Велогонки. Підйоми і спуски

НАМАГАЮЧИСЬ якнайдужче, докладаючи усіх зусиль, щосили тиснучи на педалі, проте не відчуваючи справжньої втоми, я вважав, що це вартувало моїх зусиль. Після 25-кілометрового підйому на перевал Великий Сен-Бернар, що між Швейцарією та Італією, я був лідером. Мій тренер подав сигнал зі своєї машини, що я на декілька хвилин вирвався вперед. Я вже міг собі уявити перемогу етапу та одягання жовтого джерсі.

Попереду мотоциклів та автомобілів я на шаленій швидкості спускався з перевалу. На половині спуску я не розрахував швидкості на одному з поворотів. Заднє колесо мого велосипеда вискочило з-під мене, і я вилетів з дороги. Я болісно закінчив ці гонки і розпрощався з жовтим джерсі та славою. Я не здобув перемоги у гонках «Тур де Авенір» 1966 року.

Як зростала моя любов до велоспорту

Я народився в Бретані в кінці другої світової війни. У Західній Франції велоспорт дуже популярний, і з цього регіону вийшло багато чемпіонів. Ще хлопчиком я любив дивитися місцеві велогонки і ніколи не пропускав по телевізору гонок «Тур де Франс». Коли я дивився, як велосипедисти важко крутили педалями, піднімаючись на надзвичайно чудові гірські перевали і зі свистом спускались додолу з найкрутіших схилів, вони, на мою думку, виглядали, наче боги.

Коли мені сповнилось 17 років, я вирішив узяти участь у змаганні. Один торговець велосипедами допоміг мені придбати перший уживаний спортивний велосипед. Я тренувався серйозно — кожної неділі зранку, а протягом тижня перед роботою і після неї. Через два місяці моє серце забилося з радощів: я мав розпочати свої перші гонки. Я здобув би перемогу, якби група велосипедистів не зрівнялась зі мною лише за 10 метрів до фінішу! До кінця того року на всіх гонках я приходив до фінішу серед перших 15-ти.

Мій спортивний сезон 1962 року не тривав довго. По трьох місяцях змагань і декількох перемог мене призвали на 18-місячну військову службу в Алжір. Після повернення у Францію в 1965 році я знову почав займатися велоспортом. Проте наступного сезону я твердо вирішив знову здобути букет переможця.

З березня 1966 року і далі я здобував одну перемогу за одною. Кожного разу, коли я прибував першим чи другим до фінішу, я переходив у вищу категорію, де конкуренція була жорстокішою. А втім, я також працював зі своїм батьком, циклюючи підлогу. Праця була виснажливою і не давала мені можливості присвятити стільки часу на велоспорт, скільки б мені хотілося. Отже, коли я набирав кількість очок, щоб перейти у вищу категорію, я задовольнявся тією кількістю грошей, яку заробляв під час гонок, проте я дозволяв, щоб мене побивали, і я не переходив у вищу категорію.

Швидкий поступ

З огляду на мої результати три команди запропонували мені контракт на змагання. Я відмовився, бо не хотів покидати батька. Проте найбільш наполегливий тренер спонукав мого батька відпустити мене на тиждень для важких гонок у Піренеях на франко-іспанському кордоні. Я зайняв досить добре місце на змаганнях, отже наша наступна гонка відбувалась в Іспанії, де я переміг в аматорських гонках «Тур Каталонія». Через декілька днів я здобув перше місце в «Турі Балеарських островів» і був одягнений у джерсі лідера, втративши його лише в останній день у змаганнях на коротку дистанцію, оскільки моя команда була дискваліфікована.

Потім була «Роут де Франс» коло Ніцци. Я відзначився на багатьох дистанціях і здобув нагороду найкращого гонщика по гористій місцевості. Завдяки таким добрим результатам мене обрали в число десяти найкращих гонщиків і запросили представляти Францію в гонках «Тур де Авенір» — аматорському варіанті гонок «Тур де Франс».

Протягом тих двох місяців моя родина дізнавалась про мене лише зі спортивних новин газет. Зважаючи на свого батька і на те, що він дав мені лише тиждень відпустки, я відмовився від цієї пропозиції і повернувся додому. Проте мій тренер та один спортивний журналіст переконали батька у тому, що я був саме тим, на кого покладається Франція, і він відпустив мене. Мені здавалось, що це був сон! Лише два місяці тому я був аматором третьої чи четвертої категорії, а тепер мене обрали для найважливіших у світі аматорських велогонок! Як я вже згадав на початку розповіді, падіння не залишило мені жодних шансів у тому «Турі» 1966 року.

У 1967 році я здобув перемогу десь у десятьох велогонках «Париж — Ніцца» і четвертим дійшов до фінішу в гонках «Тур де Морбіан» у Бретані. У 1968 році, у 24-річному віці, я підписав свій перший професійний контракт з голландською командою Яна Янсона. Ми змагались у гонках «Тур де Франс», і того року перемогу здобула команда Яна. Тим часом, після напруженого періоду в Ренні (Бретань), я зустрівся з Даніелл, що прибула сюди перший раз дивитися на велогонки. Але вони не були її останніми, бо наступного року ми одружилися.

Як мені подобались ті дні: співпраця в команді, мандрівне життя, кожного дня нові містечка та пейзажі! Я не заробляв багато грошей, але мені було байдуже, оскільки я діставав багато задоволення від велогонок. Я добре справувався у гонках на різні короткі дистанції і надіявся здобути перемогу на одних з великих гонок. Проте я почав розуміти, що між професійними велогонщиками та аматорами існує велика прірва.

Найбільші чемпіони... та інші

Протягом спортивного сезону 1969 року я був у команді відомого велогонщика Реймонда Пулідора. Брав участь у класичних одноденних велогонках «Париж — Рубе» і «Флеш Валон» (Бельгія). У гонках по гірських перевалах я не відставав від найкращих велогонщиків і належно доходив до фінішу на багатьох етапах. А втім, найбільше, що я любив — здобувати перемогу на місцевих гонках у Бретані перед натовпом моїх любимих глядачів.

Але, усупереч моїм сподіванням, я, як і багато інших, не володів фізичною обдарованістю великих чемпіонів. На одному важкому етапі гонок «Тур де Спейн» я мусив вибути через сніг з дощем. Там я побачив, що найбільші чемпіони володіли чимось особливим, чого бракувало мені,— витривалістю до шаленої спеки та лютого холоду. Я не міг рівнятися, наприклад, до Едді Маркса, бельгійського чемпіона і лідера велогонок того часу. Він далеко виходив за рамки можливостей кожного з нас. Фактично майже завжди я бачив лише його спину в тих гонках, у яких він брав участь.

Солідарність гонщиків

Солідарність була навіть між конкуруючими командами. Особисто я відчув це на собі під час одного з найтрудніших етапів гонки «Тур де Франс» 1969 року. Попереднього вечора ми прибули у свій готель виснажені після серії важких гірських етапів. Наступного ранку будильник задзвонив о сьомій годині. Як звичайно, на нас за три години перед початком гонок чекав пишний сніданок.

На старті було десь 150 учасників, кожен розповідав про свої підйоми і спуски у минулі декілька днів, зважаючи на те, щоб не викрити стратегії команди. Мав бути виснажливий день. Цей етап проходив від Шамоні, що у підніжжі Монблану, до Бріансон і тягнувся 220 кілометрів по альпійських дорогах, пересікаючи три основні перевали.

Вже зі самого початку темп був дуже швидким. Долаючи 1984-метровий перевал Мадулан, я відчував, що це для мене успіхом не закінчиться. Падав дощ, і з висотою він перейшов у сніг. На вершині перевалу нас шестеро з різних команд вже відставали від лідерів на декілька хвилин. Замерзлі, ми почали спускатися, наші пальці настільки заніміли, що ми мусили гальмувати ногами об землю. Внизу один керівник посигналив з машини, що наше пізнє прибуття, безсумнівно, позбавить нас прав далі брати участь у цих гонках. Я дуже засмутився від думки, що моя участь у гонках «Тур де Франс» припиниться в місцевості, яка мені найбільше подобається,— в горах.

Незважаючи на те що наші зусилля, здавалося, були безрезультатними, найсправніший велогонщик заохочував нас не здаватися. Він підняв нам дух, зробив з групи стрій і запропонував, щоб кожен з нас по черзі був лідером групи. Ми натиснули на педалі. Коли прибули до проміжного пункту харчування, він вже був зачиненим, але ми не переймалися цим і розділились їжею, що мали зі собою.

Коли ми спустились у долину, завдяки теплій погоді у нас відновилися сили. Години проходили, а перед нами лежали ще дві великі перешкоди дня — перевали Телеґраф (1670 метрів) та Ґаліб’є (2645 метрів). На підйомі на нас чекав великий сюрприз. На згині дороги крізь глядачів ми побачили різнокольорову юрбу гонщиків. Так, ми наздогнали інших. Ми минули декого, хто вже не міг їхати, та інших, хто, здавалось, приріс до землі. Я побачив одного молодого бельгійського гонщика, на котрого покладалися надії, як він виснажений йшов, штовхаючи велосипед вгору. Я наздогнав лідера своєї команди і прийшов до фінішу досить непогано.

Все це мене навчило важливого уроку, якого я ніколи не забуду,— якщо фінішна лінія ще не пересічена, то гонки не програні і не виграні. Більш того, я ніколи не забуду духу взаємної підтримки, що був навіть серед команд-конкурентів.

Перша зустріч з Біблією

Перший раз я почув біблійну звістку в 1972 році. Ґі, один велогонщик, що недавно залишив професійні гонки, якось заскочив до мене і розказав про свою нову віру. Я сказав йому, що не цікавлюсь і що кожен вважає, що його віра найкраща. У відповідь на мої заперечення Ґі показав мені декілька віршів з Біблії, говорячи, що оскільки прихильники багатьох релігій говорять, що їхня віра ґрунтується на Біблії, то легко перевірити їхню віру на підставі Божого Слова.

Взагалі я чув про Біблію, але, як пасивний католик, я не гадав, що вона має щось спільне з моєю релігією. Проте я вважав, що наша розмова сталася в підхожий час, тому що один з родичів моєї дружини, католицький місіонер, мав відвідати нас і ми могли б усе це обговорити з ним.

Цей родич моєї дружини підтвердив, що Біблія дійсно є Божим Словом. Але він сказав нам, щоб ми були обережними, бо, за його словами, Свідки Єгови добрі люди, однак зводять інших. Коли я знову зустрівся з Ґі, то запитав його думку з приводу цих слів. Він пояснив, що, усупереч тому, чого мене навчили в церкві, доктрина про безсмертя душі небіблійна (Єзекіїля 18:4). Він також запитав нас, чому цей родич не вживає Божого імені — Єгова (Вихід 15:3).

Мене дуже здивувало, коли я дізнався, що Бог має ім’я. Коли ми показали ці вірші родичеві моєї дружини, він сказав, що не потрібно сприймати Біблію настільки буквально. Наша дискусія з Ґі була безплідною, і він вернувся до Парижа, де працював.

Ґі приїхав у Бретань через рік і завітав до нас. Він знову розпочав розмову і згадав, що Біблія також є пророчою книгою. Це заохотило нас детальніше дізнатись про неї. Наші розмови почастішали. І все ж Ґі мусив мати велике терпіння зі мною, бо моє життя продовжувало крутитись довкола велоспорту та всього, що пов’язане з ним, тобто друзів, шанувальників тощо. Також, будучи з Бретані, місцевості, де глибоко вкорінені релігійні традиції, наша родина несхвально ставилась до нашого нового зацікавлення Біблією.

Моя кар’єра велогонщика в 1974 році раптово провалилася через дорожній нещасний випадок. Це змусило нас подумати про те, що дійсно є важливим у нашому житті. Ми з дружиною вирішили виїхати з нашого містечка та позбутися впливу нашої родини. З того часу ми почали регулярно відвідувати зібрання в Залі Царства збору «Дінан». Ми робили поступ у правді і в 1976 році були охрещені.

Відтоді я мав нагоду розмовляти про Біблію з декількома велогонщиками мого віку. А також, коли я ходжу від дому до дому, багато людей впізнають мене і хочуть говорити зі мною про мою кар’єру велогонщика. Однак дехто вже не з таким завзяттям підтримує розмову щодо звістки про Царство.

Нині, коли я відчуваю, що мені потрібно доброго навантаження, я зі своєю родиною сідаю на велосипеди. У ті хвилини я виражаю вдячність за Павлові слова: «Тілесна вправа до дечого лише корисна, а благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього» (1 Тимофія 4:8, Хоменко). (Розповів Жан Відеман).

[Рамка/Карта на сторінках 18, 19]

«Тур де Франс»

Найвідоміші велосипедні дорожні гонки «Тур де Франс» почалися в 1903 році. Вони охоплюють дистанцію від 4000 до 4800 кілометрів і тривають близько трьох тижнів; тепер фініш знаходиться в Парижі. Близько 200 учасників бере участь у цих гонках що проходять по сільській місцевості Франції з короткими заїздами у сусідні країни. Натовпи глядачів вздовж маршруту вітають гонщиків.

Кожного дня гонщик, що подолав загальну дистанцію за найкоротший час, вдягає жовте джерсі. Велогонщик, що в останній день був лідером, здобуває перемогу.

Деякі найкоротші дистанції швидкісні, в котрих окремі гонщики або команди змагаються на час. Якщо у швидкісних гонках бере участь команда, то певна кількість її членів мусить закінчити етап разом, в той самий час.

[Карта]

Велогонки «Тур де Франс»

Франція

РУБЕ (старт)

ПАРИЖ

[Ілюстрація на сторінці 19]

У 1968 році Жан Відеман у 24-річному віці брав участь у гонках «Тур де Франс».

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 17]

Mike Lichter/International Stock