Життя в великій компанії

ПРО довічне наймання робітників, продовжуючу освіту, підвищення на посаді, премії, компанійні житла, засоби для розваг — про ці, а також багато інших користей мріють робітники по цілому світі. В Японії, всі ці користі вже стали щоденними дійсностями багатьох робітників. По суті, то про ці точки японського чуда люди всюди найбільш говорять і захоплюються ним.

Але у цьому ж є інші точки про яких сторонні люди мало знають. Наприклад, які діяльності людини контролюють великі компанії? До якої ж міри все це впливає на подружжя, домашнє й суспільне життя, а навіть на релігійні погляди людей? Яких пожертв потрібно зробити, щоб пристосуватись до цієї системи? Стороннім людям легко недобачувати цих точок, тому що їх затінюють добробут та успіх. Однак, чи ж ці не є обставини, які до великої міри, вирішують чи людина буде дійсно щаслива, задоволена, і тому успішна?

Манери на роботі

Один наслідок довічного наймання є уразливе питання про рангу або старшинство. Робітники на високій посаді вже мали багато досвіду з компанією. Звичайно, вони заслужили пошану та кооперацію молодших робітників, які працюють під їхньою владою. Молодших або новіших робітників, по черзі, цінують по роках їхньої праці в тій компанії. Це створює дещо офіційну обстановку на роботі, яка відбивається бесідою та манерами.

В японців є три роди бесіди. Тільки слухати як людина вибирає свої слова, можна сказати чи вона говорить до старшини, до своєї рівні, чи до молодшої особи. „Вимовляти [тільки] ім’я в розмові з старшою особою або людиною вищої ранги є зовсім грубо або образливо”, пояснює японський адміністратор. Замість цього, вимовляють прізвище, або рангу людини, як-от шачо (президент), або бучо (керівник) разом з ввічливим висловом „сан” або „сама”.

Шанобливий уклін, який значить „дякую вам”, „пробачте”, „вибачте”, і багато інших висловів є необхідною частиною канцелярської етики. Також вислів „гаї” (так) з покиванням голови. Проте, це „так” не значить „Так, я погоджуюся на це”, але „Так, я розумію, що ви кажете”. Це тільки ввічливий жест показати промовцеві пошану.

Наслідком цього, більшість чоловіків поза роботою є неначе та риба без води. Коли побачаться з якимсь чоловіком працюючим у іншій компанії, то почуваються ніяково й їм трудно розмовляти аж поки не взнають його рангу, щоб тоді могли правильно висловлюватись. Візитними картками або тактовими запитаннями вирішують рангу заздалегідь розмови. Навіть з дружинами й дітьми чоловікам трудно розмовляти неформально. Вони є своєю людиною тільки в малому гуртку робітників їхньої компанії.

Вірність до групи

Щоб надати робітникам духу спільності, то більшість компаній дають їм мундири. Робітники також організують себе в малі групи, не для того, щоб умовлятись за кращими обставинами на роботі, або за вищою зарплатою, але щоб обговорювати, як можна поліпшити дієвість і продукцію. Керівник-директор одного з найбільших заводів у Японії, в якому робітники вже 25 років не страйкували, говорить про ці зібрання так: „У нас є жваві дискусії, але зрештою ми всі кооперуємо”. Робітники відчуваючі, що вони мають право голосу в таких питаннях, є більш схильні підтримувати політику компанії. „Вони думають для групи, а не тільки для себе”, сказав директор.

Один японський економіст пояснює різницю між управлінням у Японії а Сполучених Штатах так: „Нашу систему можна уподібнити до електричного поїзда, в якому кожний вагон має свого двигуна, тоді як ваша є подібною до довгого поїзда, якого тягнуть два або три великі паровози, в яких то вагонах немає двигунів. Ви наказуєте вашим робітникам наслідувати вас. Ми заохочуємо наших розвивати свою власну спонуку — і спільно діємо”.

Щоб виявити ці правильні спонуки, вимагається довгої й дуже старанної праці від усіх робітників. Хоч до 1985 року уряд мав намір ухвалити, щоб усі компанії давали своїм робітникам два дні відпустки на тиждень, то по багатьох фабриках ще працюють шість день. Недавно банки почали закривати торгівлю одну суботу кожного місяця. Дивно, що публіка не дуже радо віднеслась до цього, і редакторська стаття в газеті Йоміурі шімбун дивилась на це як засіб, щоб ним примусити „чужих країн не критикувати японців за те, що вони є дуже безупинні робітники”.

Робітники працюють понадурочні години переважно без додаткової зарплати. Декотрі робітники працюють до одинадцятої години ввечері, а навіть опівночі. І люди не турбуються цим. Анкетування студентів, які недавно закінчили середню школу й університет, якого провела Рада молодших адміністраторів у Японії виявило, що „79 процентів відповідачів працюють понадурочні години, якщо компанія вимагає цього, навіть коли потрібно скасувати призначене побачення”, каже Японський час.

Адміністраторам та наглядачам також не є легше на роботі. Крім довгих днів канцелярської роботи, то вечорами, а навіть у суботу й неділю вони часто ходять на зібрання або приймають клієнтів і співкомерсантів, часто допізна. І все це робиться через вірність до компанії. „Я не люблю приймати гостей”, сказав один молодий адміністратор у якого є дружина й четверо дітей, „але в нас це стало практикою”.

Винагороди й підвищення

Довгі вакації ніколи не були звичаєм у Японії. Урядовий рапорт показує, що хоч більшості робітникам належиться 15 день заплаченої відпустки на рік, то в середньому вони взяли тільки 8,3 днів. Головні відпустки беруть спочатку року й в серпні, коли за звичаєм, відвідують гроби померлих предків. Компанії також справляють прогулянки на які вимагають, щоб усі робітники брали участь. Звичайно вони беруть відпустку в суботу й неділю, їдуть у гори, до гарячих джерел, або компанійних дач, на яких дають багато їсти й пити. Робітники можуть відпочивати, забавлятись разом і краще познайомитись одні з одними.

Важливим для японських робітників є піврічна премія, яку дають їм згідно з фінансовим становищем компанії. Дійсно, ця премія є частиною їхньої зарплати, яку компанія відкладає для них. Якщо компанії пощастить, то робітникам виплачують премії одноразово. Але коли крамарство не пощастило, то їм менше виплачують. Це є доброю спонукою для робітників.

Зарплату й повищення на посаду вирішують головно по старшині. Дуже рідко коли нових робітників повищують на посаду перш від старших, незважаючи на їхні кваліфікації. А коли підвищать нових, то пропущеним робітникам дають нові титули, щоб не соромити й не принижувати їх. Таким то чином зменшують незгоди, і послуговують інтересам усіх робітників.

Становище з жінками-робітниками є зовсім інакше. Хоч близько 39 процентів усіх робітників у Японії є жінки, то їм платять тільки половину зарплати чоловіків. Дійсно більшість компаній не призначають жінкам надійних посад, незважаючи на їхні кваліфікації, тому що, коли жінка вийде заміж і почне родину, то покидає роботу.

Подружжя й родина

Через такі суворі вимоги на роботі — шість днів праці на тиждень і часто понадурочні години — працюючий чоловік має мало часу для своєї родини. Декотрі чоловіки йдуть на роботу, коли діти ще сплять і вертаються до дому пізно вночі, коли діти вже полягали спати. Вони рідко коли бачать своїх дітей, хіба можливо внеділю. Можна сказати, що життя звичайного компанійного робітника, або сарарімана (чоловік, який одержує зарплату) так як його звуть у Японії, зосереджується на його роботі. Його дім, дружина, і родина є неначе маленьке побічне крамарство, в якому він має місце переспати й наїстись, і яке дає йому деяке становище в суспільстві.

Крім кількох винятків, дружина доглядає всіх домашніх обов’язків. Між цими обов’язками поміщається, не тільки щоденна хатня робота. Вона також вирішує де родина буде жити, що буде купувати, а навіть освіченість і дисципліну дітей. Хоч чоловіки можуть говорити й поводитись неначе вони були головами своїх родин, то більшість родин робітників великих компаній дійсно є матріархальні розпорядки (розпорядок в якому жінка має керівну роль).

У неодруженого чоловіка теж є проблеми. Через його роботу він має дуже мало часу для розваг крім компанійних. Поза компанією він можливо має мало друзів. Однак, в Японії на одруження в пізнішому віці дивляться з прихованим незадоволенням. Коли людина не одружиться до 30 року, то її вважають бути дивною. Це допомагає нам зрозуміти чому в Японії існує розпорядок оміаї, або подружжя на якого хтось інший (староста) робить розпорядок, яких то подружжів у Японії ще сьогодні є близько 60 процентів.

І часто великі компанії переводять своїх робітників від одного відділу до другого по різних частинах країни. Це значить, що кожних два або три роки вони мусять переселятись і привикати до нових околиць та оточень. Хоч за кожне переселення повищають робітників на посаді й побільшують їм зарплату, то це таки може створити проблеми в родині відносно вишколення дітей або догляду стареньких батьків. Але такі ж є радощі й горя старшинства й довічного наймання в великих компаніях Японії.

Праця й релігія

Бажання спільно діяти, як група й спонука пристосовуватись грають значну роль у формуванні релігійного відношення між японцями. Для того, щоб пристосовуватись до цього звичаю, то людина не мусить дуже наполегливо ставитися до своїх власних переконань, але терпить, бувши готовою скомпрометувати. Було сказано, що розуміння моральності між японцями не грунтується на тім чи воно є правильне чи неправильне, але чи воно є прийнятне чи неприйнятне.

Отже, великі компанії вимагають, щоб робітники брали участь у таких обрядах, як подружжя, похорони та інших байдуже чи вони є буддисти, шінтоїсти, чи християни. Така поверхова участь у цих обрядах не докоряє сумлінню більшості чоловіків. Вони навчились жити без особистого переконання, або в таких справах скоряються бажанню їхніх компаній. Тому то багато чоловіків стали байдужими до релігії. Їм трудно думати про релігійні або духовні справи. Вони можуть обходити обряди та звичаї передані їм від роду в рід, але дійсно в них немає серйозного релігійного переконання.

З другого боку, жінки, зокрема матері, які, без сторонньої допомоги мусять доглядати шкільництво, моральну та релігійну освіченість своїх дітей, звичайно є більш релігійні. Але між жінками є напрям — чим більше тим краще. У газетній статті до журналу Час одна молода мати висловила типічне релігійне відношення так: „Я є зобов’язана шанувати моїх предків і шаную їх обрядами буддизму. Я японка, отже виконую всі малі обряди синтоїзму. Я думала, що це було б гарно одружитись по-християнськи. Правда, це суперечно, але що ж такого?” Згідно з переписом народу, тоді як в Японії є 120 мільйонів населення, то 87 мільйонів є буддисти, а 89 мільйонів синтоїсти. Очевидно це не турбувало багатьох людей визнавати себе бути послідовниками цих двох релігій.

З цього короткого перегляду життя в великій японській компанії, можемо бачити, що крім очевидних користей, дуже похвальних, у цьому питанні є щось багато більше. Фактично декотрі авторитетні фахівці вірять, що такі користі є дуже перебільшені. Замість користей, вони бачать ознаки в цій ідеалізованій країні економічних і технологічних велетнів, що не все є гаразд. Які є ці ознаки, і яка є майбутність японського чуда?

[Ілюстрація на сторінці 8]

Вимагають, щоб усі робітники тяжко працювали довгі години

[Відомості про джерело]

Інформбюро в Японії

[Ілюстрація на сторінці 10]

Між діяльностями великих компаній є подружжя

[Відомості про джерело]

Інформбюро в Японії