Що ви можете сказати?
МОЖЕ ви маєте приятеля в якого дружина вмирає від рака. Що ви можете сказати, щоб потішити його? Молоденький хлопчина може дуже сумує, тому що його батько помер. Всім серцем ви хочете потішити його. Чи ви почуваєте себе безпомічним? Або, чи ви можете дати хлопчині дійсну надію?
Щоб дати дійсну потіху, яка допоможе сумуючому, то ви самі повинні мати здорову надію. Ви потребуєте мати фактичні, здорові відповіді на питання, які виринають відносно смерти, бо лише правда дає дійсну потіху.
Вам треба перше взнати відповідь на питання: Де є мертві? Вам також треба знати відповідь на інші питання. Чи ті, що померли пішли до неба? Чи вони страждають десь? Чи вони живуть в якомусь тінявому світі? Або чи вони дійсно є мертві? Якщо так, то чи вони будуть вічно мертві? Чи це є логічно, щоб особа прожила менш-більш сорок років, дістала добру освіту, пристосувала себе чинити щось вартісного у світі, а тоді вмерла? Що за сором! Що за марнота!
Але, що можна сказати сумуючому? Чи ж вам казати, що смерть є лише спосіб утекти від небажаного існування — що мертвій особі тепер краще поводиться? Це дуже мало потішає сумуючого. Щоб дати правильну відповідь, то особа сама повинна оцінювати життя і знати чи смерть є друг чи ворог людства.
Життя дуже цінне
Коли потішається сумуючих, то особи повинні також збагнути, що переважно смерть є таємниця для них. Можна зауважити одну річ: Люди не хочуть вірити, що смерть кінчає все. Чи ми повинні уважати таке відношення, як ненатуральне, безумне, непрактичне? Ні, воно дійсно відбиває нормальне і здорове думання. Стародавній цар Соломон, який мав великі багатства і нагоду задовольнити всі бажання у житті й бачити всі події, які відбувалися між людством, добрі й злі, зробив заключення: “Краще собаці живому, ніж левові мертвому”.— Еккл. 9:4.
Справді, що життя є дуже цінне! Без нього ми нічого не маємо. Люди звичайно і правильно тримаються життя, як тільки можуть. Стародавній чоловік Йов на далекому Сході запитав 3.500 років тому: “Як помре чоловік, то чи він оживе?” (Йова 14:14) Життя є дуже любе, і хоч через погані обставини, недобре здоров’я або з якихось інших причин особа не може брати участи в якомусь ділі, то однак є інші способи через які можна втішатися щасливим, задовольняючим життям.
Гарний приклад, який показує значення життя, навіть коли особа вживає лише обмежену частину своїх людських здібностей, знаходимо в історії про Галину Келлер. Коли їй ще не було два роки, то вона дуже захворіла і загубила свій зір та слух. Відрізана від зовнішнього світу! На протязі наступних п’ять років, так як вона сама пізніше сказала, вона виростала “дика і непокірлива, хихотіла та сміялася, щоб виражати приємність; копала, драпала, кричала вереском глухої особи, щоб показувати протилежність”.
Тоді її батько зробив розпорядок із вчителькою Анною Саливан, з Перкинс Інституту для Сліпих, у Бостоні. Ця віддана молода жінка винайшла азбуку, викладаючи слова на руці Галини. Незабаром Галина навчилася сполучати слова з речами і за три роки навчилася “читати друк для сліпих і друкувати на спеціальній машинці. У 1904 р. вона закінчила Радкліф Університет, з найкращими оцінками при допомозі панни Саливан, яка за дотиком тлумачила дискусії в класі і викладах.
Тоді з великою завзятістю панна Келлер взялася до роботи помагати сліпим і глухим. Вона давала промови, виступала перед законодавцями, відвідувала лікарні і написала кілька книжок, щоб потішати тисячі. Її бажання допомагати калікам дало ціль її життю. Вона дожила до майже вісімдесят вісім років. Певно, що панна Келлер не відчувала, що для неї було б краще якщо б вона померла за молодого віку.
Галина Келлер і тисячі інших, які добре вживають своє життя не погоджуються з думкою, що смерть є “приятель”. Майже всі стараються, як можуть, щоб жити, навіть коли смерть неможливо відвернути. Крім цього, більшість людей бояться смерти. Цей страх відчуває, не лише вмираюча особа, але також її родина і приятелі. Навіть лікарі та медсестри, що доглядають умираючих відчувають страх. Говорячи про це, Д-р Єлисавета Кублер-Росс каже:
“Сімдесят п’ять процентів нашого населення вмирає по інституціях, де їх доглядають робітники, які переважно хочуть обминути їхні проблеми і позбутися їх, якнайскорше. Це тому, що ми всі маємо страшний страх смерти.
“Не робить різниці, що ми кажемо, то цей страх, є в дійсності, страх катастрофічної, нищівної сили, яка приходить на нас, і ми є безсильні щось зробити”.
Ясно є, що так як Біблія показує, смерть, разом із старим віком, є ворог. (1 Кор. 15:26) Страх смерти тримає людей в неволі. Наприклад, через смерть від голоду люди крадуть і стають людоїдами. Деяких змушували чинити злочин лише, щоб їх не вбивали. Деяких змушували чинити те, що противилося їхній волі через погрози, що будуть убивати їхніх родичів, які живуть у диктаторській країні.— Євр. 2:15.
А що коли б було можливо викорінити смерть? Чи життя тоді стане нудне, монотонне? Чи хтось колись сказав: ‘Я сьогодні так добре чуюся, що хотів би вмерти’? Чи не правда, що є так багато добрих і потішаючих речей, якими можна займатися, що життя не є досить довге, щоб зробити їх, навіть коли б хтось жив вічно?
Біблія каже, що “вічність [Бог] поклав їм у серце [людства]”. (Еккл. 3:11) Людина може передбачувати і планувати для майбутности. Також, завжди є надія, що якимось способом удасться викорінити смерть. Чи ж любий Творець поклав би такі хвилювання в Свої інтелігентні створіння, коли б не було надії, що вони сповняться? Так думати є нерозсудливо. Крім цього, якщо є надія, що смерть скасується, то також є логічно вірити, що Творець поінформує людей про Його намір сповнити ту надію. Але перед тим як будемо застановлятися над цією справою, то перше взнаймо, що смерть є, та як і чому вона існує.