Якщо б ви були суддя, то яке було б ваше рішення?

ДАЄМО вам запрошення бути на місці судді в цій справі з Австрії:

Двохрічна дівчинка страждає від люкемії (рак крові). Лікар наказує зробити їй переливання крові. З релігійних причин, родичі не погоджуються на таке лікування. Тоді лікар відмовляється лікувати дитину. Дитину виписують із лікарні.

Родичі тоді шукають іншого лікування, щоб врятувати свою маленьку дівчинку, але незабаром вона вмирає. Місцева влада обвинувачує родичів за душогубство. Справа доходить до суду. Громадський обвинувач вимагає, щоб родичів покарати. Якщо б ви були суддя, то яке було б ваше рішення?

Просимо прочитати цю статтю і познайомитися з справою перед тим як зробите ваше рішення.

Хвороба і смерть дитини

У травні 1970 р. Едвард і Вероніка Волтер із Стер, Вищої Австрії, зауважили, що їхня двохрічна донька, Ірина, була дуже бліда. Вони негайно пішли до діточого лікаря. Він думав, що дитина страдала від недоїдання. Тому що її стан не поліпшався, то у вересні родичі знову пішли до лікаря. Іринці зробили аналіз крови, але в крові не знайшли ніякої хвороби.

Місяць пізніше, при кінці жовтня, дитину післали до Публічної Обласної Лікарні в Стері. Два дні пізніше, коли мати прийшла відвідати дитину у шпиталі, її повідомили, що Іринці мусять дати переливання крові. Пані Волтер пояснила, що бувши християнським Свідком Єгови вона не дозволить дати дитині переливання крові, тому що Біблія наказує, щоб стримуватися від усякого роду крові.— Дії 15:28, 29; 3 Мойс. 17:14.

Тоді запросили батька прийти до лікарні. Родичі далі сперечалися, щоб не переливати дитині крові. Тоді лікар сказав: “Коли так, то я не хочу мати нічого до діла з цією справою”.

Ще з самого початку лікарня натякала, що випишить дитину з лікарні коли родичі не погодяться на це лікування — переливання крові. Того самого вечора пані і пан Волтер дістали дозвіл узяти дитину до дому без жодної поради відносно інших способів лікування.

Вони повторно просили чи був якийсь інший спосіб лікування крім переливання крові. А лікар казав, що не було ніякого іншого способу. Родичі взяли Іринку до клініки Вищої Австрії, а потім до двох немедичних практикуючих лікарів в Німеччині і Австрії. Дитину не могли врятувати. Вона померла 5-го листопада в домі родичів у Стері.

Заскаржують родичів

Чи ви думаєте, що родичі дійсно хотіли загубити свою дитину, або що вони навмисно додали до її смерті коли не дозволили переливання крові? Здається, що д-р Альфред Андел думав так, бо коли виповняв посмертні папери він зазначив у 12-му пункті: “Відмовлення переливання крові”. 12-ий параграф мав такий заголовок: “У випадку насильної смерті (самогубство, вбивство випадок) треба подати спосіб і причину на таку насильну смерть”.

Слідуючого дня д-р Андел зголосив справу до Федеральної Поліції в Стері. Федеральний Відділ Кримінального Дослідження негайно почав допитувати родичів, і вони пояснили їм свій релігійний погляд про переливання крові. Крім цього, вони сказали, що лікарі не запевняли видужання, і знаючи, що переливання крові також може мати серйозні наслідки, навіть смертельні, ще одна причина через яку вони вирішили відмовити переливання крові.

Поліція передала звіт до бюра публічного обвинувача, який дістав опінію від Інституту Форенсік Медичного Парижського Лодрон Університету, Лінц, про смерть Ірини Волтер. В останньому рішенні Інституту, якого написав професор Норберт Воелкарт і головний лікар д-р Клаус Ярош, було сказано:

“Надії на життя при цій хворобі є дуже малі навіть із модерним лікуванням, себто, повне видужання було неможливе, бо з часом основна недуга таки доказується смертельна”.

Одначе, ця сама опінія далі продовжала кажучи, що відмовлення переливання крові “вкоротило життя дитини”. Наостанку, зведення було, що дитина померла з недокрів’я від люкемії і “відмовлення властивого медичного лікування”.

Тоді 19-го лютого 1971 р., бюро публічного позивача заскаржило Едварда і Вероніку Волтер у суді у Стері. Вони твердили, що коли родичі не хотіли дозволити лікарям переливати їхній дитині кров, то цим вони нарушили 335-у точку кримінального закона про безпечність життя. Цей закон каже:

“Який-небудь вчинок або переступ, яким особа може відчути навіть з природних наслідків, явний усім, або спеціяльно виголошеними законами або через свою ранґу, посаду, професію, мистецтво, зайняття, або своїми особливими обставинами, яким можна завдати небезпеку для життя, здоров’я або фізичній безпечності особі, повинно, коли когось дуже пораниться, рахуватися як нарушення закона зі сторони винного і треба покарати ув’язненням аж до шість місяців або грошовою карою з С 100,000.00 [коло 4,350 доларів] і, коли хтось помре треба взяти до тюрми на один рік”.

Заскарження кінчається вимогою покарати другою міркою цього закона.

Питання над якими треба застановитися

Що ви тепер думаєте про цю справу? Чи ви погоджуєтесь з обвинувачуванням публічного адвоката, вірячи, що тут уже доказано вину заскаржених? Або, чи родичі сумлінно робили все, що могли, щоб врятувати життя дитини? Які були надії для дитини бути врятованою або на продовження її життя через переливання крові? Чи переливання крові було єдине властиве лікування і найкращий спосіб лікування в цьому випадку?

По другій стороні, чи лікарі старалися, якнайкраще, помогти дитині? Подивімся на опінії спеціялістів?

Яке є властиве лікування?

Вищезгадане зведення каже: “Смерть від недокрів’я через люкемію і відмовлення властивого медичного лікування”. А що коли б те, що вважається за “властиве” лікування доказалося мати якісь певні риски? Як справедливий суддя вам треба подумати про цю точку. Застановіться над слідуючим:

У часі вступного досліджування, родичі представили судові Monatsschrift fuer Kinderheilkunde (місячний журнал для [німецького Товариства] діточих лікарів), Том 118, Число 1, січня 1970 р. Цей журнал містив виклади на 67-му зборі Німецького Товариства Діточих лікарів в Саарбрюкен 24-го вересня 1969 р., на тему “Новіші Погляди про Люкемію в Дітях”.

Друга сторінка каже, що тижні перед вступом до лікарні, вже можна пізнати ознаки хвороби. Четверта до дванадцятої сторінки розбирають різноманітність сьогоднішніх корисних способів лікування цієї хвороби і їхні успіхи. Цю наукову дискусію з двадцять шістьох сторінок видавництва для діточих лікарів відіслали до Форенсік Інституту Фодерсік Медичного Лодрон Університету в Парижі, у Лінз, щоб дістати додаткову опінію.

Діставши цю інформацію, Інститут підсумував дискусію в близько тридцять п’ятьох друкованих лініях і сказав, що “більш сучасні способи лікувати люкемію довели до продовження часу життя”. Вони додали: “Час продовження збільшився модерними методами лікування до 13 місяців”. “Навіть сподіваємося в майбутньому п’ять разів більш нормального часу продовжити час життя при цій хворобі”.

Адвокат, який обороняв родичів також забезпечив себе опініями спеціялістів: Професор Г. Вайкер, голова Інституту Людської Генетики в Бон Університеті і спільний редактор книжки для діточих лікарів, який лікував більше як 200 дітей, що страждали від люкемії на протязі своїх двадцять років педіатричної практики. Професор Вайкер пише:

“Пересічно можна сподіватися, що дитина страждаючи від люкемії буде жити три місяці, коли вона буде піддана лікуванню негайно після того, як у неї появляться ознаки люкемії. Іринка Волтер мала ці ознаки ще в травні або червні (незвичайна блідність) і в липні (побільшення селезінки), без різниці чи діагноза була встановлена чи ні. Без лікування можна було сподіватися, що дівчинка мала б жити до вересня або жовтня 1970 р.; певна річ, що цей час міг різнитися залежно від особи. Коли почали переливати дітям кров, то їхнє життя не продовжувалося або дуже мало продовжилося. . . .

“Лише коли почали вживати кортізон у лікуванні люкемії, то життя продовжували до шість або дев’ять місяців. Тому то сполучене кортізоно-цитостатичне лікування люкемії стало таке славне. . . . Розсуджуючи шлях хвороби в цей спосіб і звертаючи увагу на наше знання про шанси на життя дітей хворих на люкемією, треба відкинути поняття, що дитина померла насильною смертю тому, що їй не дали переливання крові. . . . Без сумніву, що нагоди продовжити їй життя дуже збільшилися коли почали вживати кортізон у лікуванні, проте, лише вживанням цього способу лікування, а не переливанням крови, як то був цей метод в сороковому десятилітті”.

Риск в переливанні крові

Вони порадилися ще в іншого спеціяліста, д-р Ф. В. Ґюнтера, голови міської лікарні в Вупертал-Бармен, Німеччині. Цей лікар сказав, що ‘цілком погоджувався’ з вищеподаною опінією професора Вайкера і додав свою власну:

“Бувши директором Вупертал-Бармен лікарні для дітей, до якої приходить чотири до п’ять тисяч пацієнтів щороку, я є добре знайомий з хворобою люкемії у дітей. Я ніколи не бачив, щоб якась дитина видужала від люкемії. . . . Треба погодитися з лікарями, які лікували Іринку, коли вони радили родичам перелити їй кров. Але в цьому змісті, треба згадати, що я сам бачив як переливання крові можуть спричинити серйозні наслідки, навіть смерть хворим на люкемію”.

За судовим приказом записи цієї справи були послані до головного лікаря педіатричного відділу Моедлінґ Лікарні, до університетського промовця д-р Ружицького, щоб дістати додаткової педіатричної опінії.

В його опінії д-р Ружицький сказав, що переливання крові було б помогло лікувати недокрів’я. Але він також пригадав про небезпеку для життя, яку переливання крові може дати.

Пан і пані Волтер добре знали риски від переливання крові. Вони прочитали книжечку видана Товариством Вартової Башти Біблії і Брошур під заголовком “Кров, Лікування і Закон Божий”. Це видавництво, яке містить документальний доказ про різні небезпеки включені в переливанні крові, було додане до судових записів.

Суд

Суд відбувся 27-го жовтня 1971 р., у Стері. Вислухали як д-р Йоган Фрітц з Стер лікарні дав своє свідоцтво. Він свідчив, що намір пропонованого переливання крові був поліпшити загальний стан дитини, а це, її блідність, а не лікувати дійсну хворобу. Після оглядів вони мали намір відіслати дитину до більшого центру у Відні. (Але дитина померла два і пів тижнів після того, як її перший раз узяли до лікарні!) Дійсне лікування мало відбутися у Відні.

Тоді публічний обвинувач вичитав обвинувачування кажучи, що родичі були винні, бо додали до кримінального вчинку проти безпеки життя. Він вимагав, щоб вони були покарані.

Адвокати оборони д-р Гаймо Пушнер і д-р Ганс Фрідерс, з Відня, і доводили, що родичі старалися зробити більше, щоб спасти свою дитину ніж закон вимагав.

Якби ви були суддя, то що б ви рішили? Просимо переглянути важні факти в цій справі, відповідаючи на наступні питання з того, що ви прочитали:

Що було сказано в секції 335 кримінального закона, якого казали, що родичі порушили? Які були медичні опінії з обох сторін? Що родичі зробили, щоб продовжити життя своєї дитини?

Не дозвольте думці, що дитина однак була б померла захитати ваш розсудок. Згідно з законом, кара дається навіть коли лише вкорочується життя. По другій стороні, чи переливання крові дійсно було б продовжило життя дитини?

Чи ви вже вирішили? Якщо так, то тепер ви можете порівняти ваше рішення з тим, якого суддя зробив у цій справі:

Рішення

Пан і пані Волтер були виправдані на слідуючих основах:

(1) Обвинувачені були добре поінформовані про ефективність переливання крові і знали, що були інші способи лікування. Тому то вони не могли бачити, згідно з законом, як відмовлення переливання крові може порушити безпеку життя їхньої дитини.

(2) В дійсності, лікарні треба було судового опікунства, щоб дістати дальших інструкцій відносно лікування дитини. Тому, що в переливанні крові є такий риск, то може бути, що суд був би відкинув примусове переливання і шанував би релігійне переконання родичів.

(3) Спеціялісти у суді виявляли небезпеки від переливання крові. Отже відмовлення родичів спочивало на добрій основі.

УВАГА: Коло десять добре знаних австрійських спеціялістів, між якими були промовці університетів, головні лікарі педіатричних лікарень по університетах в Австрії сказали, коли їх запитали про цю справу, що особисто вони були готові шанувати релігійний стан Свідків Єгови відносно крови і були готові старатися як можуть, помогати таким пацієнтам. Таких лікарів треба похвалити, бо вони справді стараються помогти своєму ближньому, і в той самий час, шанують біблійні накази християнського сумління.