Я був розбійником

ЦЕ СТАЛОСЯ 1 травня 1947 року на Сицилії. Близько 3000 чоловік, включаючи жінок з дітьми, зібралися на гірській стежці на щорічне свято солідарності робітників. Вони не підозрювали про небезпеку, яка чигала на них за сусідніми пагорками. Можливо, ви читали або бачили кінофільми про трагедію, яка відбулася. Це масове вбивство назвали «Різаниною в Портела-дела-Женестра», там загинуло 11 чоловік і 56 було поранено.

Хоча я не брав участі у цій операції, але належав до банди сепаратистів, котра була за це відповідальна. Її ватажок, Сальваторе Жюлеано, з яким я виріс у селі Монтелапре, був лише на рік старший за мене. У 1942 році, коли мені було 19, мене призвали в армію під час другої світової війни. Цього ж року ще перед призовом я закохався у Віту Мотізі та одружився з нею. Зрештою у нас було три сини, перший народився 1943 року.

Чому я став розбійником

У 1945 році, в рік закінчення другої світової війни, я вступив до західної дивізії Армії добровольців за незалежність Сицилії (ЕВІС). Це була напіввійськова група сепаратистської політичної партії, відомої за назвою Рух за незалежність Сицилії (МІС). Сальваторе Жюлеано, на той час вже дезертир, був призначений вищими чинами ЕВІС та МІС командувати нашою дивізією.

Нас об’єднувала любов до рідного острова Сицилія та до його народу. І ми були розгнівані несправедливостями, яких довелось зазнати. Тому я прийняв ідею банди Жюлеано: приєднати Сицилію до Сполучених Штатів Америки як 49-й штат. Чи були у нас підстави вважати, що це можливо? Авжеж були, оскільки начальники МІС переконували нас, що мають тісні стосунки з Вашингтоном і що президент Сполучених Штатів Гаррі Трумен за таке приєднання.

Діяльність розбійника

У банді я головним чином викрадав видатних людей та брав за них викуп. Таким чином ми отримували гроші, щоб купувати необхідні припаси. Нікому з цих викрадених людей, котрих ми називали «нашими гостями», не було завдано шкоди. Випускаючи їх, ми давали розписки для повернення грошей, одержаних за викуп. Їм казали, що з допомогою розписки їм повернуть гроші після нашої перемоги.

Я брав участь приблизно в 20 викраденнях, а також у збройних нападах на бараки карабінерів, державної військової поліції. Проте я щасливий, бо можу сказати, що ніколи нікого не вбив. Кульмінацією наших сепаратистських нападів була безглузда операція в селі Портела-дела-Женестра. Її організували близько десятка людей з групи Жюлеано, й направлена вона була проти комуністичної партії.

Хоча вбивство звичайних людей, включаючи сусідів та прибічників, було ненавмисним, люди, котрі підтримували нас і мали за своїх захисників, вважали, що ми їх зрадили. Відтоді полювання на банду розбійників Жюлеано стало безжалісним. Після того як хтось попередив поліцію, схопили багатьох моїх товаришів. Дев’ятнадцятого березня 1950 року я потрапив у розставлену пастку й мене заарештували. Цього ж літа вбили самого Жюлеано.

Ув’язнення й вирок

У палермській в’язниці, будучи в попередньому ув’язненні, я сумував через розлуку з молодою дружиною та трьома синами. Однак бажання боротися за те, що я вважав правильним, не дозволяло мені впасти в розпач. Я почав читати, щоб заповнити свій час. Одна книжка запалила мене бажанням прочитати Біблію. Це була автобіографія італійця Сильвіо Пеліко, політичного в’язня XIX сторіччя.

Пеліко писав, що завжди мав із собою у в’язниці словник і Біблію. Хоча моя родина і я були римо-католиками, однак я справді нічого не знав про Біблію. Отже я просив адміністрацію дозволу отримати примірник. Мені сказали, що це заборонено, але дали примірник Євангелій від Матвія, Марка, Луки та Івана. Згодом я зміг дістати цілу Біблію, яку зберігаю до цього дня, як цінну пам’ятку.

Зрештою 1951 року розпочався мій процес у Вітербо, неподалік від Рима. Він тягнувся 13 місяців. Мені присудили два довічних строки плюс 302 роки! Це значило, що я ніколи не вийду з в’язниці живим.

Вивчення біблійних істин

Коли я повернувся до в’язниці в Палермо, мене призначили в частину, де також сидів член нашої групи, двоюрідний брат Жюлеано. Його арештували трьома роками раніше. Він зустрівся у в’язниці з одним Свідком Єгови з Швейцарії, який розповів йому про чудові біблійні обітниці. Того чоловіка заарештували ще з одним палермським Свідком під час проповідування доброї новини про Боже Царство (Матвія 24:14). Пізніше мені сказали, що цей арешт спровокували члени духівництва.

Незважаючи на свої беззаконні дії, я вірив у Бога та у вчення церкви. Тому я був шокований, коли дізнався, що шанування так званих святих було небіблійним, а одна з Десяти Заповідей забороняла вживання в поклонінні образів (Вихід 20:3, 4). Я оформив передплату на журнали «Вартова башта» і «Пробудись!», котрі стали для мене дуже цінними. Читаючи їх, я не розумів усього, але що більше читав, то більше відчував необхідність втекти не з камери, а з в’язниці релігійної фальші та духовної сліпоти.

З часом я усвідомив, що для того, аби подобатися Богові, мушу покинути свою стару особистість і зодягнутися в нову, таку, яка була б сумирною, подібною до особистості Ісуса Христа (Ефесян 4:20—24). Моя переміна була поступовою. Але майже одразу я став допомагати іншим в’язням і намагався розмовляти з ними про величні речі, яких навчався. Таким чином з 1953 року для мене почався радісний час. Однак були певні перешкоди.

Капелан створює перешкоди

Через шість місяців після того, як я передплатив «Вартову башту» і «Пробудись!», їхня доставка припинилася. Я пішов до цензора в’язничної кореспонденції і звернув його увагу на це. Він сказав мені, що то через в’язничного капелана припинилася поставка.

Я попросив дозволу побачитися з капеланом. У розмові я розказав йому все, що знав з Біблії (хоч знав я небагато), і зачитав вірші з Вихід 20:3, 4 та Ісаї 44:14—17 стосовно використання образів у поклонінні. Я також прочитав йому Ісусові слова, записані в Матвія 23:8, 9: «Не називайте нікого отцем на землі». Образившись, він відповів, що я не можу розуміти Біблію, бо є невігласом.

Добре, що я вже почав змінювати свою особистість, інакше не знаю, чим би все це скінчилося. Залишаючись спокійним, я відповів: «Так, правда, я невіглас. Але ви, хоча й навчалися, не зробили нічого, щоб навчити мене біблійних істин». Капелан відповів, що, аби отримувати літературу Свідків Єгови, я мушу написати заяву до Міністерства юстиції про зречення католицької релігії. Я зробив це не гаючись, але прохання не задовольнили. Проте згодом я сам записався як один із Свідків Єгови й зміг знову отримувати журнали. Але для цього я мусив бути дуже наполегливим.

Зал Царства у в’язниці

Деякий час я просив начальника в’язниці за роботу, щоб заробляти гроші й посилати своїй родині. Він завжди говорив, що коли дасть роботу мені, то буде змушений дати також й іншим, а це неможливо. Але ранком 5 серпня 1955 року начальник приніс мені добру новину — я можу працювати конторським службовцем у в’язниці.

Моя праця допомогла мені завоювати повагу начальника в’язниці, й він люб’язно дозволив використовувати приміщення складу для проведення зібрань, на яких вивчалася Біблія. Отже 1956 року я зробив лавки з непотрібних шаф для того, що вважав Залом Царства, як називаються місця для зустрічей Свідків Єгови. Ми зустрічалися там щонеділі з іншими в’язнями, і найвище число присутніх на наших біблійних обговореннях було 25 чоловік.

З часом капелан дізнався про зібрання, які я проводив, і розлютився несамовито. Як наслідок, влітку 1957 року мене перевели з Палермо у виправний будинок у Порто-Азуро на острові Ельба. Це місце мало жахливу репутацію.

Охрещений у в’язниці

Коли я прибув туди, мене помістили в одиночне ув’язнення на 18 днів. Там мені не дозволили мати з собою навіть Біблії. Після цього я знову написав у Міністерство юстиції, прохаючи дозволу зректися католицької релігії. Однак цього разу я попросив допомоги у філіалу Свідків Єгови в Римі. Через десять місяців прийшла довгоочікувана відповідь. Міністерство визнало мою зміну релігії! Це значило, що я можу мати Біблію, журнали та іншу біблійну літературу, а також постійно зустрічатися із служителем Свідків Єгови.

Моя радість була невимовна, коли Джузеппе Романо, який був з філіалу Свідків Єгови в Італії, вперше прийшов до мене. З дозволу в’язничного начальства були зроблені приготування, щоб я нарешті зміг символізувати своє присвячення Єгові водним хрещенням. Четвертого жовтня 1958 року в присутності начальника в’язниці, відповідального за режим перебування, та інших начальників брат Романо охрестив мене разом з іншим в’язнем у велетенській ванні, яка використовувалася для поливання в’язничного садка.

Хоча я майже завжди міг вивчати журнали «Вартова башта» з іншими в’язнями, але щорічне відзначення Спомину Христової смерті мусив проводити один у своїй камері, бо це треба було робити після заходу сонця. Я заплющував очі й молився, уявляючи, що був разом з іншими братами.

Праця роблення учнів у в’язниці

У 1968 році мене перевели у в’язницю у Фосомброні (провінція Песаро). Там я успішно дискутував з іншими про біблійні істини. Я працював у медпункті, де було легко знайти слушну нагоду для свідчення. Особливо радісно було бачити поступ одного в’язня, Емануеле Алтавілла. Після двох місяців вивчення він усвідомив, що мусить застосовувати пораду з Дії 19:19 і знищити свою книжку про магію. Згодом Емануеле став Свідком Єгови.

Наступного року мене перевели у в’язницю на острові Прочіда, навпроти затоки біля Неаполя. За хорошу поведінку мене знову призначили в медпункт. Там я зустрів Маріо Морено, в’язня, котрий був закоренілим католиком. Він також займав відповідальне становище, працюючи в обліковому відділі.

Одного вечора Маріо попросив мене дати щось почитати і я дав йому книжку «Правда, яка веде до вічного життя»a. Він одразу зрозумів важливість того, що прочитав, і почав біблійне вивчення. Маріо припинив палити, а випалював він три пачки цигарок за день. Крім того, він усвідомив, що мусить бути чесним навіть в обліковій роботі у в’язниці. Він почав свідчити своїй нареченій, і вона також прийняла біблійні вчення. Невдовзі вони одружилися у в’язниці. На конгресі в Неаполі 1975 року охрестилася дружина Маріо. Вона надзвичайно тішилася, коли почула, що її чоловік охрестився того ж дня у в’язниці!

Мені дозволили мати щотижневі бесіди зі Свідками, які відвідували мене на Прочіді. Також я отримав дозвіл готувати їжу і їсти разом з ними в залі для відвідувачів. Щоразу могло приходити до десяти чоловік. Коли приїжджали роз’їзні наглядачі Свідків Єгови, я отримував дозвіл дивитися їхні слайдові промови. Одного разу я мав приємність проводити вивчення «Вартової башти» під час відвідин 14 Свідків. Здавалося, що начальство повністю довіряло мені. У визначені дні ближче до вечора я ходив проповідувати від камери до камери.

У 1974 року, після того як я провів 24 роки в різних в’язницях, мене відвідав суддя. Він заохочував написати прохання про помилування. Я не вважав, що це буде правильним, оскільки таким чином я б визнав свою причетність до різанини в Портела-дела-Женестра, в якій не брав участі.

Підстава для великої радості

У 1975 році новий закон уможливив отримання дозволу на вихід з в’язниці на певний час. Таким чином я мав можливість відвідати в місті Неаполі мій перший конгрес Свідків Єгови. Я насолоджувався п’ятьма незабутніми днями, під час яких зустрів більше християнських братів і сестер, ніж до цього.

Особливу радість мені принесло з’єднання після стількох років зі своєю родиною. Моя дружина Віта залишилася мені вірною, а мої сини тепер були молодими чоловіками у віці за 20 і 30 років.

Наступного року, під час якого я виходив з в’язниці кілька разів, мені запропонували подати заяву на звільнення. У пробному повідомленні судді він рекомендував, щоб моя заява була прийнята. Він писав: «Можна сказати без страху спростування, що нинішнього Манніно неможливо порівняти з кровожерним юнаком, який виконував накази Жюлеано, це інакша людина, він зовсім невпізнанний».

З часом начальство в’язниці на Прочіді послало прохання про моє помилування. Зрештою помилування було дане, і 28 грудня 1978 року мене випустили з в’язниці. Що то була за радість після більше як 28 років ув’язнення стати вільною людиною!

Єдина надія на встановлення справедливості

Як викрадач під керівництвом Сальваторе Жюлеано, я боровся за те, що, вважав, принесе справжню свободу моїй родині та односельцям. Але я дізнався з Біблії, що, хоч би які щирі були люди, вони ніколи не зможуть досягти справедливості, якої я так щиро прагнув молодим. На щастя, біблійні знання допомогли мені побачити, що лише Царство Бога в руках його Сина Ісуса Христа зможе звільнити від несправедливості, що доконечно потрібно зробити (Ісаї 9:5, 6; Даниїла 2:44; Матвія 6:9, 10; Об’явлення 21:3, 4).

Багато газет писало про зміну моєї особистості, яку викликали біблійні знання. Приміром, у «Паезе Сера» цитувався в’язничний наглядач на Прочіді, котрий сказав: «Якби усі в’язні були такі, як Франк, то в’язниці зникли б; його поведінка була бездоганною: він ніколи не сварився й ніколи не отримував навіть незначного зауваження». В іншій газеті, «Авеніре», говорилося: «Він є ідеальним в’язнем, дуже незвичайним. Його виправлення понад усякі сподівання. Він поважає владу й в’язничне начальство і є неймовірно духовним».

Нагороди в житті

Від 1984 року я служу в зборі Свідків Єгови старійшиною й піонером, як називається повночасний служитель. У 1990 році в’язничний охоронець, з яким я ділився біблійними знаннями 15 років тому, подзвонив мені, аби сказати, що він і його родина стали Свідками Єгови.

Але моя найщасливіша година прийшла у липні 1995 року. Того року я вельми радів, бо був на хрещенні своєї дорогої дружини Віти. Після стількох років вона прийняла до серця біблійні вчення. Може бути, що й мої сини, котрі зараз не поділяють моєї віри, колись приймуть те, чого я навчився зі Слова Божого.

Ні з чим не можу порівняти ту насолоду, яку отримую, коли допомагаю іншим навчатися біблійних істин. Наскільки ж винагороджує те, що я посідаю знання, яке веде до вічного життя, і можу ділитися ним з щиросердими людьми! (Івана  17:3). (Розповів Франк Манніно).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 18]

Гірська стежка на Сицилії, де відбулося кровопролиття.

[Ілюстрація на сторінці 19]

Під час нашого одруження 1942 року.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Я часто ділився біблійними істинами з в’язничними охоронцями.

[Ілюстрація на сторінці 23]

З дружиною.