Я була тюремницею християнів

Так як було розказано “Пробудись!” кореспондентові в Кореї

ПРИ кінці 1930-их роках я була в’язничним сторожем в’язниці в місті Сеул. У той час Корея була під управлінням японців. Я була одна з шістьох корейських жінок, що були призначені працювати в жіночій секції в’язниці; ми працювали під наглядом шістьох японських жінок. Я і не знала, що я буду скоро тюремницею вірних християнів.

У 1938 і 1939 р. я читала як японський уряд заарештував деяких старших у зборах Міжнародних Студентів Біблії, так як Свідки Єгови тоді називалися в Японії й Кореї. Пізніше, коли почали арештувати індівідуально Свідків, я була вартовою шістьох із цих жінок, всі вісники Свідків Єгови. Їх приділили до мого відділу.

Мої обов’язки в тюрмі були навчати в’язнів японської мови, вчити їх плести або робити щось інше їхніми руками, вчити неписьменних і приготовляти їхній розум до звільнення. Я також виводила ув’язнених з камер, на прогулянку, щоби дати їм трохи активности. Крім доглядання обов’язків сторожі, я також мала відповідальність доглядати, щоб в’язні виконували в’язничні правила.

Усім нам наказували кланятися

Одне в’язничне правило вимагало, щоб кожного ранку всі в’язні (і ми тюремниці також) кланялися в сторону Токіо за наказом головного сторожі. Це був японський націоналістичний обряд у поклонінні японського імператора. Це було частиною обряду Шінто релігії. І ми, корейці були змушені брати участь у ній. Пізніше я довідалася, що цих шістьох жінок Свідків взяли до в’ язниці тому, що вони відмовилися поклонятися в сторону Сходу. І в тюрмі на релігійних підставах вони також відмовилися поклонитися в сторону Токіо.

Коли їх заскаржили до адміністрації тюрми і ті не могли примусити їх поклонитися, то тоді на них наложили кару. Їх скували великими ланцюгами. Вони були дуже тяжкі і нам було тяжко підняти їх і покласти їх на плечі жінок. Свідки жінки мусіли носити ці ланцюги 24 години кожного дня.

В той час я думала собі, які вони нерозумні так противитися урядові лише за релігійний вчинок і стягати на себе такі великі кари. Багато разів я старалася упросити їх поклонитися на Схід, так як ми робили і відвернути ці кари.

Їхня віра й відвага зробили велике враження на мене

Але чим більше я говорила з цими жінками, то тим глибше їхня віра робила враження на мене. Вони завжди були такі веселі і дуже слухняні у всіх інших справах. Я чулася дуже близько, а особливо до одної з цих жінок. Це тому, що моє життя було дуже подібне до життя пані Чанґ. Вона, так як і я мала добру освіту. Вона була одна донька в родині так, як і я. Коли її призначали якусь роботу, то вона дуже скоро вчилася. Вона посідала надзвичайне загальне знання. Я мала особливо велике співчуття до неї, тому що її заарештували зараз після того, як вона вийшла заміж.

Коли б я не перевіряла камери, де цих шестеро жінок Свідків були, то я завжди бачила, що вони читали або говорили про Біблію. Я бачила, що Біблія була ключем до їхньої віри і мені було дивно і незрозуміло як книга може дати надхнення такої віри.

Одного дня, коли я виводила Свідків із їхньої камери, пані Чанґ запитала мене про новини поза тюрмою. Я розказала їй, що Японія набула перемогу над військом Сполучених Штатів на Філіппінських островах і над британським військом у Сіньґапур, і так далі. Пані Чанґ пояснила мені якесь пророцтво з Біблії і дала мені зрозуміти, що скоро Японія буде розбита.a Я була дуже здивована, що вона відважилася говорити таку річ, бо якщо б інші сторожі почули про це, то вона заслужила б ще більшої кари, включаючи зменшення порції харчів. Я суворо радила їй нікому не повторяти тих слів.

Кілька днів пізніше, коли я розносила їжу по камерах, то пані Чанґ дещо більше пояснила мені з Біблії. Вона сказала, що в Біблії всі світські уряди представляються тваринами і що Боже царство знищить їх. Я могла відступити, але цікавилася знати, що вона мала казати. Я могла покарати її, але не хотіла. Я відчувала приязність до цих відважних жінок Свідків, яких віра спонукувала їх говорити так відважно навіть під загрозою кари.

Коли я була з ними сама, то деколи я знімала їхні кайдани на короткий час, але це треба було робити дуже обережно. Тоді щось сталося про яке я ніколи не забуду.

Одна з цих шістьох жінок дуже захворіла. В той самий час, як її взяли до в’язниці, її син був заарештований і ув’язнений в тій самій в’язниці. Але він зрікся своєї віри і поклонився на Схід. За це йому дали кращу роботу у в’язниці, але він не був звільнений. Його мати дуже твердо стояла в вірі. Коли вона почала відчувати, що вона помре, вона попросила побачити свого сина. Я помогла їй, і нарешті до неї привели її сина. Я бачила ту зустріч матері з її сином. Вона вмирала, але вона заохочувала свого сина дотримувати свою віру. Він не хотів слухати і просив її компрометувати свою віру, щоб вона не вмерла в тюрмі. П’ять днів пізніше вона померла. Синові дозволили прийти на її похорон у тюрмі. Він страшно плакав і я сама не могла стримати себе від плачу.

Розпач і брак підкріпляючої віри

Скоро після того я вирішила змінити свою роботу. Я стала членом в’язничної сторожі коли закінчила вищу жіночу школу, заснована урядом, і я могла стати вчителькою. Коли я ще ходила до школи нас взяли на екскурсію до тюрми, і безпорадність ув’язнених дуже зворушила мене. Я подумала собі коли буду працювати у в’язниці, то я зможу не лише навчати їх, але й поможу нужденним якимось способом. Отже я вжила заходи й мені дали роботу в тюрмі. Але побачивши так багато мізерних людей на протязі моїх років служби в тюрмі, я зрозуміла, що могла дати їм дуже мало допомоги.

Правда, час від часу я діставала листи від колишніх ув’язнених, які писали мені як вони оціняли те, що навчилися від мене, і це було приємно чути мені. Але я бачила так багато в чім я не могла помогти їм. Коли ця жінка Свідок померла, я зрозуміла, що я не мала віри, таку, як вона, яка б могла підтримувати мене. Перед закінченням Другої Світової Війни я покинула свою працю при вартовій сторожі в’язниці в Сеулі.

Моя релігія не давала мені такої віри. Мої родичі були буддисти. Часто я ходила з матір’ю до буддистської каплиці. Але закінчивши вищу школу я знала, що поклоніння ідолів, яке мати практикувала, було нічим іншим, як забобонністю, отже коли я була незалежна від батьків, то я покинула таке поклоніння.

Коли прийшов 1945 р. і японське поневолення Кореї закінчилося, то я пам’ятала, що пані Чанґ говорила мені, і таке сповнення біблійного пророцтва зробило враження на мене. Я навіть старалася віднайти пані Чанґ, але в тюрмі мене повідомили, що її вже випустили разом із чотирьма іншими Свідками.

В наступних роках я працювала для уряду Сполучених Штатів, аж поки не була заснована республіка в 1948 р. Тоді я знайшла іншу працю. Сусід, що був дияконом одної церкви так званого Християнства запросив мене приходити на служби. І я почала ходити. Але я відразу зауважила лицемірство в тій церкві, і тому перестала ходити. Я далі не мала правдивої віри, щоб підкріпляти мене.

Приєднання до вірних християнських жінок

З переходом років Свідки Єгови час від часу відвідували мій дім, і часами я брала в них журнали. Але я не мала часу поговорити з ними. Тоді весною 1969 р. один Свідок жінка перебралася до мого сусідства. Вона почала говорити мені про Біблію. Я запитала її чи Свідки Єгови були такі самі, як Міжнародні Студенти Біблії, що до них належала пані Чанґ. Вона пояснила, що вони були ті самі. Я довідалася від неї, що пані Чанґ була в Іншон, отже я поїхала відвідати її.

Ми мали довгу розмову про Біблію і віру Свідків. На підставі тієї розмови я вирішила студіювати з Свідками Єгови. Ми зробили розпорядки для регулярної студії Біблії, і моя нова сусідка була моєю вчителькою.

Я робила поступ у біблійному знанні, і в жовтні 1969 р. поїхала на Міжнародну Конвенцію під назвою “Мир на Землі” Свідків Єгови в Ченґшунґ гімназії в Сеул. Тут я зустріла тих чотирьох жінок, що були ув’язнені за їхню віру. Це справді було дуже радісне приєднання. Вони привітали мене немов стару-загублену товаришку, а не колишню тюремницю. Те, що я бачила на тій конвенції зробило глибоке враження на мене.

Я продовжала студіювати Біблію й регулярно приходила на зібрання в Залі Царства Свідків Єгови. Тоді я зробила своє рішення: Я також хотіла мати таку віру, як ці вірні християнські жінки. Отже охрестилася під час “Люди Доброї Волі” Конвенції Свідків Єгови в місті Сеул 24-го липня 1970 р. З нагоди цієї події я сказала всім: “Це є найщасливіший день мого цілого життя”.

У нашій території в Чунґ Юнґ Ро зборі в Содаемун-ку, є гора з якої можна дивитися на Сеул Тюрму. Приносячи людям у тій околиці добру новину про Боже Царство разом із моїми християнськими сестрами я все пригадую собі, що там сталося роки тому назад. Я тепер є дуже щаслива мати таку гарну віру, яка підкріпила тих дорогих християнських сестер продовж сім років ув’язнення під час Другої Світової Війни.

[Примітки]