Коли хтось, кого ви любите, помирає...

Річард і Маріанна були щасливо одружені вже 18 років і в них була одна дитина. Десь з рік Річард скаржився про біль плеча. До літа 1981 року, біль погіршав і йому паралізувало плече. Хірургією відкрили ракову пухлину на хребетному стовпі. Кілька місяців пізніше, 2 лютого, 1982 року, Річард помер у 48 році свого життя. „З цим фактом було трудно примиритись”, пояснює Маріанна. „Довгий час мені здавалось, що він коли-небудь переступить поріг”.

ЧИ ВИ самі, або хтось знайомий вам, уже мали такий досвід? Коли хтось, кого ви любите помирає, то на поверхню можуть випливати зовсім нові почуття. Ви можливо не є певні чи колись знову будете почуватись нормальними. Або, так як Маріанна, вам можливо буде трудно примиритись з цим фактом, хоч уже минуло трохи часу.

Все-таки, ви можете подолати смуток — не забути, але подолати. ,Але як?’ ви питаєте. Перш ніж можна відповісти на це запитання, то було б добре більше навчитись як людина почувається, коли улюблений помирає. Недавно письменники журналу Авейк! інтерв’ювали кількох осіб, які загубили улюбленого через смерть. Їхні вислови поміщаються в цій серії статей. Це заспокоює знати, що інші люди мали таке саме почуття. І знати як вони змагались з їхнім почуттям може бути для вас великою допомогою.

Маріанна пригадує собі як вона почувалася, коли Річард помер: „Я не переставала говорити про нього. Це був спосіб, яким він жив у моїх думках. Протягом першого року я була дуже стривожена. Було дуже багато роботи, щоб упорядкувати всі мої справи. Ви так заглиблюєтесь у ті справи, що не маєте часу змагатись з хвилюванням.

„Я захворіла на високий кров’яний тиск і опинилась у лікарні. Зрештою, в лікарні, геть від домашнього тиску та всіх моїх проблем, аж тоді я могла примиритись з тим, що дійсно сталось. Це було неначе, ,Що ж мені тепер робити?’”

Чи ж це не є звичайно так почуватись? Не зовсім. Коли людина перше довідується про смерть улюбленого, то звичайно постраждає на психологічний шок. Так як кажуть інші люди з подібним досвідом: „Ви слухаєте, як до вас хтось говорить, однак не чуєте всього, що вони кажуть. Частково ви думаєте про теперішню дійсність, а частково ні”.

Шок також може діяти так як анестезія. Як? Книжка Смерть і горе в родині пояснює це так: „Шок є охороною для людини й вона поступово взнає, що дійсно сталось”. Такий шок допомагає пом’якшувати хвилюючий вплив вашої втрати. Так як Стелла, вдова в місті Нью-Йорку каже: „Ви є приголомшені. Ви нічого не відчуваєте”.

„Мусить бути якась помилка!”

Разом з таким початковим задубінням, це звичайно заперечувати випадок у різні способи. „Мусить бути якась помилка!” люди кажуть, коли вперше взнають про випадок. Декому трудно примиритись з тим, що дійсно сталось, особливо коли вони не були присутніми тоді як улюблений помер. Стелла пригадує: „Я не бачила як мій чоловік умирав; він помер у лікарні. Тому мені було трудно повірити, що він дійсно помер. Того дня він був пішов до крамниці, і мені здавалось, що він вернеться назад”.

Ви знаєте, що ваш улюблений помер, однак своєю поведінкою і в думках ви будете заперечувати цьому. Наприклад, пояснює Лінн Кейн у своїй книжці Вдова: „Коли сталось щось смішного, то я казала, ,Коли я скажу Мартінові, то він ніколи не повірить цьому’. Деколи на роботі я брала телефон, щоб поговорити з ним. Але перш ніж набирала номери, то мене завжди діймала дійсність”.

Інші люди подібне робили, як-от ставили забагато тарілок на стіл, або в крамниці самообслуговування простягали руку купувати харч, якого улюблений дуже любив. Дехто навіть бачить померлого в сні або уявляє собі, що бачить його на вулиці. Це звичайно для позосталих побоюватись, що вони з’їхають з глузду. Але це звичайно так відноситись до такої великої зміни в житті людини.

Але, зрештою, біль погіршує, доводячи до інших почуттів з якими ви не були приготовлені боротись.

„Він покинув нас!”

„Діти дуже розстроювались і казали, ,Батько покинув нас!’” пояснює Корінна, якої чоловік помер близько два роки тому. „Я казала їм, що ,батько не покинув вас. Він не мав контролю над тим, що з ним сталось’. Потім сама думала, ,Ось я кажу їм це, але сама так почуваюсь!’” Так, хоч це може дуже дивувати, то смуток часто доводить до гніву.

Людина може гніватись на лікарів і медичних сестер, думаючи, що вони повинні були краще доглянути померлого. Або людина гнівається на друзів і родичів, які, здається, говорять і поводяться неправильно. Дехто гнівається на померлого за те, що він не доглядав свого здоров’я. Так як Стелла пригадує собі: „Я пам’ятаю, що дуже гнівалась на мого чоловіка, знаючи, що з ним так не мусило статись. Він дуже хворів, але не слухав перестороги лікарів”.

І деколи людина гнівається на померлого через тягар, якого його смерть стягнула на неї. Корінна пояснює це так: „Я не звикла доглядати всіх домашніх і родинних відповідальностей. Неможливо вимагати, щоб люди все робили для вас. І я деколи через це гніваюся”.

Слідом гніву часто виникає ще інакше почуття — провинність.

„Він був би не помер коли б я була...”

Дехто відчуває провинність через гнів — тобто осуджує себе тому що гнівається. Інші люди себе винують за смерть улюбленого. „Він був би не помер”, вони переконують себе, „коли б я була раніше примусила його піти до лікаря” або „примусила його піти до іншого лікаря” або „примусила його краще доглядати свого здоров’я”.

Інші люди відчувають ще глибшу провинність, зокрема коли улюблений раптово помирає, несподівано. Вони пригадують собі коли були розгнівались на померлого або сперечались з ним. Часом вони можуть відчувати, що не поводились так як слід. Їх мучать такі думки, як ,Я повинен був — або не повинен був — зробити це чи те’.

Майк, молодий чоловік у початку його двадцятих роках життя пригадує: „Я ніколи не мав доброго споріднення з батьком. Тільки недавно, що я почав говорити до нього. Тепер [по смерті його батька] пригадую собі багато того, якого я повинен був робити або казати”. Звичайно, тому що вже запізно надолужити втрачене, то це ще більше розстроює й доводить до провинності.

Хоч це дуже важкий час коли помирає подружжя, батько, брат, чи сестра,— то декотрі люди найбільше страждають коли дитина помре.

[Рамка на сторінці 5]

Загальні реакції до смуткуa

Шок — („Я нічого не відчуваю”)

Заперечення — („Мусить бути якась помилка!”)

Гнів — („Як же йому залишити мене в цьому положенні?”)

Провинність — („Він був би не помер, коли б я тільки...”)

Тривога — („Що ж зі мною тепер станеться?”)

Страх божевілля — („Здається я божеволію”)

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 4]

„Що помер? Я не вірю цьому!”

[Ілюстрація на сторінці 5]

Багато позосталих страждають від почуттів провинності: „Коли б я була...”