовий приклад відданості Єгові. Нам з Деббі не терпиться побачити, що принесе майбутнє і чого ще нас навчить наш Величний Учитель.