Мої хіросімські рани вже загоїлись!

Так як розказала Таеко Еномото з міста Хіросіми.

ДО НАШОГО дому прийшов чужинець одягнений в попаленій й пошматованій сорочці, яку колись надівав школяр. Те що лишилось з тієї сорочки був комірець з верхньою частиною. Але на грудях сорочки ще було видно напис Міякава Шіро. Це була сорочка мого брата.

Вранці 6 серпня 1945 року, я пішла на роботу як звичайно. Бувши звичайною 19-літньою дівчиною, я сповнювалась патріотизмом, який в той час охоплював країну, і вписалась до корпусу добровольчих жінок. Брат, школяр, пішов на працю в центрі міста. Батько помер на війні в Маньчжурії. Це лишило матір вдома самотньою.

Рано вранці того самого дня, неподалік Хіросіми ми бачили бойові літаки ворога й можна було чути сигнал повітряної тривоги. Пройшовши військове навчання, ми збирались увійти в будинок, коли несподівано великий вибух потряс місцевість. Усе перед мною почервоніло. Через жар від вибуху я почувалась неначе впала в гарячу піч — у той момент я непритомніла.

Опритомнівши, я зараз подумала про мою родину. Хоч це сталось серед білого дня, то все виглядало похмуре через випадіння радіоактивних опадів. Незабаром, почав падати чорнуватий дощ, триваючи близько дві години. Те, що я бачила по дорозі до дому дуже лякало. Я бачила людей з кров’ю, яка билась струменем з їхніх ший, а інші закривали очі руками й з-поміж пальців стікала кров. Я бачила багато людей зовсім спалених на червоно. Декотрим шкіра з рук висіла з кінчиків пальців, тоді як інші волокли за собою шкіру, відпадаючу з ніг від стегна до стопи. Волосся декотрих людей покучерявілось і стояло дибом.

Вернувшись до дому, я знайшла наше сусідство, а також дім, зовсім зруйноване. Як я раділа, що матір ще була жива, хоч дуже покалічена летючими осколками скла! Але що сталось з братом? Ми вирішили почекати до світанку, а тоді піти до міста шукати за ним.

Шукаючи мого брата

Подивившись на місто наступного дня, мені стало ясно, що це не був якийсь звичайний повітряний наліт. Ця бомба була щось великого. Ще ніколи не було такого спустошення.

Понад мостом ведучим до міста були складені попалені трупи вбитих, лишаючи тільки маленький прохід посередині. Деколи, можна було чути зойк людей з купи тих трупів, і декотрі між ними несподівано рухались. Не думаючи, я прибігала подивитись чи це був мій брат. Але всі були так дуже попалені й опухлі, що не було можливо пізнати хто це був. Прибуваючи до різних центрів переміщення, я вигукувала братове ім’я, але не знайшла його.

Після днів з два чи три, люди почали вносити померлих до списків. Вояки збирали попалені трупи, поливали їх газоліном і спалювали їх. Пораненим і вмираючим уже було запізно давати допомогу. Щоденно їм давали трохи води й рису. Не було медичних засобів, щоб лікувати їх.

До кількох днів, люди почали лисіти. Мухи й черв’яки плазали по відкритих ранах людей, які так ослабли, що вже не могли відганяти їх. У повітрі висів сморід горючих трупів і невиліковних ран. Несподівано, мабуть без жодної причини, почали вмирати люди, які були досить здорові доглядати поранених. Ясно, вони піддались шкідливим наслідкам атомної радіації. Я теж захворіла на діарею, на розлад нервів і дуже ослабла.

Після місяців з два, я зрештою довідалась, що сталось з моїм братом. Той чужинець, якого я спочатку згадала прийшов відвідати нас. Він пояснив, що був дав води хлопцеві, дуже спаленому й осліпленому бомбою. Коли мій брат помер, то цей чужинець ласкаво зняв з нього сорочку, взяв на себе турботу пошукати нас, і принести її нам.

Усе це дуже травматично (наслідок нервового потрясіння) вплинуло на мене, 19-тилітню дівчину. У мене невистачало сили думати. Я теж загубила все почуття страху. Я тільки плакала й плакала. Кожного разу, що я зажмурила очі, то мені привиджались жертви байдужого погляду, блукаючі безцільно, засмучені. Як я ненавиділа війну! Я ненавиділа американців за те, що вони скинули бомбу, і я ненавиділа японських провідників за те, що вони допустили війні розвинутись до цього ступеня.

Я знайшла щось кращого

Я вийшла заміж і протягом наступних десятьох років нам народилось троє дітей. Але моє серце таки кипіло ненавистю. Хоч я дуже бажала позбутись цих почуттів, то не знала як забути все це.

Я ходила до різних релігій й приєдналась до Сейчо но іе релігії, тому що здавалось вони були найбільш люблячі й щедрі. Але вони теж не могли дати мені задовольняючих відповідей. Коли я запитала чому мій брат мусив померти, то вони відповіли: „Добрі люди вмирають за молодих літ. Це доля”.

Ми вибрались до Токіо. Одного дня нас відвідав Свідок Єгови. Він говорив нам про Боже Царство й прочитав мені щось з Біблії про людей, які будуть перековувати мечі на лемеші. (Ісаї 2:4) Його добрість і знання Біблії справило на мене велике враження й я взяла в нього два журнали. Пізніше я довідалась, що він, теж, загубив більшість своєї родини в бомбардуванні Хіросіми. Він зробив розпорядок, щоб мене відвідала жінка.

Ця жінка багато разів відвідувала мене, завжди усміхаючись і співчуваючи мені. Але мене таки проймала жовчність і недружність. Хоч я слухала того, що вона говорила мені з Біблії, то таки не могла повірити, що з країни, яка стягнула на Хіросіму таку нужду того дня, може вийти якась спасаюча сила. Але щось про неї спонукувало мене слухати її.

„Чи ви думаєте”, я запитала її одного дня, „що це можливо для когось такого як я, сповнена ненавистю, стати такою співчутливою як ви?”

„Певно, що можливо”, вона відповіла упевнено. „Це студіювання Біблії зробило мене такою”, вона пояснила.

Отже, я почала регулярно студіювати Біблію з допомогою книжечки „Ось! Я творю все нове”. Із студії я навчилась, що діла так званих християнських країн не відповідають Християнству, якого Біблія навчає, і що Бог теж судитиме так зване Християнство.

Продовжуючи студіювати Біблію, я все більше й більше захоплювалась. Я зрозуміла чому Бог дозволяє лукавству продовжуватись аж до цих пір, і що тільки Боже Царство має силу врятувати людство від страждання. Любов, яку Ісус Христос показав тим, що віддав Своє життя на дереві тортур заради всіх людей теж дуже зворушила мене. Поступово звістка з Біблії змінила мої почуття, і незабаром я викоренила ненависть з мого серця. Замість ненависті, я тепер відчуваю щиру любов до людей й сильне бажання розказувати їм про Боже Царство.

Я почала регулярно приходити на зібрання в Залі Царства й охрестилась у червні 1964 року. З того часу я сім років піонерувала (повночасна служба в Свідків Єгови) і мала привілей допомогти 12 особам навчитись про єдиного правдивого Бога, Єгову.

Користуючись моїм досвідом

Я з чоловіком вернулись назад до Хіросіми. Тут, я ще зустрічаю багато людей, які так як я, пам’ятають ту бомбу. Переживши те саме, що вони, я можу допомогти їм зрозуміти, що єдина правдива надія на світ у якому вже не буде війни знаходиться в біблійній звістці про прийдешнє Царство в якому володарюватиме Ісус Христос.

У Хіросімі сліди того бомбардування вже майже зникли. Важливішим, я позбулась болю й ненависті, які проймали моє серце протягом тих років і заступила їх надією й любов’ю. Тепер я прагну того часу, коли Бог воскрешатиме всіх тих, яких Він дорожить у Своїй пам’яті. Я бажаю поділятись моєю незрівнянною радістю з багатьма тими людьми, які померли 41 років тому в Хіросімі — включаючи мого дорогого молодого брата.

[Вставка на сторінці 10]

У повітрі висів сморід горючих трупів і невиліковних ран.

[Вставка на сторінці 10]

Кожного разу, що я зажмурювала очі, то мені привиджались жертви байдужого погляду на їхні обличчях.

[Ілюстрація на сторінці 9]

Таеко в 1945 році, коли їй було 19 років.

[Ілюстрація на сторінці 11]

Таеко з дочкою.