Сліпа, але провадить повне і корисне життя

Як було розказано “Пробудись!” кореспондентові в Порто Ріко

НА ЖАЛЬ багато думають, що сліпі мають безнадійну перешкоду. Але, чи ви знаєте, що є сліпі адвокати, судді, лікарі й вчителі. Сліпота є перешкода, але це не стримує багатьох осіб провадити повне і корисне життя.

Я є зовсім сліпа. Однак, я є домашня господиня, доглядаю свого чоловіка, і виховала двоє дітей.

Я не народилася сліпа. Але в моїй очній сітківці була пляма, яка повільно і поступово поширилася й знищила мені зір. Тому, що я недобачувала, то вчителі на початку думали, що я була нездібною ученицею. З часом, вони пізнали мою недугу, і вписали мене до клас для збереження зору. Ми тоді мешкали в Бруклині, Нью-Йорк, приїхавши туди з Порто Ріко.

Я закінчила вищу школу в Нью-Йоркській інституції для сліпих. Тоді я ще могла бачити форми та зображення і мала поняття про світло. Я брала участь у багатьох шкільних справах і дуже багато читала друку для сліпих. Це були щасливі роки. Я не думала, що мій поганий зір був перешкодою, але вважала це за випадок у житті.

Виховуючи дітей

Коли мені було двадцять років, я вийшла заміж за офіцера, якого я зустріла, коли вчилася на телефоністку в Порто Ріко. Коли моїх двоє дітей ще були дуже малі я ще могла бачити трохи форми і світло, і розвиваючи дуже добре почуття дотику могла доглядати їх. Мені було легко купати і вдягати їх і я готувала добрі обіди для них. Але, так як більшість дітей, вони не завжди любили те, що я робила для них. Я ще пам’ятаю, як мій чоловік, прийшов додому одного вечора і знайшов їжу, яку вони викинули через вікно.

Проте, замість бути перешкодою, я вірю, що моя сліпота дійсно помогла моїм дітям. Вони були спонукані показувати більшу любов і пошану до мене і до інших. Вони краще спостерігали, тому що мусіли вживати свій зір на мою користь. Вони оповідали мені про докладний колір неба, як люди вдягалися і багато інших речей, яких більшість людей недобачають.

За молодого віку я вчила дітей добрих звичаїв і особистої організації. Я дуже ревно працювала, щоб навчати їх, тому що мусіла мати їхню співпрацю, щоб добре доглянути домашніх обов’язків. Наприклад, коли вони змінювали одяг, то завжди клали його в те саме місце, щоб я могла знайти його коли прийшов час прати. І по обіді я навчила їх лишати посуд на столі в певній позиції, щоб мені було легко знаходити його і брати до кухні.

Вчити доньку куховарства представляло дійсний виклик. Часом це дуже розстроювало мене, тому що вона не завжди клала речі на їхнє місце, щоб мені було легко знаходити їх. Але, з часом і з терпеливістю вона навчилася виконувати свою роботу так, як сліпа особа буде виконувати її. Вона не лише навчилася куховарити, але розвила добру особисту організацію.

Я старалася виховувати дітей в такий спосіб, щоб вони не соромилися моєю сліпотою, і я не думаю, що вони соромилися. Щоб пожартувати трохи зі мною, молодий Томко часто строїв жарти. Коли йому було сім або вісім років, він вмів дуже добре імітувати чиїсь голоси. Він застукає в двері і буде імітувати голос старших осіб. Деколи я навіть вбиралася, зачісувала волосся і приготовлялася зустріти тих, що я думала були гості. Одного разу коли молодий чоловік відвідав наш дім я думала, що він був збиточний Томко, і взяло досить багато часу переконати мене, що він не був мій син.

Ходячи до крамниці

Часто люди запитують, як я могла ходити поза домом доглядати багато обов’язків, моїх власних і домашніх. Коли треба було купувати, я на початку мусіла мати допомогу ходити до крамниць, але коли мій провідний собака привик до околиці, то я вже більше не мала клопоту. Ввійшовши до крамниці я переважно пізнавала, яка вона була через запах і загальне оточення. Кожна крамниця має свій власний запах і гамір. Отже мені було легко пізнати аптеку, універмаг (великий склеп), і так далі.

Я люблю добре вбиратися, отже дуже вважаю коли купую одяг. Я говорю продавщиці про свій розмір, колір і взірець одягу, який я хочу купити. У мойому розумі я можу “бачити”, що хочу і стараюся, як можу пояснювати. Тоді, коли я міряю я прошу людей біля мене, щоб вони сказали мені, як я виглядаю. Певно, що я можу відчути чи одяг пасує чи ні, тому можу добре вибрати.

Мені було трохи трудно купувати харч, тому що треба було читати наліпки. Коли я йду до крамниці, я прошу допомоги від робітників. Я точно пам’ятаю, що я хочу купити, тому що робітники не мають багато часу вибирати мені продукти. В більшости я беру когось із собою, коли ходжу до крамниці.

Вертаючись додому я маю спеціяльне місце на кожну річ. Якщо б я не мала того, то мені було б трудно пізніше знайти його. Отже бачите чому я хочу сама ставити покупки. Щоб пізнавати речі я навчилася, яку форму вони мають, а коробочки і баньки я позначаю. Отже коли я шукаю щось, то я відразу знаю де воно є й як воно виглядає.

Куховарення і чищення

Я люблю куховарити і приготовляти різні страви. Це не трудно. Я пізнаю де різні приправи є по полицях і по різних формах та розмірах коробочок. Також, моє почуття дотику, нюху і смаку помагають мені. Дійсно, я волію куховарити сама, бо якщо хтось помагає мені, він кладе речі де пізніше мені трудно знайти їх.

Велика допомога є спеціяльні прилади в кухні пристосовані для сліпих. Різний посуд має на собі певні літери для сліпих. Отже дотиком я знаю як накручувати температуру і автоматичний годинник. Я також маю пластичну качалку, яку орудується одною рукою, щоб другою можна мацати тісто. І я маю книжку для куховарення в азбуці для сліпих, називаючись Cooking Without Looking. (Куховарення Без Зору).

Зусилля тримати дім чистий все було важним для мене. Часом мої сусіди навіть приводили гості, щоб показати їм приклад чистого дому. Дотиком я могла знати коли треба було чистити підлогу або меблі. Одного разу на короткий час я мала служницю, яка думала, що буде використовувати мене; отже замітала сміття під ліжка. Пізніше босими ногами я довідалася про це і дуже засоромила її, коли мої ноги стали дуже брудні.

Для мене було дуже потрібно, щоб мати чистий дім, щоб усе було в порядку. В уяві я маю образ кожної кімнати, отже можу ходити по цілій хаті і до нічого не вдаритися.

Розвиваючи органи чуття

Деякі вірять, що чуття сліпих є природно вище від інших. Але дослідження показують, що це не є правда. Сліпі не родяться з дуже добрим чуттям, нюхом або смаком, але тренуванням вони можуть побільшити здібність цього чуття. Дозвольте мені дати вам приклад.

Сядьте і послухайте деяку музику. Зажмуріть очі, щоб краще оцінити звуки. Тепер, що ви робите? Ви виключаєте деякі речі, що будуть відбирати вам увагу, і слуханням привчаєте вашу здібність чути. Зі сліпими відбувається щось подібного. У нас нема розваг так, як у тих, що бачать, отже можемо краще привчати та розвивати такі чуття, як слух.

Це є щось надзвичайного скільки інформації можна набути через органи чуття без зору. Я вживаю всі свої чуття — нюх, слух, дотик і смак — так, що ніби “бачу те”, що роблю. Таким чином я дістаю цілковитий образ мого оточення, точно знаючи, що відбувається навколо мене.

Головно слух є важний. Певна річ, що є звуки, яких видають різні речі — автомобільний гудок, рух вентилятора, або чийсь голос. Сліпі стають спеціялістами в пізнаванні таких звуків. Наприклад, по голосі я можу пізнати чи хтось є високий чи низький, отже знаю коли на обличчя особи треба дивитися вгору, а коли вниз.

Також, відбиті звуки можуть бути великою допомогою. Оточення відбиває різні роди звуків — хід по пішоходові, голоси людей, шум вуличного руху, і так далі — і ці звуки завжди відбиваються від стін, меблів, підлог й інших речей. Сліпі особи відчувають ці відбиті звуки і часто можуть багато навчитися про них. Наприклад, я можу ходити по вулиці або через будинок і буду знати чи я є близько стіни, дверей або чогось іншого.

Мій дотик також каже мені багато. Я навчаюся не лише від того, що мацаю руками, але й від того, що дотикає мене. Вітрець, без різниці, який маленький, каже мені, що вікно або двері є відчинені, або коли іду вулицею, що я є між двома будинками. Відчуття теплоти або холоду також є важне, наприклад, коли я є біля гарячої кухні. Також, я можу пізнавати чи автомобіль вже стоїть довго через теплоту, яку він видає. Звичайна особа дивується, як я знаю все навколо себе хоч не можу бачити.

Говорячи зі сліпими

Ви можете помогти, коли будете поводитися зі сліпими так, як з тими, що можуть бачити. Прошу вас не приступайте і не кажіть: “Ану вгадай хто я є”. Це лише кладе наголос на наш стан. Коли представляєте когось сліпому, то замість казати, “Прошу Познайомитися з Паном “Таким то”, краще сказати, “На право маємо Пана Такого то, якого я хочу представити вам”.

Також, це не є мило казати: “Ось іде бідний сліпий”. Я не почуваюся, що я є “бідна”. Лише тому, що ми не можемо бачити то це не значить, що ми не можемо жити повне, корисне життя. Ми оціняємо, коли ви говорите до нас так, як ви говорите до інших. Цим способом ми відчуваємо, що ми є частиною групи, а не якимось винятком.

Повне, корисне життя

Справді, я можу виконувати більшість обов’язків, яких особи, що бачать виконують. Я не лише можу читати, але й можу писати мовою для сліпих, уживаючи олівець із металу повного дірочок. Тому що ці прилади є малі, то я можу носити їх зі собою і записую все, що потрібно. Коли я даю промову в Теократичній Школі в зборі свідків Єгови, до якого я належу, то я лише мацаю мої нотатки, отже ніколи не відвертаю моє лице від слухачів. Також, мені ніколи не треба дивитися на годинника; я пізнаю час лише коли дотикнуся його.

Проте, те, що робить моє життя повне та значне є знання про нашого Творця Бога Єгову і служба Йому. Я є повночасна вчителька, вживаючи принаймні сто годин на місяць, щоб помагати іншим навчатися Божих намірів. З моєю собакою я відвідую людей від дому до дому. Коли хтось хоче, щоб я знову відвідала його, то я записую ім’я й адресу, стараючись пам’ятати де я є, щоб могла вернутися назад до тієї самої вулиці. Тоді при допомозі собаки я вертаюся. Тепер по домах зацікавлених осіб я проваджу коло десять біблійних студій кожного тижня.

Я виховала своїх дітей, щоб вони також брали участь у цій побожній роботі. У березні 1970 р. моя донька Марлін закінчила Ґілеад, місіонерську школу для свідків Єгови в місті Нью-Йорку, і у вересні 1971 р. Томко закінчив ту саму школу. Томко тепер є місіонером в Іспанії.

Марлін служила шість місяців в Еквадорі, але дуже захворіла, отже мусіла вернутися назад до Порто Ріко. У лікарні я була з нею день і ніч. З її ліжка вона студіювала Біблію з одною медичною сестрою, хоч мліла кожний раз коли кінчала студію. Медсестра тепер є готова символізувати своє посвячення Богові Єгові хрещенням у воді. Марлін жила двадцять п’ять корисних років, але її недуга доказалася смертельною. На її похороні було більше, як тисяча людей.

Тепер коли я говорю людям про Божі наміри, то вони мають більше значення для мене. Я є така дуже вдячна Богові Єгові за Його обітницю воскресення, і що прийде день коли я зможу дотикнутися моєї доньки, чути її, так, і побачити її, коли вона буде знову жити тут на цій землі. Я відчуваю, що справді моє життя є повне і корисне, розказуючи людям скільки можу про велику надію, яку наш любий Творець дає людству.