Ньялаленд. Рай, не зіпсутий людиною

Від нашого кореспондента в Південно-Африканській Республіці

ЯКА Ж відсвіжна зміна для нас, восьми мешканців міста!

Ми в Ньялаленді — великій ділянці землі для піших екскурсій, що на півночі національного парку «Крюґер» Південно-Африканської Республіки. Ця назва походить від назви гарної антилопи, яку ви бачите на ілюстрації, що на цій сторінці. Це самець антилопи ньяла.

Вечір. Ми сидимо довкола багаття і їмо тушковане м’ясо буйвола. У навколишньому чагарниковому степу живуть слони, леви, леопарди, буйволи та інші могутні звірі. Але під наглядом двох лісників ми почуваємо себе безпечно. По суті, ми нагадуємо собі, що тут значно безпечніше, ніж у перенасиченому злочинністю місті або на переповненій автостраді.

«Чи ви чули крики сови-сплюшки?» — запитує Квібес Вентсел, наш лісник. Він досить-таки вміло повторив її крик «прррреп». І додав: «Це типові крики, які можна почути на цьому терені. Завтра я покажу вам деяких птахів, тому візьміть зі собою каталог птахів».

Ньялаленд також ботанічний рай. Не в багатьох місцях землі існує таке велике розмаїття рослинного життя. Причина цього, згідно з альманахом «Ілюстрований довідник ігрових парків та заповідників Південно-Африканської Республіки» (англ.), полягає в тому, що на півночі парку «Крюґер» зустрічаються «дев’ять головних африканських екосистем». Далі у книжці йдеться: «Тут болота зустрічаються з пустельним чагарником, ліс зі степом, кам’янистий ґрунт з глибоким піском». Близько 400 квадратних кілометрів цього унікального регіону було виділено під ділянку для піших екскурсій у Ньялаленд. Люди тут не живуть, за винятком невеликої групи працівників, що живуть у таборі; тут також немає туристичних маршрутів.

Квібес старається з’їсти свою вечерю й у той самий час відповідати на багато наших запитань. Він має звання магістра природничих наук Приторійського університету, де він вивчав природу, зоологію і ботаніку. Невдовзі ми побачили, що у нього не лише теоретичні знання.

— Чи були у вас небезпечні зустрічі з дикими звірами?

— Декілька разів звірі хотіли відстрашити мене,— відповідає Квібес,— але ніколи не нападали на мене, як на здобич.

— Коли нападає лев, як можна дізнатись, чи він просто хоче відстрашити людину, чи напасти на неї, як на здобич?

— Коли звір зупиняється на відстані чотирьох чи п’яти метрів від людини, думаючи, що вона втече від нього,— відповідає він.

Такі лісники, як Квібес, навчені стримувати свої нерви, коли звір нападає на них. Він пояснює: «Вони випробовують ваші нерви, а ви випробовуєте їхні. Типова ситуація може бути, коли левиця має малят або коли лев шукає левицю, щоб спаруватися. Нападаючи на вас, звір хоче вам сказати: «Ти переступив межу мого володіння — ти заважаєш мені і тобі краще забратися звідсіля». Тим часом я зводжу курок своєї рушниці і чекаю на нього. Я завжди накреслюю собі уявну лінію. Якщо він переступить цю лінію, я буду вимушений стріляти. Але у моїй практиці було так, що вони завжди зупинялися перед нею, і я тут ще ніколи не вбив жодного звіра-нападника».

Це очевидно, що Квібес не любить вбивати тварин для трофею. Ми схвалюємо його повагу до дикої природи. Але вже смеркається, а завтра ми мусимо встати раніше. Сказавши усім «Добраніч», ми лягли відпочивати у маленьких солом’яних, подібних на літеру А бунгало, що збудовані на сваях.

На світанку о 4:45 Вільсон, табірний кухар, розбудив нас. По сніданку ми поїхали до того місця, звідки мали розпочати свій похід. Ми з радістю дивилися на захмарене небо. Безхмарного літнього дня температура може досягати вище 40 градусів за Цельсієм.

Для декого з нас це було чимось цілком новим. На початку ми почували себе дещо напружено, думаючи, щоб, бува, не наступити на змію або щоб на нас не напав якийсь звір. Але незабаром страх переродився у почуття подиву, адже ми були на велетенському просторі, який, скільки можна було охопити оком, був вкритий зеленими деревами. Чагарниковий степ, переповнений співом птахів і гудінням та дзижчанням комах. О, яке задоволення вдихати свіже, незабруднене повітря!

Де-не-де Квібес і його асистент Елліен Енкуне зупиняються, щоб показати нам щось цікаве, як, наприклад, колону бродячих мурашок або сліди якоїсь тварини. Ми підходимо до дерева з термітником довкола його стовбура. Квібес пояснює: «Це ньялаське ягідне дерево. Коло них часто можна побачити термітники. Терміти збагачують ґрунт, а це дерево має з цього пожиток».

Після години ходьби ми пройшли повз дерево, повалене слоном. «Хоча це досить міцне дерево,— пояснює Квібес,— воно не є перешкодою для слона. Він просто переступає його. Слони роблять це дуже часто. Це може здаватися трохи поганим, але є й позитивні аспекти. Через декілька місяців це дерево, мабуть, помре. Коли воно зігниває, то дає їжу маленьким організмам, а ґрунт удобрює мінералами».

— Здається,— додає інший з нашої групи,— якщо не контролювати кількості слонів, то ця ділянка перетвориться на степ.

— Так, це правда,— відповідає Квібес,— тут не залишилось би жодного дерева. У заповіднику «Крюґер» ми намагаємось утримувати кількість слонів у межах 7500, і нам у даний час здається, що така кількість не завдаватиме заповіднику шкоди.

Раптом хтось помітив на піску чіткий слід якоїсь тварини. Я імпульсивно вигукнув: «Це, напевно, сліди леопарда!»

— Ні,— відповідає Квібес,— тут пройшла гієна. Зауважте, що цей слід асиметричний, видовжений. Ви також бачите знаки від кігтів, тому що гієна — тварина родини собачих. Вона не може заховати своїх кігтів. Якщо порівняєте її слід зі слідом представників родини котячих, як, наприклад, леопарда або лева, то відразу побачите різницю між ними. Слід звірів родини котячих симетричний, круглий і не має відбитків кігтів, тому що кіт ховає свої пазурі. Також якщо подивитися на відбиток задніх подушечок, то у гієни вони складаються з двох частинок, тоді як тварини родини котячих мають більші задні подушечки, що складаються з трьох частинок.

Але тепер ми вже відчуваємо, що зголодніли. Отже, ми сіли на великий термітник і розпочали свій невеличкий обід, який ми, чоловіки, несли у своїх рюкзаках. Потім ми пішли в керунку пагорба, на який заохочував нас вилізти Квібес. На півдорозі ми спочили, присівши на декількох брилах каміння, милуючись грандіозним пейзажем густого чагарника і дерев, які стовбичили на широкій рівнині аж до гірського кряжа, що на обрії. Квібес нагадав нам, що те, що ми бачимо,— це незіпсований, дійсно незайманий людиною XX сторіччя краєвид. Але ми здивувалися, коли на верху пагорба побачили те, що на перший погляд нагадувало добре втоптану людиною стежку.

— Це слоновий шлях,— зауважує Квібес.

Але мене цікавить, чому він такий упевнений, що цю стежку протоптали звірі, а не людина. У той час як ці думки крутилися у моїй голові, гострозорий Елліен знайшов підтвердження того. Він підняв стертий слоновий бивень.

— Він, напевно, лежить тут уже десятки років,— говорить Квібес.

«Цікаво,— визнав я,— здається, це свідчить про те, що тут давно не ступала нога людини, бо вона ніколи не пройшла б повз таку цінну річ». Елліен поклав бивень до свого рюкзака, щоб передати його відповідальним за заповідник «Крюґер».

Час минає швидко, і вже був майже полудень, коли ми побачили наш Ленд-Ровер. Ми пройшли по колу близько одинадцяти кілометрів. Коли прибули назад до табору, то побачили, що Вільсон вже приготував обід, на який ми з радістю накинулись. По сієсті пізно пополудні ми вирушили на прогулянку вздовж річки Лувуву.

Тут нашим очам відкрилася чарівна картина — густа зелена памолодь і великі дерева, як, наприклад, сикомор античний, у яких захоплива покручена форма. Дізнавшись про назви й характерні особливості багатьох дерев, ми проминули стадо бабуїнів, що сторожко спостерігали за нами, заховавшись за кущами. Потім ми присіли на каміння, щоб оглянути річку.

Слухаючи шум води, Елліен звернув нашу увагу на чотирьох самиць антилопи ньяла, що позаду нас підходили до річки. На щастя, вітер дув у нашому керунку, тому вони не вчули нашого запаху. Ми дивилися на цих чудових антилоп, які періодично зупинялись, щоби скубнути листочок з кущів. Через якихось десять хвилин одна з них помітила нас і замекала, подаючи знак тривоги. Усі вони одразу кинулися геть.

Тим часом деякі допитливі бабуїни наблизились до нас, і ми почули те, що здавалося голосним криком мавпочки. Мабуть, її мама дала їй ляпаса за те, що та підійшла до нас заблизько. Нам уявилось, як вона говорить: «Дитино, більше не підходь до цих людей так близько!»

Почало смеркатися, тому нам потрібно повертатися до табору. Після нашого повернення почав падати дощ, отже ми мали вечерю у приємному солом’яному укритті з видом на природу. Ми прислухались до м’якого дріботіння дощу, яке перебивалося шумом чагарника. Дикі звірі живуть десь тут, по сусідству, отже знову зайшла розмова про левів. Ми запитали Квібеса, скільки разів він зустрічався віч-на-віч з левом під час свого обходу.

— Близько 70 разів,— відповів він.

— Коли це траплялось, як ви реагували?

— Що переважно трапляється,— відповідає він,— це здивування обох сторін. Ви заходите на територію, як ту, що ми відвідали сьогодні, сподіваючись побачити те, що і завжди, як раптом за декілька метрів перед вами постає прайд левів, що відпочивають у затінку. Вони дивляться на вас, і ви бачите, що очі у них поступово більшають, тому що вони не можуть повірити у те, що бачать. Мої очі,— сміється Квібес,— мабуть, теж більшають. Потім я говорю до екскурсантів: «Швиденько подивіться сюди!» Далі ви чуєте два або три рики, і леви йдуть собі геть. Вони набагато більше бояться вас, ніж ви їх.

Іншого разу ви зустрічаєтесь з левицею, в котрої є малята, і тоді ситуація трохи інакша. Замість ричання ви чуєте протяжне, загрозливе гарчання і бачите, як вона нервово б’є хвостом з одного боку в інший. Я зводжу курок своєї рушниці і наказую екскурсантам стояти непорушно. Потім ми відступаємо по черзі, втупившись у звіра, не повертаючись до нього спиною.

Наступного ранку ми пройшлися через чудовий Машікіріп’юерт — вузьку ущелину, обабіч якої височіють кручі. Зрештою ми дійшли до пагорба з печерою. Перш ніж полізти догори, Елліен жбурнув каменюку, створився сильний гуркіт. «Я кинув камінь,— пояснив він пізніше,— бо там могли бути леви або якісь інші небезпечні звірі. Я дав їм час забратися звідти».

Квібес додає: «Бо можна загнати в глухий кут небезпечного звіра, а потім потрапити у скрутне становище». Коли ми долізли до печери, на одній із скелястих стін побачили малюнки бушменів. Ця жирафа, яка, за словами Квібеса, могла бути намальована понад двісті років тому.

Під час походу ми бачили групу жираф, табун антилоп гну і зебр. До цих тварин на машині завжди можна під’їхати, але не можна підійти, бо, коли вітер подує в їхньому керунку, вони безпомилково зачують вас і втечуть ще перед тим, як ви підійдете до них. Ми здалека чули, як табун зебр галопом утікав од нас, і мені згадалися переконливі слова з Біблії: «І ляк перед вам, і страх перед вами буде між усією звіриною землі» (Буття 9:2).

На той час ми почали цінувати Елліенові здібності розпізнавати тварини і визначати їхні сліди. Він належить до народу тсонґа, який відомий за своє мистецтво розпізнавати сліди. Ми запитали його про це.

— Я почав навчатися цієї науки, коли ще був малим хлопчиком і пас худобу,— пояснює він.

Пізніше, під час нашої прогулянки пізно пополудні, саме Елліен звернув нашу увагу на звуки бегемотів. Незабаром ми дійшли до місця, де могли оглянути річку згори. Там у воді досить чітко простежувалося стадо бегемотів. Багато вважають, що бегемот є найнебезпечнішою твариною Африки. Але ми навчилися слухатися застережень своїх добре обізнаних лісників. Ми тихенько сіли на узбережжі і дивилися. То тут, то там голови бегемотів зникали під воду. Саме тоді, коли ми тільки помічали, що один бегемот пропав, він раптово з’являвся з-під води, пирхаючи і розбризкуючи воду зі своїх великих ніздрів. Потім всі вони в унісон звучно зарохкали і повідкривали свої велетенські пащі.

Поспостерігавши таке надзвичайне видовище протягом десь півгодини, ми швидко покинули те місце, оскільки почало смеркатися. Того вечора, сидячи довкола багаття, ми обговорювали те незвичайне, що бачили за минулих два дні. Ми тішились тим, що на землі все ще існують такі незіпсуті, чудові місця. А що стосується майбутнього, то біблійна обіцянка заспокоює нас, що перед тим, як люди зайдуть задалеко, Бог втрутиться і врятує землю від знищення. Після цього не тільки Ньялаленд, але й ціла земля збагатиться тим, про що Бог з упевненістю обіцяє: «Ось нове все творю!» (Об’явлення 11:18; 21:3—5; Ісаї 35:5—7).