Він ніколи не шкодував про рішення, яке прийняв у юності

В ОСТАННІ роки свого життя мій двоюрідний дідусь Микола Дубовинський описав своє сповнене радісних і сумних моментів життя, яке він присвятив служінню Єгові. Більшість його років пройшло під забороною в колишньому Радянському Союзі. Незважаючи на труднощі, він завжди був вірним і надзвичайно життєлюбним. Дідусь Микола часто казав, що хоче, аби про його історію дізналася молодь. Тож я хочу поділитися деякими визначними моментами його життя. Він народився 1926 року в селянській сім’ї у Подвір’ївці, що у Чернівецькій області.

ЯК МИКОЛА ПІЗНАВ ПРАВДУ

Дідусь Микола починає свою історію так: «Одного дня 1941 року мій старший брат Іван приніс додому книжки “Гарфа Божа” і “Божий Плян Віків”, кілька журналів “Вартова башта” і деякі буклети. Я прочитав їх усі. Мене здивувало, що за всіма лихами у світі стоїть Диявол, а не Бог. Разом з тими публікаціями я читав Євангелія і зрозумів, що знайшов правду. Своєю надією на Царство я ревно ділився з іншими. Продовжуючи вивчати ті публікації, я чимраз глибше розумів правду і розвинув бажання стати служителем Єгови.

Я усвідомлював, що за свої переконання зазнаватиму страждань. Якраз вирувала війна, і я не хотів нікого вбивати. Щоб підготуватись до майбутніх випробувань, я почав вивчати напам’ять біблійні вірші, наприклад, Матвія 10:28 і 26:52. Я твердо постановив, що завжди буду вірним Єгові, навіть якщо доведеться померти.

У 1944 році мені виповнилось 18, тож мене призвали до війська. Уперше в житті я опинився серед одновірців — інших молодих братів призовного віку, яких зібрали у військкоматі. Ми рішуче сказали представникам влади, що не будемо брати участь у війні. Розлючені військовослужбовці погрожували, що заморять нас голодом, змусять рити траншеї чи просто розстріляють. Ми безстрашно заявили: “Ми у ваших руках. Але хоч би що ви з нами зробили, ми не порушимо Божого наказу: «Не вбивай»” (Вих. 20:13).

Мене і ще двох братів відправили в Білорусь працювати на полях і відновлювати пошкоджені війною будинки. Досі пам’ятаю, які жахливі сліди залишила війна на околицях Мінська: обгорілі дерева уздовж дороги, непоховані тіла людей, опухлі трупи коней в канавах та серед лісу, полишені вантажівки та артилерія і навіть уламки літака. Я на власні очі бачив, до чого призводить порушення Божих наказів.

Війна закінчилась у 1945 році, а нас за відмову воювати ув’язнили на десять років. Перші три роки ми не мали жодних зібрань і ніяких наших публікацій. Ми могли листуватися з деякими сестрами, але їх теж арештували і засудили до 25 років виправно-трудових таборів.

У 1950 році нас достроково звільнили, і ми повернулися додому. Поки я був у тюрмі, моя мати і молодша сестра Марія стали Свідками Єгови. Мої старші брати ще не були Свідками, але вже вивчали Біблію. Я ревно проповідував, тому радянська служба безпеки хотіла знову запроторити мене у в’язницю. Саме тоді відповідальні брати попросили мене допомагати підпільно виготовляти літературу. Тоді мені було 24 роки».

ВИГОТОВЛЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ

«Свідки любили говорити: “Якщо на землі працю Царства заборонять, вона продовжиться під землею” (Присл. 28:28). У ті часи літературу друкували здебільшого в секретних місцях під землею. Моїм першим “робочим приміщенням” був бункер на ділянці, де жив мій старший брат Дмитро. Деколи я по два тижні не виходив з бункера. Якщо гасова лампа починала гаснути через брак кисню, я лягав і чекав, поки приміщення наповниться свіжим повітрям.

Одного дня брат, з яким я працював, запитав мене: “Миколо, а ти охрещений?” Я служив Єгові вже 11 років, але ще не був охрещеним. Брат обговорив зі мною цю справу, і тієї ж ночі я охрестився в озері. Тоді мені було 26 років. Три роки по тому мені доручили відповідальне завдання — бути членом комітету країни. У той час братів, котрі ще були на волі, призначили на заміну тим, кого арештували, тож праця Царства не зупинялась».

ТРУДНОЩІ РОБОТИ ПІД ЗЕМЛЕЮ

«Друкувати літературу під землею було тяжче, ніж сидіти у в’язниці! Щоб не потрапити під нагляд КДБ, я сім років не міг відвідувати зібрання і мав сам дбати про свою духовність. До рідних я навідувався рідко. Однак вони все розуміли, і це мене підбадьорювало. Я жив у постійному стресі і мав завжди бути насторожі. Це знесилювало. Я мусив бути готовим до всього. Наприклад, одного вечора двоє міліціонерів підійшли до будинку, де я перебував. Я вистрибнув через вікно з протилежного боку будинку і побіг до лісу. Вибігши на поле, я почув дивний свист, а після цього — постріли. Тоді я зрозумів, що то свистіли кулі! Хтось з моїх переслідувачів стрибнув на коня і стріляв у мене доти, доки в нього не закінчились набої. Одна куля вцілила мені в руку. Кінець кінцем після п’ятикілометрової погоні я врятувався, сховавшись у лісі. Пізніше на суді я дізнався, що міліціонери, женучись за мною, випустили аж 32 кулі!

Оскільки я дуже довго перебував під землею, блідий колір обличчя відразу видавав, чим я займався. Тому, як тільки випадала нагода, я проводив час на сонці. Життя під землею позначилося також на моєму здоров’ї. Якось я навіть не зміг потрапити на важливу зустріч з іншими братами, бо в мене з носа і рота пустилася кров».

АРЕШТ

«Мене заарештували 26 січня 1957 року. Через шість місяців Верховний суд України оголосив вирок. Мене засудили до розстрілу, але смертну кару в країні було скасовано, тому смертний вирок замінили на 25 років в’язниці. Нас вісьмох засудили загалом до 130 років виправно-трудових таборів і відправили в Мордовію, де вже було приблизно 500 Свідків. Ми таємно збиралися маленькими групами і вивчали «Вартову башту». Переглянувши декілька наших конфіскованих журналів, один охоронець вигукнув: “Якщо будете їх читати — вас нічим не здолаєш!” Ми завжди сумлінно працювали цілий день і часто робили більше, ніж від нас вимагали. Все ж комендант табору з прикрістю казав: “Ваша робота нас не цікавить. Нам потрібна ваша вірність і відданість”».

ВІН ЗАЛИШАВСЯ НЕПОХИТНИМ

Після звільнення з табору в 1967 році дідусь Микола допомагав організовувати збори в Естонії та в Санкт-Петербурзі (Росія). На початку 1991 року вирок суду 1957 року було скасовано через брак доказів скоєння злочину. Тоді реабілітували багатьох Свідків, котрі постраждали від рук представників влади. У 1996 році дідусь Микола переїхав у місто Великі Луки (Псковська область, Росія), що приблизно за 500 кілометрів від Санкт-Петербурга, і купив там невеликий будинок. У 2003 році на його подвір’ї побудували Зал Царства. Сьогодні там збираються два міцні збори.

Ми з чоловіком служимо у філіалі Свідків Єгови в Росії. Дідусь Микола востаннє приїхав до нас у березні 2011 року, за кілька місяців до своєї смерті. Ми були глибоко зворушені, коли він з вогником в очах сказав нам: «З усього видно, що так би мовити почався сьомий день обходу Єрихона» (Іс. Нав. 6:15). Дідусеві тоді було 85 років. Він описав своє нелегке життя такими словами: «Який же я щасливий, що в молодості вирішив служити Єгові! Я ніколи про це не шкодував!»