Як деякі Єзуїти дивляться на свою церкву

ІМ’Я “Єзуїт” походить від латинського слова “Ісус”, Єзуїта. Первісно це було прізвисько зневаги, якого критики дали членам організації заснованої іспанським римо-католицьким вояком Іґнатіус Лойола в 1534 р.

На початку знана як “Громада Ісуса”, а тепер “Товариство Ісуса”, це є найбільший і найсильніший релігійний орден Римо-Католицької Церкви. Сьогодні у світі є більше як 34.000 Єзуїтів з яких приблизно 8.000 живе в С.Ш.А.

Хоч не зорганізовані спеціально протистояти Протестантську Реформацію за 16-го століття, то Єзуїти доказалися найздібнішим знаряддям, якого церква вживала проти неї. Але через їхні способи і завзяття багато урядів в Європі й Америці, наложили заборону на них. У 1773 навіть папа був переконаний зробити їхній орден незаконним. Ця заборона мала стояти “вічно”, але в 1814 р., пізніший папа скасував її.

У 1964 р. Єзуїтів вигнали з Гаїті, “щоб зберегти внутрішній мир і територіальну вірність країни”. Сьогодні Єзуїти в Сполучених Штатах беруть провід бунтуватися проти військового вербування. Наприклад, Беріґан братів узяли до в’язниці тому, що вони знищили записи вербування. Однак, вони уважають себе Єзуїтами в доброму стані.

Навчання Єзуїтів

Довший час освіта була головною кар’єрою Єзуїтів. Приблизно дві третіх частини їхнього числа в Сполучених Штатах є вчителями католицьких вищих школ і університетів або ще вчаться на вчителів.

Приготовлення на Єзуїта вимагало п’ятнадцять років вишколення після закінчення вищої школи. Але тепер ця вимога є зменшена, хоч особисті класи різняться. Тепер Єзуїти мають 220 університетів по цілому світі між якими є славний Джорджтаун Університет у Вашінґтоні, Д.К., і Фордгам Університет у місті Нью-Йорку.

А яка є ціль такої освіти? Згідно з Фултоном Й. Шіном, що є католицьким авторитетом, але не Єзуїтом, “Єзуїти працюють на славу Богові, обороняють римо-католицьку віру проти єресі, беруть участь у місіонерській праці, і навчають молодих”. Так як роблять інші ордени Римо-Католицької Церкви, Єзуїти присягають на чистоту, убогість і послух.

Освіта в покорі вже давно була рівнем Єзуїтів. Лойола вкорінив у своїх послідовників принцип “сліпоти”, а саме, точний, безсумнівний послух, кажучи: “Кожен повинен переконати себе, що ті, які живуть під послухом повинні дозволити Божому провидінню, провадити їх через своїх провідників немов би вони були мертве тіло, якого можна носити в яку-небудь сторону й якого можна трактувати в який-небудь спосіб”.

Через таку освіту, Єзуїти були перші, що виступили проти релігійної нетерпимости, називаючи все, що різнилося від Римо-Католицизму “єресь”. Вони вкорінювали нетерпимість в інших. Наприклад, вони так добре привчили Фердінанда 2-го, імператора Святої Римської Імперії, що він постановив викорінити плоди Реформації. Його поступ поміг завести Тридцятирічну Війну, серію сутичок між європейськими протестантами, і католиками від 1618 до 1648 р. Для Фердінанда, голос Єзуїта був голос Бога. Він сказав, що він би краще урядував над пустинею ніж над протестантами.

‘Нові’ Єзуїти

Однак, незважаючи на таке вишколення послуху в Єзуїтах, ця сама характеристика вже починає зникати. Вже немає лише одного типу Єзуїтів, що тримаються однакових поглядів, повного послуху до Церкви.

В Америці, і правдоподібно в інших країнах, можна сказати є три роди Єзуїтів. Старші консервати, нові молодші радикали і ті, що зосереджуються між цими двома групами. Вони мають такі різні погляди, що один із них сказав, що сьогодні вже неможливо пояснити стан Єзуїта так ясно як стан жида. Це пояснює чому кілька років тому Папа Павло ганьбив Єзуїтів, і їхній генерал признався, що деякі з них “поступали поза те, що було належне”.

Через такі незгоди багато Єзуїтів уже не є дуже певні про себе й свій намір у житті. Навіть їхній теперішній генерал Аррупе, сказав: “Я боюся, що ми маємо дуже мало або нічого, щоб дати цьому світові, мало сказати або діяти, щоб оправдати наше існування, як Єзуїти. Я боюся, що ми будемо повторяти вчорашні відповіді до завтрішніх проблем, говорити мовою, яку люди вже не розуміють, мова, яка не дотикає серця живих людей”.

Але є одна річ про яку багато нових Єзуїтів є певні: вони не будуть сліпо коритися якомусь рядові законів. Іван Л’Герю, висвячений на єзуїтського священика в 1966 р., писав в Атлантик журналі (анг. мові) з листопада 1969 р.: “Питання про послух або непослух ніколи не виринає”. Кажуть, що цей дух байдужости надто “розстроює” їхніх настоятелів.

Єзуїт Л’Герю також сказав: “Новий американський Єзуїт діє за порадою його сумління і друзів! Як його настоятель буде відноситися до нього не є важним”. Про цих Єзуїтів він сказав: “Вони є особи, які не довіряють жодній існуючій владі і знаходять брак у кожній з них; і одноразово не знайшли відповідного заступника на неї”. Що за утруднення!

Відбиваючи їхнє почуття маємо слова одного Єзуїта про відношення папи до відступницьких священиків і поділення у Церкві. Цей Єзуїт сказав: “Папа має на думці, щоб їй-Бого, ми покорилися мисленню кількох консервативних римських кардиналів. Він не оцінює, що Церква Христова є багато ширша від Ієрархічної Церкви, і якщо я мушу вибирати одну або другу, то моя вірність буде з Христом”.

Ці молоді Єзуїти не лише говорять у цей спосіб, вони і поводяться незалежно. Тому то два Єзуїти не хотіли прийняти “поцілунок миру” від кардинала Кука, коли їх висвячували на священиків, тому що він є військовий священик Збройних Сил Сполучених Штат. Для Єзуїтів його роля не сходиться з ролею католицького єпископа.

Сорок п’ять іспанських Єзуїтів відмовилися мати зустріч з своїм провідником, генералом Аррупе, коли він відвідував їхнє місто, Барселона. А чому? Тому, що перед цим він мав зустріч із Франком, який за їхніми поглядами, представляє режим, який “удає бути католицький, але топче більшість християнських принципів”.

Старші Єзуїти також хвилюються

Не лише молоді Єзуїти, більшість із яких є тридцять років віку або молодші дивляться на свою церкву критичним оком. Старші Єзуїти, деякі, які мають шістдесят років, також дивляться критично на неї.

Один із них є Карл Ранер, шістдесят п’ять років віку, якого деякі Єзуїти вважають за “найбільшого теолога теперішнього часу”. Цей німецький теолог говорить дещо з чим багато римо-католицьких священиків не можуть погодитися. В гумористичному настрої він обороняє свою критику церкви кажучи: “Ви не можете вічно гострити ніж, деколи треба щось різати”.

Ранер каже, що католицькі “теологи повинні відбивати багато більше ніж вони тепер роблять, що в церкві і в її теології є багато помилок, які досі існують. Цих фактів не можна відкинути. Ці помилки . . . торкаються багатьох сторін життя; навіть дотикають здорове життя християн. І ці помилки, багато більше ніж хтось може думати собі, є зв’язані з правдою і науками церкви”.

Єзуїта Ранера навіть обвинувачують за те, що він називає Ісуса Христа Господь і Спаситель, але не хоче назвати його Богом, так як вчить офіціальна церковна наука. Він також кладе на виклик часте святкування служби Божої, як і різну платню за низьку, високу і урочисту службу Божу. Він також сказав, що потрібно розглянути стан римо-католицької церкви відносно подружжя і розвід, про хрещення немовлят і священицьку безшлюбність.

Як Єзуїти оцінюють Папу

Також цікаво зауважити, що Єзуїт Іван Л. МекКензі, шістдесят один років віку і професор теології в Нотер Дам, каже про свою церкву. Він починає визнанням, що “Римо-Католицизм стоїть на порозі найбільшої критичної точки за цілої своєї історії”, і що він “заходить у кризу авторитету і кризу віри”.

Протилежно офіціальній церковній науці Єзуїт МекКензі каже, що Римо-Католицизм почався в четвертому столітті “з наверненням Константина”. Він каже, що в “точному розумінні, апостоли не лишили ніяких наступників”, і що “нема жодного історичного доказу на цілий ряд наступників церковної старшини”. Він зауважує, що владу папи не можна оборонити відношенням до Петрової посади в Біблії.

Приходячи до десятого століття історії Римо-Католицизму, МекКензі каже, що римський престол зазнав один із найбільших моральних занепадів за цілу свою історію. Він каже: “Зіпсуття папського престола під негідними людьми досягає неймовірности [неправдоподібности] . . . шукачі пригод та бандити, яких вибирали до папства цілком не цікавилися затвердженням духовного провідництва”.

Звертаючи увагу на помилки інших папів, він пояснює стан папства і порівнює Курію до кабінету політичного уряду. Одначе, там нема скарбника. МекКензі каже, що “ця частина папської урядової будови є добре захована . . . Ні джерело капіталу, [який він каже є “величезний], ні його розплачування не є знані”. А чому ні? Тому, що “Папа не відповідає перед жодною людською владою”, чи в духовних, чи в світських справах.

Про кардиналів і єпископів

Відносно семінарії кардиналів, яку можна порівняти до сенату, МекКензі каже: “Історія цієї семінарії показує, що вона була відкрита до політичних впливів, як найбільша з руїнницького роду”. Розсудок у деяких виборах нового папи “не можна пояснити”.

Цей Єзуїт також зауважує, що більше як половина кардиналів Церкви є італійці, але, що “Італія не становить половини Римської Церкви”. Це показує, що кардиналів не призначається на підставі їхніх духовних здібностей. А на чому ж тоді? Він відповідає: “Переважно призначення показує, що кардинал має особисті приятелі і впливи між старшиною в Римі. Більш за все воно показує особисту дружбу з Папою”.

Дуже цікавим для поінформованих студентів Біблії є МекКензійові слова, що “єпископи, так як історична церква знає їх, ніде не знаходяться в Новому Заповіті. . . . Церкви ніде не мають найвищої місцевої влади, що належить лише до якоїсь одної особи”. Це довело честолюбних осіб уживати безпринципні способи, щоб набути такої влади. Цей Єзуїт каже: “Треба щиро сказати, що священицька честолюбність уже довгий час була причиною проблем Римо-Католицизму”.

Інші спостереження

Дальше, цей теолог правильно каже, що “священство, так як ми знаємо його, не знаходиться в Новому Заповіті”. Він зауважує, що Біблія не підтримує ніякого розрізнення між священиками, та мирянами так як є в Римо-Католицизмі.

І мусова безшлюбність не знаходить ніякого попертя в Божому Слові. МекКензі каже: “Нам треба признати, що безшлюбність у Новому Заповіті не є рекомендована нічим іншим ніж як вибір . . . в околицях де багато [священиків] не живуть безшлюбним життям, то вимога безшлюбности здається є лише просте, велике лицемірство. Нам трудно знайти щось корисного, щоб могло зберігатися таким законом”. Він також зауважує, що “дехто бачить велику можливість скандалу в священицькім перелюбі і розводі; з причин, яких не є легко доказати, але не бачить подібного злочину в священицькім перелюбстві”.

Про інші науки церкви, він каже: “За докладним переглядом можна сказати, що в римській Церкві є більше поганої теології ніж доброї”. Як приклад цього він наводить хрещення немовлят. Не лише Новий Заповіт, але й свідчення стародавніх властей церкви “допускали дорослих кандидатів” до хрещення, а не немовлят. Вживання лише хліба при службі Божій також не є біблійно: “Жодний римський теолог не може заперечити, що прийняття обох [хліба і вина] є первісним знаком”.

Про церковну теологію, Єзуїт МекКензі каже, ‘людина не є більш засуджена до пекла за душогубство ніж за те, що не пішла на службу Божу в неділю’. І в цьому змісті він зауважує, що якийсь інший католик написав, що Церква “журилася б багато більше якщо б Сполучені Штати розкинули брошури про припинення вагітности і припарати для цього на Гірошіму, ніж коли ті самі Сполучені Штати кинули бомбу, яка забила 70.000 осіб”.

Отже, коли Єзуїти, ‘добірне товариство’ Римо-Католицької Церкви, висловлюють свої погляди в такі способи, то чи ж можна дивуватися, що між католиками існує криза? Для тих, що знають свої Біблії, це пригадує їм слова Ісуса Христа, який сказав: “Коли дім поділиться супроти себе — не може встояти той дім”. (Марка 3:25) Тому що Бог Єгова перестеріг потрясти все так, щоб лише те, що стоїть засноване на твердій основі залишилося, то де ми повинні взяти нашу позицію? Його Слово каже, що лише Боже царство, Його праведний уряд через Його Сина, триватиме. Ради вашого власного вічного добробуту, ставайте тепер по стороні тих, які вірно підтримують і проголошують те царство.— Огія 2:6, 7; Євр. 12:26, 27.