Суд знову підтверджує свободу проповідувати від дому до дому

ДЕНЬ був теплий на початку червня 1977 р. Дві добре-вбрані пари спокійно відвідували людей від дому до дому в Ладю, Міссурі, у передмісті Сент-Луїс. Відвідувачі говорили з людьми про розвал родинного життя у цих турботних часах і показували їм користі біблійної студії. Трудно уявити собі більш невинне або помічне діло.

Однак, несподівано, у цю спокійну сцену ввійшла поліція міста Ладю. Поліція заарештувала цих чотирьох людей і взяла їх до поліційного відділу. Двох чоловіків, обидва вісники, обвинувачували порушенням місцевого закону!

А чому? Чи вони дійсно вчинили якийсь злочин, коли говорили людям про Біблію? Чому поліція хотіла спинити цю роботу? Чи ця робота була щось нового, яку начальники не розуміли?

Практика шанована віками

Проте, що сам Ісус і Його апостоли відвідували людей по їхніх домах, щоб поширювати поміж ними Слово Боже, є добре знаний історичний факт. Ця віками шанована практика продовжується аж до нашого 20-го століття.

Видатним і добре знаним на цьому полі є Свідки Єгови. Проте, протягом 1930 і 1940 десятиліттях у Сполучених Штатах, під деякими муніципальними законами обвинувачували цих християнських євангелистів, кажучи, що їм було потрібно комерційного дозволу, як „рознощики” або „замісники”. Тому що Свідки Єгови займались некомерційним релігійним ділом, то вони твердили, що гарантія релігійної свободи в конституції Сполучених Штатів була їхнім дозволом.

У 1943 р. через рішення Верховного Суду Сполучених Штатів уже’ більше не турбували Свідків Єгови неправильним прикладанням закону. Рішення більшости суддів, якого записав суддя Доґлас, було ясне і сильно спонукуване:

„Особисте доручення релігійних брошур є вікодавня форма місіонерського проповідування євангелії — така стара, як історія друкарських верстатів. На протязі років це був сильнодіючий спосіб у розвитку різних релігій. . . .

„Ця форма релігійної діяльности ще і досі має таке саме шановне становище під Першою Поправкою так, як поклоніння по церквах і проповідування з казальниць.

„Казати, що вони тільки продають книжки та брошури становить перекручення записаних фактів”.

Але коли закон охороняє таку релігійну діяльність, то чому заарештували і обвинувачували тих двох вісників, коли ці відвідували людей в Ладю?

Новий законний напад

У 1974 р., під проводом міського адвоката міста Ладю, крок за кроком почали вторгуватися в релігійну діяльність Свідків Єгови. Спершу законом планували обмежити, а тоді нарешті заборонити їм відвідувати людей в тому місті.

У 1976 р. міська рада запровадила спеціальний закон, щоб ним заборонити кому-небудь ходити від дому до дому у Ладю. Проте, від закону звільнено всіх церков того міста. Він звільняв усіх політичних агентів. Звільнено також усіх рознощиків часописів, як також усякі прохання організаціями ухвалені Комісією Добродійного Прохання.

Намір був легкозрозумілий: указом користувались, щоб спинити тільки Свідків Єгови і нікого іншого! Таким чином, поліції дали слідуючий наказ:

„Щоб який-небудь Свідок Єгови міг проповідувати Біблію від дому до дому в Ладю, то йому або їй перше потрібно мати дозвіл . . . цілковитого дозволу з поліційним дослідженням і відбитками пальців”.

Уявіть собі! Досліджувати і знімати відбитки пальців, як з кримінальників за те, що вони бажають проповідувати людям Біблію!

Але навіть коли б особа і дістала такий дозвіл, то поліції таки наказували забороняти Свідкам свободу друку. Згідно з наказом від голови поліції, хтось „може ходити від дому до дому в Ладю користуючись тільки Біблією; заборонено ,продавати’ [доручати] журнали або підручники для студіювання Біблії”.— Курсив доданий.

Верховний Суд сказав, що конституція дозволяє „публічно проповідувати від дому до дому” і приймати пожертви від охочих жертвувателів. Указ міста Ладю заборонив цю діяльність, без звільнення або письмового дозволу!

Суд

Місто розкрило громадське судочинство, в судовій окрузі Сент-Луїс. Місто вимагало, щоб суд виголосив свій указ бути дійсним і законним. Свідки Єгови подали зустрічний позов, щоб виголосити указ незаконним і неконституційним.

Справу призначили для судового розгляду 5-го квітня, 1979 р., перед суддею Филипом Свіні. Зал суду був повний людей, і багато стояли на зовні. Було велике напруження. Між присутніми були рапортери новин. На зовні чекала команда з телевезійними камерами і рядами світел.

Судова справа почалась на міську сторону. Один з покликаних свідків був голова поліції. Він признав, що поліція не вимагала дозволу від жодної бездоходної організації, крім Свідків Єгови. Усім організаціям дозволяли відвідувати людей по їхніх домах без відбитків їхніх пальців й інших принижуючих вимог.

На закінченні міського доводу, то обвинувачуванні покликали їхніх свідків. Перший свідок був пан Яків Гінтон, якого заарештували в місті Ладю. Пан Гінтон пояснив, що він був вісником Свідків Єгови і пішов до Ладю відвідувати мешканців того міста. А як люди відносилися? Він відповів:

„Люди з якими ми розмовляли були дуже приємні. Вони з власного припущення, цікавилися знати чому ми вже так довго не відвідували їх. . . .

„Того ранку я зустрів тільки одну паню, яка не хотіла взяти літератури. Вона сказала, що була католичкою, але дійсно оцінювала нашу роботу і сказала, що ми були єдині, які ходили від дому до дому проповідувати людям євангелію”.

Місто старалось дати вигляд, що нашою роботою ми „турбували” людей, щоб збивати дохід.. Але пан Гінтон пояснив, що його витрати оперувати автомашиною у відвідуванню людей були багато більші від пожертв, яких він отримував за літературу.

Другий свідок для обвинувачених був пан Алвін Франк, обласний слуга Свідків Єгови для штатів Міссурі, Іллінойс і Арканзас. Пан Франк говорив про практичну користь проповідувати людям від дому до дому:

„Ми почуваємось зобов’язані переказувати нашим сусідам того, чого самі навчаємось з Писання, моральний зміст Писань. Ми вже допомогли безлічі юнакам наркоманам, як наприклад, які мали проблеми з алоколізмом, з домашніми проблемами та з іншими. Ми відчуваємо, дійсно знаємо, що Біблія допомагає людям у такому стані.

„Ми віримо, що Біблія є Слово Творця і на протязі дев’ятнадцятьох століть дуже корисно допомагала людям, і що без особистого контакту з людьми, Християнство не має жодної користі”.

Суддя Свіні провів поважний і безсторонній суд. Він уважно слухав доказу і усних адвокатських доводів. Він також вимагав писаного доводу.

Писані доводи

А що адвокати вмістили в їхніх писаних доводах суддеві Свінійові? Сперечались над чотирьма головними точками.

(1) Чи Конституція ще охороняє свободу публічних дискусій? Так, бо верховний Суд Сполучених Штатів, близько 40 років тому, докладно показав, що свобода під конституцією вміщає право брати участь у публічному місіонерському проповідуванню. Так, як сказав федеральний суддя Вил з Чікаґо, у 1973 р. „Конституційна незастосовність цього указу до релігійних діяльностей уже протягом десятиліть була закритою справою”.

У рішенню 1978 р., Верховний Суд сам повторив життєве право до свобідної релігійної думки, кажучи:

„Право вільно практикувати релігію безсумнівно містить у собі право проповідувати, навертати, і виконувати інші подібні релігійні діяльності”.

Суддя Бренан у погоджуючому рішенню додав:

„Релігійні ідеї, не менш, як які-небудь інші, можуть статись предметом обговорення — ,вільного, здорового і відкритого. . . .” Уряд не може перешкоджати зусиллям навертати або вклонятись по публічних місцях”.

(2) Чи проповідникові потрібно ліцензію (дозволу)? У короткому викладі своєї справи, Свідки Єгови показали, що вимога міста Ладю, щоб проповідник отримав ліцензію або письмовий дозвіл, не була першою. По суті, цю вимогу знаходимо в англійських законах майже 600 років тому! Інквізитори інквізиційного суду так само сперечалися проти Івана Вайкліфа у 1383 р. Його обвинувачували про навчання:

„Що який-небудь чоловік, будь він декан або священик, має право проповідувати Слово Боже без уповноваження або письмового дозволу від апостола-подібного престолу або голови якої-небудь іншої релігії”.

По суті, інквізитори вимагали, щоб нікому не дозволено „проповідувати Слово Боже без офіціального письмового дозволу. Місто Ладю, вимагало те саме 596 років пізніше!

Але головний намір усіх тих свобід, збережених у конституції Сполучених Штатів був, щоб скасувати ті лукаві обмеження Інквізиції. Гарантія „свободи практикувати релігію” в американській Декларації Прав є тим письмовим дозволом! Жодний уряд, будь він муніципальний, державний чи народний не може вимагати якогось іншого дозволу!

(3) Чи указ допомагає контролювати злочин? Прокурор міста Ладю сперечався, що намір цього письмового дозволу був, щоб допомогти поліції взнати, хто ходив від дому до дому. Декотрі люди, які відвідують доми, можуть бути кримінальниками, він сперечався. Проте, він признав, що нема жодної причини сумніватися, що Свідки Єгови є відповідальними людьми.

Довід Свідків Єгови показав, що указ міста Ладю дійсно не постачав жодної охорони від злочинців. Він звільняв усіх груп, крім Свідків Єгови, які то люди признають є доброго характеру. Як можна контролювати злочинців законами, які є спеціально вложені, щоб перешкоджати чесним, закон-додержуючим людям?

(4) Чи потрібно мати схвалення від Комісії Добродійного Прохання? Головна діяльність цієї комісії є наглядати над роботою тих організацій, які випрошують грошей, а не тих, що навчають і проповідують, як наприклад, роблять Свідки Єгови.

Суди вже показали, що є різниця між традиційним добродійством, яке випрошує грошей, а безприбутковною організацією, яка основно займаєтьсся поширенням інформації. Біблійно-засновані видавництва Свідків Єгови є тільки засіб, яким вони пояснюють їхні вчення. Маленькі пожертви, яких вони запрошують є тільки випадкові для проголошення їхніх поглядів. Це не є схожим до „випрошування” так, як закон пояснює цю діяльність. І воно також не підпадає під нагляд регулюючих тіл, як наприклад, Комісії Добродійного Прохання.

Сміливе рішення

24-го травня, 1979 р., суддя Свіні видав своє рішення. По-перше, він згадав про відповідальну поведінку Свідків Єгови, так як доказ показує, кажучи: „У цьому обвинувачуванні були відповідальні люди з незаперечним добрим характером. Вони не ходили до людей Ладю, щоб з ними сваритись або сперечатись. У більшости випадках, люди добре приймали їх коли хтось не цікавився їхньою вісткою, то вони чемно відходили від них. Нема жодного сумніву, так як доказ показує, що діяльність, якою вони займались була релігійна, а не комерційна, яку обвинувачувані проводили своїм власним коштом ради їхнього переконання і спонуки”.

Тоді суддя заявив, що указ міста Ладю не був законним. Воно виявило неоднакове ставлення і було вложено з наміром позбавити права деяких груп, а звільняючи інших церков і добродійних організацій, як також усіх політичних груп.

Крім того, суддя Свіні заявив, що указ не був конституційний, тому що ним старались контролювати свобідну комунікацію. Він пояснив: „Якщо несамостійний указ старається регулювати свободу мови, думки і релігійне переконання, то його неможливо примушувати, тому що уряд не має права охороняти своїх горожанів від свобідної течії релігійної або політичної думки й ідеї”. Постанова суду була:

„Через вищезгадані причини, суд вирішує, присуджує і наказує, що містові Ладю постійно заборонено примушувати вищезгаданий указ так, як він стосується до обвинувачених та інших членів Свідків Єгови відносно тут згаданих і приписаних діяльностей. Кошт нав’язаний на позивачів”.

Таким то чином муніципальне зусилля відмовляти людям їхні основні людські свободи раптом закінчилось рішенням відважного і розпізнаючого судді, який знову підтвердив свободу проповідувати від дому до дому.